Джон Пламенац

ДВА ТИПИ НАЦІОНАЛІЗМУ

і

Т

і, хто пише про націоналізм, побільшості згодні, що до кінця XVIII століття його було замало, а то й не було зовсім. Вони можуть не дійти згоди щодо того, яким чином його описати чи пояснити, і їхнє ставлення тут коливається між рішучим осудом та щирою симпа­тією. Але говорять вони про нього як про щось доконче новітнє.

Я не заперечуватиму ні цієї думки, ні широко розповсюдженого переконання в тому, що націоналізм постає за соціальних умов, які за­початковують також виникнення демократичних і ліберальних ідей по­при те, що він часто набуває неліберальних та антидемократичних форм. У минулому столітті Актон нападав на нього як на загрозу не тільки порядкові, а й також свободі, а в цьому столітті його оголосили спотво­ренням демократії. Ці присуди поспішні й оманливі і в кращому випадку становлять лише напівправду. Але я жодного з них не заперечуватиму. Я обмежуся твердженням, що націоналізм – властивий виключно наро­дам із космополітичною й секулярною культурою, якій притаманна міцна віра в прогрес, – набув двох, виразно відмінних форм. Одну форму я називатиму західною, а другу східною. Я не пропоную, аби націоналізм кожного народу чітко підпадав під одну чи другу із цих двох категорій. Я також не заперечую, що існують інші способи вирізнення типів націо­налізму, достоту такою ж мірою значущі, як і цей. Під кутом зору цього вирізнення я лишень претендуватиму на те, що воно вказує на важливі відмінності, які заслуговують на більшу увагу, ніж вони її отримали.

Те, що я називаю східним націоналізмом, набуло розросту серед слов’ян, а також в Африці й Азії; його можна віднайти і в Латинській Америці. Отож я не міг назвати його неєвропейським і дійшов висновку, що найкраще означити його східним, тому що вперше він з’явився на сході Західної Європи.

Націоналізм, – як я про нього тут говоритиму, – є прагненням збе­регти або посилити національну чи культурну ідентичність народу, коли

Два типи націоналізму

ця ідентичність під загрозою, або ж прагненням її трансформувати чи навіть створити там, де стосовно неї є відчуття неадекватності або не­стачі. Я кажу національне або культурне, бо те, що відрізняє один народ від інших народів у їхніх власних очах, полягає у способах мислення, почування, поводження, які є, – чи вони вірять, що має бути, – саме їм властивими. Таким чином, націоналізм, головно, складає культурний феномен, хоча він може набувати, й незрідка набуває, політичної фор­ми. Він має стосунок, – але від них відрізняється, – як до патріотизму, так і до національної свідомості.

Патріотизм, або вірність спільноті, до якої хтось належить, існу­вав протягом усього часу існування спільнот. Хоч це слово рідко коли вживалося до XVIII століття, саме явище є давнім і відомим під іншими назвами, як-от «любов до краю» або «вірність своєму власному наро­дові». Національна свідомість є лише живим відчуттям та, бодай, також гордістю з того, що відрізняє власний народ від усіх інших. Це – відчуття культурної ідентичності. Воно було такою ж мірою сильним у греків, римлян та італійців доби Відродження, як і повсюдно упродовж останніх двох століть. Проте ці три народи були вільні від націоналізму, тому що не відчували жодної потреби оберігати свою загрожену культуру навіть попри те, що два з них – греки на початку V століття до Р. X. та італійці у XVI столітті – мусили мати справу з іноземними загарбниками¹¹. Втім, в їхніх очах ці загарбники були варварами; вони радше становили загро­зу незалежності грецьких та італійських міст, ніж грецькій та італійській культурі. На відміну від звичайної національної свідомості націоналізм виникає тоді, коли народи усвідомлюють не тільки культурне розмаїття, але й культурні зміни та поділяють певну ідею прогресу, яка спонукає їх порівнювати власні досягнення й спромоги зі здобутками інших.

Можливо, я зможу прояснити, що я розумію під націоналізмом, якщо стисло порівняю ідеї двох письменників, Руссо й Гердера, яких обох нарекли провісниками націоналізму. Мені здається, що на сторінках у Гердера націоналізму більше, ніж у Руссо.

Звичайно, ідеї Руссо про державу – незалежну політичну спільноту – цілковито відрізняються від ідей попередніх письменників, таких як Локк або Гоббс. Він не міркує про громадян держави лише як підлеглих одного суверена, тому що все це має зіставлятися з більшим культурним розмаїттям. Він наполягає на тому, що народ, який утворює незалежну політичну спільноту, повинен мати майже однакові звичаї й манери, а також суспільні ідеали. У «Роздумах про врядування в Польщі» він ра­дить полякам звузити кордони свого краю, щоб у їхніх межах зосталися лише самі поляки. Однак його справжньою турботою завжди була

ДЖОН ПЛАМЕНАЦ

здатність спільноти до згуртування та якість у ній політичного життя. На його думку, таких вартісних для нього рівності й свободи можливо домогтися лише у спільноті, члени якої відчувають до неї палку відданість, та якої вони не матимуть, якщо їхні звичаї і цінності надто розходити­муться. Для Руссо та інших мислителів тогочасного або наступного сто­ліття було очевидним, що людина не народжується розумною й мораль­ною, а стає такою лише у процесі засвоєння, як слід жити разом з інши­ми, бути суспільною істотою. Проте він відкидав віру в суспільний про­грес, яку поділяло багато його сучасників, і не вбачав якоїсь особливої чесноти у збереженні культури лише з тієї причини, що вона осібна. У його творах нема й сліду політичного націоналізму. Він тільки стверд­жує, що члени політичної спільноти, якщо ця спільнота має бути згурто­ваною й сильною, повинні поділяти однакові фундаментальні цінності. Він, далебі, не запевняє, що люди, які належать до однієї культури, му­сять єднатися в одну політичну спільноту, аби її краще зберегти.

Гердер також не був політичним націоналістом¹; він не прагнув до об’єднання усіх німців в одній державі. Але його турбувало, аби все те, що робить німців чи який інший народ культурно виокремленим серед інших народів, все те, що він плекає як своє осібне, було збережене й розвинуте далі. Він переймався тим, що саме спонукало німців визнава­ти один одного німцями, хоч деякі з них були протестантами, а інші ка­толиками, деякі підлеглими Гогенцоллернів, інші ж – Габсбурґів або дрібніших суверенних володарів. Якщо він обурювався культурним впли­вом Франції, то це тому, що вважав його загрозою німецькій культурі, німецькому духові, німецьким звичаям і манерам, способові мислення і почування. Йому не спадало на думку, що збереження або розвиток куль­тури вимагали об’єднання німців в одну державу. Він недолюблював тогочасну пруську державу не тому, що вона була багатонаціональною і включала, сукупно з німцями, слов’ян і євреїв, а тому, що вважав її дес­потичною та, згідно зі вживаною сьогодні термінологією, бюрократич­ною.

Пізніше, за часів після Гердера, націоналізм навіть на Заході став виразно політичним. Значною мірою це було результатом військового й політичного піднесення Франції за правління Наполеона. Французи були непереборні, були здатні справити на інших сильне враження, бо мали потужну державу, і якщо іншим народам було необхідно зберегти свою незалежність або протистояти надмірному впливові Франції, то вони також потребували створення сильних держав. За таких умов було не­минучим, щоб націоналізм став політичним. Незважаючи на це, навіть на Заході він завжди був переважно культурним феноменом, бажанням

Два типи націоналізму

зберегти й зміцнити відчуття культурної самобутності. Саме це, понад усе інше, відрізняло його від власне національної свідомості.

У XV столітті, на останніх етапах Столітньої війни, побутувала підвищена національна свідомість як серед англійців, так і серед фран­цузів. Жанна д’Арк не була легітимісткою; вона не воювала на боці Кар­ла VII Валуа проти, Генріха V Ланкастера тільки тому, що гадала, ніби той має більше прав на французький престол. Вона хотіла вигнати англійців геть із Франції. Англійці ж на ту пору вже вбачали в собі за­войовників чужої країни й похвалялися своєю зверхністю над француза­ми. Одначе ніхто у Франції не переймався, аби зберегти французькі зви­чаї і спосіб життя, розмовляти французькою мовою на противагу анг­лійським впливам, які сприймалися як надмірні. У XV столітті не було загрози поанглійщення Франції, і ніхто про цю загрозу не думав.

Німці ж на останньому відтинку XVIII століття, – навіть до фран­цузької навали у їхню країну, за часів, коли були ще свіжими у споминах перемоги Фрідріха Великого, а про Наполеона й чутки не було, – почу­валися загроженими або принаймні культурно затьмареними Францією. Вони відчували Потребу затвердитися на тлі французів. Навіть Гердер, який мав широке світовідчуття і якому була не до вподоби політика Иосифа II щодо понімечення у ненімецьких провінціях, підпорядкова­них Габсбургам, і той не спромігся втриматись від зневажливих вислов­лювань стосовно всього французького. Французькі ідеї мали в Німеч­чині могутній вплив і до революції, і після неї.

Я кажу про французькі ідеї (хоч вони були не такі вже й французькі) як західноєвропейські. Це були ідеї про людину, мораль і суспільство, які набули розголосу однаково в Англії та у Франції. їх навіть можна було б назвати більшою мірою англійськими, ніж французькими, ос­кільки, – принаймні за часів революції, – інституції та манери поводжен­ня були більше з ними узгоджені в Англії, а не у Франції. Але їхнє поход­ження, соціальне й інтелектуальне, здебільшого було західноєвропейсь­ким. Віра у прогрес, дедалі більше поширювана серед освічених класів на Заході, визначалася якраз ставленням до них. Отже, справа полягала, либонь, не в тому, що англійські й французькі ідеї пропагувалися голов­но французами, а в тому, що англійці й французи – з огляду на низку соціальних і політичних причин – перебували у кращому становищі для розробки і застосування цих ідей, ніж інші західні нації. Упродовж пері­оду, коли віра в прогрес швидко закріплювалася на Заході, вони були, -чи, як здається, мали бути, – вкрай прогресивними народами. Вони мали високо розвинуту національну свідомість, а не націоналізм; обидві ж держави були наймогутнішими у частині світу, яка вже призвичаїлася

ДЖОН ПЛАМЕНАЦ

думати про своє лідерство серед усіх інших. У колі співдружності націй, яка свідомо формувала прогресивну цивілізацію, вони задавали темп – у культурі, економіці, політиці. їм заздрили й ними захоплювалися. І якщо французи викликали більше обурення, ніж англійці, то це відбувалося тому, що географічно вони знаходилися ближче до інших націй і були політично агресивнішими, а також виразніше домінували в культурі.

II

Таким чином, націоналізм є реакцією людей, які культурно почу­ваються скривдженими. Це не реакція, викликана почуттям слабкості чи невлаштованості, а реакція, коли існують певні умови. Націоналізм на­бирає розквіту там, де є принаймні декілька народів, які щільно поміж собою контактують, та все ж свідомі власної окремішності; ці народи поділяють однакові ідеали й однакові уявлення стосовно прогресу, але деякі з них перебувають, – чи почуваються такими, – у гіршому, ніж інші, становищі, аби цих ідеалів досягти й просунутися вперед. Це не означає його пониження до звичайного різновиду заздрощів. Радше йдеться про те, що його можна віднайти лишень серед народів, які вже є – чи збира­ються стати – причасниками загальнолюдської культури, цілі якої ма­ють всесвітній характер. Націоналізм обмежується народами, котрі, не­зважаючи на взаємне суперництво й культурні відмінності, вже належать – або поступово туди втягуються – до родини націй, яка домагається прогресу у майже однакових напрямках.

Це, я гадаю, якраз те, що слід розуміти під націоналізмом, якщо ми припускаємо (як, либонь, і більшість авторів), що його було замало або й зовсім не було на Заході до кінця XVIII століття. У цьому випадку він відрізняється від патріотизму і національної свідомості, які обопільно набагато давніші. Він ширший за вимогу (чи доктрину) того, що кож­ний національно свідомий народ повинен формувати свою власну дер­жаву або, принаймні, автономну провінцію у федеральній державі. Він ширший за звичайний політичний націоналізм.

Критики націоналізму часто про нього говорять таким чином, ніби він є посутньо неліберальним. Актон так чинив у минулому столітті, а Кедурі у цьому. Зі свого боку, я повинен зауважити: те, що видається оче­видним для них, не є таким для мене. Нема сумніву, націоналісти часто-густо не. були лібералами, але це, на мою думку, спричинено в основному тим, що досить часто вони виявляли активність в умовах, несприятливих для свободи у розумінні ліберала. Я не вбачаю жодної логічної супереч-

Два типи націоналізму

ності між націоналізмом і лібералізмом. Націоналісти бували ліберальни­ми, як і неліберальними, залежно від обставин, у яких вони перебували.

Немає нічого неліберального у культурному націоналізмові як та­кому. Гердер наділяв найвищою вартістю як осібність, так і культурну різноманітність і вимагав вбачати поміж ними зв’язок. Людська істота стає індивідом, розумною і моральною особистістю, здатною самостійно мислити й діяти, у процесі опанування мовою і культурою свого народу. Вона стає особистістю, відмінною від інших, – як у своїх власних, так і в їхніх очах, – шляхом розгортання потенціалу, який можливо розвинути лише через засвоєння культури та осягнення факту належності до спільно­ти. Різноманітність є бажаною такою ж мірою всередині нації, як і між націями, якщо життя індивіда необхідно збагатити. Гердер поважав куль­туру неписьменного люду, людей і класів, позбавлених освіти тому, що їм бракувало вмінь, які приносять владу й багатство їхнім носіям. Він також симпатизував євреям у їхньому прагненні постійно підтримувати свою колективну ідентичність серед ворожого населення, а також сло­в’янським народам, які перебували під культурним домінуванням німців. Народи не повинні ні відмежовуватись один від одного, ні дозволяти собі скніти в залежності або бути поглинутими. Вони мають оберігати й розвивати свій особливий спадок, переймаючи щось від інших, але не стаючи сліпими наслідувачами й від того духовно збіднілими. Адже те, що збіднює будь-який народ, збіднює усе людство.

Такі доктрини як ці, коли до них придивитися ближче, можуть ви­явитися ілюзорнішими й важчими у застосуванні, аніж це здається на перший погляд. Навіть найкращий націоналізм не становить надто про­зорого кредо, хоча б тільки з тієї причини, що критерій національної ідентичності нелегко визначити. Але принаймні ці доктрини не є нелібе­ральними. Навпаки, вони благородні й толерантні.

Культурний націоналізм може легко перейти у націоналізм політич­ний. Значною мірою силу французької держави у XVII й XVIII століттях становило те, що вона підняла престиж французької мови, французьких ідей та французьких звичаїв. Іще один народ, чий вплив надзвичайно збільшився за цей період, – англійці, – також був об’єднаний у могутню державу. Отже, за наявності культурного націоналізму й престижу, а та­кож прикладу Англії і Франції та, сукупно, за наявності потреби в ефек­тивнішому та масштабнішому урядуванні залишалося лише очікувати, аби такі народи, як німці й італійці, запрагли об’єднатися в кордонах націо­нальної держави з метою піднятися до рівня англійців і французів.

Прикладом майже для кожного політичного націоналіста на За­ході є Мацціні². Можливо, менш обізнаний, ніж Гердер, він був, далебі,

ДЖОН ГІЛАМЕНАЦ

такою ж мірою культурним націоналістом, як і поборником культурно­го розмаїття. Він вірив у те, що всі народи мають зробити свій власний унікальний внесок у цивілізацію; тому вони повинні заохочувати й роз­вивати все те, що вирізняє кожного з них з-поміж інших; і вони повинні поважати в інших народах те, чого вимагають для себе. В економічних і політичних умовах XIX століття, якщо німці й італійці чи якісь інші на­роди у такому ж становищі покладають на себе обов’язок якнайкраще зреалізувати свій потенціал, то вони також, подібно до французів та англійців, мають політично об’єднатися.

Ця ідея унікальних внесків різних націй у цивілізацію означає, що нації ті є причасниками цієї цивілізації, що існує спільна для них усіх культура, а також культура, в кожної з них особлива. Ця спільна культу­ра, яку вони збагачують своїми зусиллями, вочевидь, не є незмінною, і стверджувати, що їхні зусилля є (чи можуть бути) її збагаченням, озна­чає думку про її поступ. їхні зусилля, їхні внески підпадають, либонь, під оцінку згідно зі стандартами, які складають частку спільної культури. Розвиваючи свої здібності, індивід засвоює культурну спадщину, яка є чимось більшим, аніж просто національною. Однак він не в змозі засвої­ти щось більше за національне без одночасного засвоєння національно­го. Він не може стати європейцем, доки не стане італійцем чи німцем або членом якоїсь іншої нації у Європі. Якщо ж він має почуття меншовар­тості або невідповідності щодо входження до якоїсь нації, то він навряд чи буде європейцем, як це сталося б у протилежному випадку.

Націоналізм на Заході останнього століття, цебто першого століття його реальної значущості, хоч і не був суцільно ліберальним, усе ж часті­ше був таким, аніж не був. Таким він сподіявся серед німців та італійців, коли вони прагнули політичного єднання, але ще його не досягли. На­ступного, XX століття, він набагато частіше був різко неліберальним, як у фашистській Італії, нацистській Німеччині або серед екстремістських угруповань правого крила у Франції. Втім, на Заході цей неліберальний націоналізм правив за націоналізм народів, які потерпіли від поразки у війні або розчарувалися в перемозі. Це був націоналізм народів, вже полі­тично об’єднаних, та, попри цю єдність, принижених або зневажених.

III

Німці й італійці на той час, коли вони вперше стали затятими на­ціоналістами, вже були добре культурно оснащеними відповідно до стан­дартів, що вони їх поділяли разом із націями, з якими себе порівнювали.

Два типи націоналізму

Вони мали мови, пристосовані до практичних та інтелектуальних по­треб свідомо прогресивної цивілізації, до якої належали; мали універси­тети й школи, які передавали вміння, високо поціновані тією цивіліза­цією. У них були філософи, вчені, художники й поети європейської (або, як вони часто висловлювалися, «світової») ваги. Вони володіли юридич­ними, медичними й іншими професіями на високому фаховому рівні. Тому вони й були відносно краще забезпечені якостями і вміннями, які цінували й перед якими схилялися здебільшого всі західні народи. Для того, щоб поставити себе на один рівень з англійцями або французами, у них майже не було потреби культурно оснащуватися, привласнюючи те, що було їм чужим. Або, точніше, у культурному плані вони мали (чи до­недавна мали) однаковою мірою як що віддати, так і взяти. їхня найна-гальніша потреба, – як їм це здавалося, – полягала радше у здобутті влас­них національних держав, аніж ідей і вмінь, необхідних, аби ці держави вибороти, оскільки здебільшого вони вже ними володіли.

Справа зі слов’янами, а пізніше з африканцями та азійцями, була зовсім іншою. Поступово втягуючись у чужу їм цивілізацію внаслідок поширення західних ідей і практик, вони повинні були культурно пере­оснащуватися, трансформуватися. У своїх зусиллях утвердити себе як рівних на теренах не їхнього витвору цивілізації вони мусили, так би мовити, вибудовувати себе заново, створювати власні національні іден­тичності. Нема сумніву в тому, що коли націоналізм вперше почав серед них вкорінюватися, то вони вже мали певне почуття ідентичності чи ок-ремішності. Але було також усвідомлення того, що вміння, ідеї та зви­чаї, набуті від їхніх предків, є неадекватними з огляду на необхідність піднятися до рівня більш передових народів, згідно зі стандартами циві­лізації, до якої вони долучалися. Це зробило їхній націоналізм у деяких аспектах глибоко відмінним від націоналізму німців, італійців та інших західних народів.

Тепер я, головно, оповідатиму про слов’ян, тому що я мав нагоду дізнатися про них більше, ніж про народи Африки й Азії. Але я переко­наний, що багато зі сказаного мною про слов’ян стосується також і цих народів.

Націоналізм прийшов до слов’ян від німців. Інтерес до народних звичаїв і фольклору, який розвинувся в Німеччині на схилку XVIII сто­ліття, зачепив частково німецьку провінцію Богемію. Перші вчені, які досліджували чеський фольклор і чеську мову, були німцями: Ніколас Войт, Добнер, Пельцль. Чеські вчені Добровський, Палацький та інші досягли успіху пізніше; те ж саме стосується сусідньої Словаччини. 06-радович, який зажив слави в останні десятиліття XVIII століття, був пер-

ДЖОН ПЛАМЕНАЦ

шим сербом, який-надав більшої ваги мовній та культурній спільноті, порівняно зі спільнотою релігійною. Проте тогочасні серби не мали літе­ратурної мови, а лише численні усні діалекти. Єдині книги слов’янською мовою, які серед них ходили, мали мову церковнослов’янську, що була їхньою мовою не більше, ніж у болгар чи росіян, або, наприклад, латина у народів католицького віросповідання.

Сербо-хорватська мова у тому вигляді, як нею сьогодні пишуть і говорять у Югославії, є в основному витвором філологів і граматологів, які навчалися за кордоном, здебільшого у Відні. Також чеська, словаць­ка й словенська мови, як нині їх вживають, є витвором вчених, які праг-ли, щоб їхні народи збільшили власні лінгвістичні ресурси. Звичайно, ці нові літературні мови були створені на основі старих діалектів. Вони, далебі, не схожі на есперанто. Та все ж вони значно відрізняються від старих діалектів як граматикою, так і синтаксисом й, понад усе, за слов­никовим складом. Адже вони задовольняють потреби – соціальні, полі­тичні й культурні, – невідомі сільським спільнотам, які користуються старими діалектами.

Ці слов’янські лінгвісти й граматологи мали на думці дві мети. Вони хотіли зберегти для свого народу його власний фольклор, щоб увічнити й розкрити те, що було для нього специфічним; а також забезпечити його джерелами материнської мови, яких досі бракувало. У їхніх очах ці дві мети не були обопільно несумісними. Якщо слов’янські народи не пиша­ються тим, що вони успадкували від своїх предків, то невдовзі вони мо­жуть перестати бути слов’янами, заледве почнуть втягуватися у чужу цивілізацію; і якщо вони не виборюють для себе власної мови, пристосо­ваної до потреб цієї цивілізації, то й не спроможуться піднятися до рівня передових народів. Ці нові мови послуговуються згуртуванню докупи спільнот, які говорять на найрізноманітніших діалектах, посилюючи у них в такий спосіб чуття єдиного народу, та, зрештою, уможливлюють опанування ними західних ідей і звичаїв.

Слов’яни, для того щоб стати вченими, студентами, державними службовцями, інженерами чи ще кимось, – хто потребує інших, ніж у селян, хистів та ідей, – повинні були або опановувати іноземну мову з ресурсами, відмінними від їхніх рідних мов, або ж домагатися забезпе­чення себе слов’янськими мовами, які ці ресурси мають. Якщо вони ви­вчали іноземну досить добре, щоб вона правила за мову їхньої праці і професії, то їм загрожувала небезпека винародовлення як слов’ян. Якщо ж вони опановували слов’янську мову, яка мала ті ж самі ресурси, що й німецька або французька, мову, на яку можна перекласти німецькі й французькі книги, то вони ризикували втратити дотичність до народної

Два типи націоналізму

культури своїх предків. Вони, звісно, могли продовжувати нею цікави­тись, але цей інтерес дедалі більше ставав би пізнавально-науковим, орі­єнтованим на старовину і не пов’язаним із практичними потребами. Для того, щоб зберегти свою національність, свою осібну культурну іден­тичність, вони мусили у багатьох напрямках наслідувати іноземців, з якими усе ж відмовлялися себе ідентифікувати. Та у такий спосіб вони не спромоглися б зарадити послабленню на них впливу предківських зви­чаїв. Нехай би чинили вони із прикрістю, а чи завзято й відчайдушно, але протистояти цьому не могли.

У XVII й XVIII століттях, коли землі Габсбурґів домоглися більш централізованого управління, а промисловість разом з торгівлею поча­ли зростати, велика кількість слов’ян навернулася у німці. Для того, щоб зробити кар’єру, піднятися соціально й забагатіти та проживати у містах, вони повинні були вивчати німецьку мову й будь-що ставати німцями. Цей процес понімечення тривав у XIX столітті, ба навіть пришвидшив­ся; до нього долучився широкий процес мадяризації. Втім, у XIX столітті відбувався також потужний опір цим процесам, чого не було раніше.

Чому ж люди, які в минулому ладні були платити, – ціною поніме­чення, – щоб піднятися соціально або зробити кар’єру, знеохочувалися так само робити у XIX столітті?

Одна з відповідей полягає в тому, що на ту пору націоналістичні вчення перекинулися з Німеччини на сусідні слов’янські землі. Стрімко поширювалася ідея, згідно з якою для народу дуже важливо обстоювати свою культурну ідентичність, «бути собі вірним», «наслідувати свій при­родний дух» і не дозволяти іноземним звичаям себе переваблювати під загрозою наразитися, – якщо він діятиме по-іншому, – на ризик чисток та другорядності.

Одначе, що робило це вчення привабливим? Я гадаю, що ключ до розуміння націоналізму у слов’янських регіонах імперії Габсбурґів (й, вірогідно, також в інших частинах незахідного світу) ось у чому: наби­рала сили велика соціальна революція, перетворюючи суспільства, де найважливішою спільнотою було компактне, пов’язане традицією само­стійне село, на урбанізовані – із широкою торгівлею, значно більшою соціальною мобільністю й потребою у складніших та централізованіших типах урядування. Звичайно, ця революція на Заході просунулася наба­гато далі. Але на землях Габсбурґів вона опинилася під орудою народів, які мали мови й культури, відносно добре пристосовані до нових форм діяльності за рахунок народів, яким цього бракувало. Отже, всередині імперії Габсбурґів постало явище, аналогічне імперіалізмові, який був наслідком європейського проникнення до Азії й Африки³.

ДЖОН ПЛАМЕНАЦ

Перетворення першого типу суспільства у другий відкриває, да­лебі, перед індивідом певні можливості. Він вирушає із села до міста, щоб заробити статки в торгівлі або промисловості, в інших галузях або на державній службі. Це вимагає від нього відмови від сільських звичаїв та хистів, відмови від сільської говірки на користь мови, звичаїв і хистів тих, хто домігся успіху, піднявся соціально або тривалий час перебував на вищих суспільних щаблях. Якщо він спроможний це вчинити легко або не бачить іншого шляху задоволення своїх амбіцій, то він це чинить; він розплачується. Проте, коли він почувається надто у невигоді та спо­дівається усунути цю незручність, об’єднуючись з іншими, які, подібно до нього, також від неї потерпають, то він таки з ними об’єднується. Він відмовляється платити ціну успіху серед людей соціальної верхівки та вимагає, щоб ця ціна була іншою, не такою для нього збитковою.

В міру того, як революція набирає швидкості та зростає число лю­дей, які хочуть використати створювані нею шанси, конкуренція дедалі лютішає, і конкуренти, які перебувають у менш вигідному становищі, задля здобуття успіху понад усе прагнуть, щоб так само посісти вигідне становище, як інші. Якщо вони перебувають у невигоді через те, що мова й культура їхніх предків не надто пристосовані до нових можливостей, і якщо вони знаходяться у менш вигідному за інших становищі, щоб до­могтися, аби ця культура до них адаптувалася, або ж, – коли вони цього доможуться, а їхнє походження усе ще їм дошкулятиме, – то за цих умов, либонь, у їхніх інтересах досягти стану, коли власна культура стає на­стільки ж добре пристосованою до нових можливостей, як і чужа. Одна­че ця нова культура не в змозі зарадити наслідуванню чужої у багатьох напрямках.

Націоналізм східного ґатунку є одночасно наслідувальним і зма­гальним. Він постає у світі, де соціальна мобільність, торгівля й космо­політична культура дедалі зміцнюються, де майже однакові стандарти і майже однакові цілі вкорінюються повсюдно або, принаймні, у бага­тьох сферах; та попри це деякі народи культурно краще оснащені за інші, щоб користуватися у житті цими стандартами й досягати відповідних цілей. Він виникає як у середовищі цивілізованих народів, так і цивіліза-ційно не спокушених.

Китайці не були націоналістами, коли вони лише зневажали іно­земців, обурювалися їхнім втручанням та прагнули їх позбутися. Вони були тоді переконані, так би мовити, у власній зверхності над іноземця­ми. Вони мали сильне відчуття того, що їх вирізняло з-посеред інших й робило (у їхніх власних очах) за них кращими. Гордовиті та егоцент­ричні китайці ставали націоналістами тільки тоді, коли починали почу-

Два типи націоналізму

ватися у невигоді порівняно з іноземцями, сумніватися у власній зверх­ності та відчувати потребу довести іноземцям, що вони такі самі, як і чужинці, відповідно до космополітичних стандартів, які донедавна були китайцям незнайомі. Скидалося на те, що китайці тепер гостро відчува­ють цю потребу і вкрай заклопотані трансформуванням своєї країни та тим, щоб зробити її зовсім іншою порівняно зі станом, коли вони були надто впевнені у своїй зверхності. У процесі цього трансформування вони могли б не наслідувати у всьому ані Захід, ані Радянський Союз, але ба­гато в чому усе ж наслідують. Вони визнають, що в деяких відношеннях іще відстають. Але якщо вони й відстають, то не за стандартами мину­лих років; це відбувається порівняно зі стандартами, які їм довелося прий­няти зовсім недавно та які вони не сформували самостійно, а перейняли від інших.

Отже, ми маємо два різновиди націоналізму. Маємо націоналізм народів, які з певних причин почуваються скривдженими, але які, незва­жаючи на це, культурно забезпечені таким чином, що це сприяє успіхові й високим здобуткам за мірками загальноприйнятих і швидко поширю­ваних стандартів; він [націоналізм] першопочатково виникнув саме в їхньому середовищі та в інших культурно споріднених з ними народів. Це- націоналізм німців та італійців минулого століття, націоналізм, який я називаю західним.

Ми маємо також націоналізм народів, нещодавно втягнутих у ци­вілізацію, до того їм незнайому, та чиї предківські культури не присто­совані для успіху й високих здобутків за мірками космополітичних та дедалі всевладніших стандартів. Це націоналізм народів, які відчувають потребу трансформуватися і в такий спосіб вивищитися; народів, яким довелося отримати назву «відсталих» і які б не стали націоналістичними на цей штиб, допоки не зробили дві речі – визнали цю відсталість та запрагли її здолати.

Ці народи значно один від одного відрізняються. Одні є відносно примітивними й побільшості неосвіченими, якими були наприкінці XVIII століття слов’яни на Балканах, а деякі народи Африки є ще й зараз. Інші, подібно до китайців та індійців, були інтелектуально витонченими за­довго до того, як стали націоналістичними й «прогресивними». Або, принаймні, такими були їхні освічені верстви. Мабуть, націоналізм ро­бив їх у деяких відношеннях грубішими й настирливішими, аніж їм це було, зазвичай, властиво. їм не вистачало, далебі, не культурного роз­маїття й витонченості, а лише мовних ресурсів та інших умінь або на­хилів, спонукальних до успіху й високих здобутків за космополітичними стандартами, які до цього часу були їм незнайомі.

ДЖОН ГІЛАМЕНАЦ

IV

Цей «східний» націоналізм у деяких аспектах є дуже далеким від змісту, який вкладав у це поняття Гердер. Стосовно взірців, які він на­слідує, то він рівнорядно наслідувальний і ворожий та має схильність бути неліберальним.

Втім, переносити на нього без застережень ці твердження оманли­во. Практично немає альтернативи широкому наслідуванню. Чим наро­ди слабкіші й бідніші, віддаленіші від Заходу, тим більше вони не спро­можні відгородитися від зовнішніх впливів. Китайський народ, з-поміж них найбільший, намагався вчинити саме це, та зазнав невдачі. Усі ці народи зазнавали зовнішнього втручання або вторгнення; вони мусили обирати між підкоренням та наслідуванням і, зрештою, обирали насліду­вання. Це був єдиний спосіб обстояти себе проти зазіхачів на їхні права, а це супроводжувалось як їхнім визнанням (наслідування), так і відхи­ленням (вимога незалежності та заклик бути водночас новаторами й на­слідувачами).

Фактично це тягло за собою два різновиди відхилення, обидва ам­бівалентні: відхилення чужинського непроханого гостя й пана, якого, незважаючи на це, потрібно наслідувати й випереджати за його власни­ми мірками, та відхилення предківських звичаїв, в яких вбачали пере­шкоду прогресові та все ж плекали, як ознаку ідентичності.

Гердер проповідував аж ніяк не наслідування, а повагу до всього ріднобатьківського. Спершу засвой те, що повинен дати тобі твій влас­ний народ, і ти опинишся у кращому становищі, аби оцінити те, що над­ходить іззовні, й від цього мати користь. Не імітуй іноземця, але й не відкидай його. Навчайся у нього і нехай він навчається у тебе, як це ли-чить рівні. Німці, принаймні, мають стільки ж, щоб віддати французам, як і французи німцям.

Але ця порада, яка за змістом чудово підходила німцям наприкінці XVIII століття, за наших днів має для китайців значно менший сенс. Не тому, що корінна культура китайців бідніша чи примітивніша за культу­ру німців, а тому, що тепер вона мало в чому може допомогти китайцям у їхній потребі показати, що вони такі ж достойні (а то й кращі), як і народи, що ставилися до них як до маловартісних.

Звичайно, народи не відхиляють цілковито свої корінні культури; вони навіть не намагаються це робити; а тією мірою, якою і намагають­ся, то досягають успіху лише частково. Давні способи мислення й почу­вання продовжують існувати в свідомості радикалів і революціонерів,

Два типи націоналізму

які стосовно себе гадали, що вони самохіть розірвали з минулим. До того ж, жодне наслідування іноземців ніколи достоту не уподібнює насліду­вачів із тим, що вони наслідують. Проте глибоко збурювальною є відчай­душна спроба «підтягнутися» до інших і з цієї причини всіляко їх на­слідувати, аби на цьому тлі самоствердитися шляхом знаходження влас­ного унікального місця у царині того, що досі складало інший світ, іншу цивілізацію. Східний націоналізм повний тривоги й двозначності, яким не був націоналізм Гердера й Мацціні.

Східний націоналізм є також неліберальним, не повсякчас, але ча­сто. Лідери або правителі, які його обирають з метою створити націю чи її трансформувати, забезпечити вміннями, ідеями і цінностями, раніше їй непідвладними, виявляють нетерпимість до опозиції. Вони гадають, що їхня справа вкрай нагальна, і вони не потерплять обструкціоніст­ської критики, вважаючи доведеним те, що вони самі мають вирішува­ти, коли саме вона є обструкціоністською.

Незважаючи на це, у деяких напрямках (важливих) їхні зусилля є ліберальними. Новий лад, який вони прагнуть встановити, відкриває нові різновиди можливостей та руйнує старі типи авторитету. Він надає інди­відові ширший вибір роду занять та послаблює владу над ним сім’ї. За­звичай він стає вільнішим, ніж був до цього, у справі одруження за своїм уподобанням. Його заохочують бути честолюбним, вбачати у собі твор­ця власної кар’єри, свого становища у суспільстві. Хоч йому й забороне­но критикувати правителів та пропаговані ними доктрини, він має дос­туп до науки та інших видів точного й критичного дослідження. Він дізнається, що пояснення бувають різні і що деякі з них бувають кращі за інші. Лібералізує вже сама ідея, що люди можуть свідомо змінювати їхні способи діяльності й мислення навіть там, де ініціатори змін жор­стокі й деспотичні.

Усе ж цей націоналізм, саме з причини свого лібералізуючого спря­мування, також є гнобительським у нових аспектах. Правителів цих но­вих порядків часом називають погоничами рабів. Якщо я стверджую, що це означає їх образити, то зовсім не тому, що хочу їх захистити. Раби є простим знаряддям, отож тих, хто їх експлуатує, не цікавить, хто вони персонально, аби лиш вони робили те, що їм кажуть. Проте націоналі­стичного правителя, нехай і деспотичного, турбує, якими персонально є його підлеглі. Він, можливо, багато не перейматиметься кожним конк­ретно, але турбуватиметься про людей сукупно. Він хоче з них створити спільноту певного ґатунку. Але спільнота не створюється з людей, як із цеглин будинок. Що робить її належною спільнотою, то це те, що її чле­ни думають, почувають та який у них спосіб поведінки. Націоналістич-

ДЖОН ПЛАМЕНАЦ

ний правитель хоче, щоб його народ був таким же обдарованим і твор-чездатним, як і більшість розвинутих народів. У власних очах він є рад­ше його лідером, аніж господарем. Він нав’язує людям своє уявлення про добро, а його ідея добра полягає в тому, що вони повинні сподіятися відповідальними, спритними та підприємливими. Ці нові правителі, які так багато вимагають від своїх народів, у певних відношеннях більш дес­потичні, ніж були старі, достеменно тому, що прагнуть глибше проник­нути у народну душу. Проте вони вбачають у собі визволителів, а не гнобителів, і їхні підлеглі сприймають їх, до деякої міри, саме такими.

Я не маю ніякого бажання висвітлювати небезпечні наслідки цього типу націоналізму. Втім, замало на них лише вказати й висловити до них відразу, як це часто чинять західні критики націоналізму. Ми повинні роз­глядати цей націоналізм як частину соціальної, інтелектуальної та мораль­ної революції, до наслідків якої належать сподівання на демократію та особисту свободу. Він з’єднаний із цими сподіваннями, ба навіть слугує їхньому посиленню й створенню певних суспільних умов задля їхнього здійснення, хоча часто-густо він їх і перекручує. У світі, де сильні й багаті народи, зазвичай, пригноблювали й експлуатували народи бідні й слабкі і де автономність береться за ознаку гідності, повноцінності й спромоги жити, як це належить людським створінням, – у такому світі цей тип на­ціоналізму становить неминучу реакцію бідних і слабких.

Дата добавления: 2015-07-17