Культурна і політична нації

Однією з найвідоміших і найпереконливіших спроб наблизитись до феномена нації є поділ їх на культурні й політичні нації. Цією парою понять німецький історик Фрідріх Майнеке допоміг прокласти новий шлях у дослідженні націоналізму⁸. Вихідним пунктом для Майнеке були вже названі прикмети однаковості чи спільності як визначальні фактори нації <...>. Політична нація, зорієнтована на ідею індивідуального і ко­лективного самовизначення, ґрунтується на індивідуальній волі та суб’єк­тивній прив’язаності особи до нації у відповідності з досить образним та різким формулюванням 1882 року французького історика релігії Ер-неста Ренана: «L ‘existence d’une nation est... unplebiscite de tous les jours»⁹. Після того, як Ренан у своїй доповіді на тему «Що таке нація?» перепро­бував усі звичайні критерії розрізнення націй і вирішив, що вони недо­статні, він прийшов до висновку, що, врешті, залежить від індивіда, чи нація існує, чи ні. Населення певної території, що склалося історично, розуміють як націю, державну приналежність прирівнюють до нації.

Натомість націю, що не має власної держави чи якогось іншого

Петер Альтер

чинника, який сприяв би виникненню почуття солідарності, на основі нібито об’єктивно наявних критеріїв, таких, як спільні походження і мова, спільний район поселення, релігія, звички та історія, вважають культур­ною нацією. Усвідомлення своєї єдності, почуття солідарності розвиваєть­ся незалежно від держави. Культурна, ще не політична нація перекриває партикуляристичні державні утворення, як у Німеччині та Італії на по­чатку XIX сторіччя. Вона здатна навіть, як, наприклад, польська між 1772 і 1918 роками, пережити тривалий розподіл між трьома багатона­ціональними великими державами. Вона дає окремому індивідові тільки малу змогу самому вирішувати, до якої нації він належить. Під час руху за національні об’єднання, що почався в XIX сторіччі, з’явилася нація «як величина, заснована раніше за державу у вигляді історичного, або культурного, або соціального об’єднання»¹⁰. Культурна нація, політизу-ючись і «стаючи на ноги», пробує ступити крок до політичної нації.

Поняття політичної нації має своє конкретне історичне втілення у Франції та Англії, але також і в Сполучених Штатах, класичній полі-етнічній країні іммігрантів. У цих трьох державах нація виникла як полі­тично свідоме об’єднання рівноправних громадян, незалежно від їхньо­го соціального й економічного становища, етнічного походження та ре­лігійних переконань, у процесі трансформації всередині держави. Фран­ція, як добре видно з перспективи теперішнього часу, є витвором свідо­мої волі: віра в ідеї 1789 року та у «grandepatrie»* переросла, принаймні теоретично, у націю як спільну політичну волю, як об’єднання дозрілих громадян держави. За словами Ганса Ротфельса, «політична воля й на­ціональність утворюють своєрідний синтез, який надає поколінням оп­тимізму»¹¹. Нація і держава зливаються. їх об’єднують одна мова, одна правова та адміністративна система, централізована влада і спільні полі­тичні ідеали. Основою державної влади є суверенітет народу.

Принцип культурної нації з наголосом на походженні й мові пе­реважає в утворенні націй у Центральній Європі, в Італії та – з невелики­ми обмеженнями – у Східній Європі. Там окрема особа мала дуже не­значну можливість вибирати собі національну приналежність. Націо­нальність була її долею, яку визначали природа й історія. Таким чином, волюнтаристському, ліберально-демократичному протистоїть детермі­ністське, часто позначене недемократичністю та ірраціональністю, ро­зуміння нації¹².

До понять «політична нація» і «культурна нація» тісно приляга­ють також двоє наступних понять, що їх почали вживати у літературі

* «Велика вітчизна» (фр.).

НАЦІЯ: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ

про націоналізм в основному після появи вагомих праць Ганса Кона: західноєвропейське, або суб’єктивне, та центральносхідноєвропейське, або об’єктивне, поняття нації¹³. Ці поняття ґрунтуються на таких самих розпізнавальних ознаках, як ті, що їх наводить Майнеке, і вони, власне, мають і такий самий зміст, як політична нація і культурна нація.

Насправді звичайно розрізняють такі поняттєві відмінності, які теоретично можна розмежувати на основі гаданих суб’єктивних чи об’єк­тивних критеріїв. Так, хтось вважає ельзасців за німців, бо культура й історія, а з багатьох поглядів і мова свідчать про їхню приналежність до німецької культурної нації, а інший хтось має їх за французів, бо вони хочуть бути громадянами французької держави, з якою щонайпізніше від революції 1789 року та наполеонівської ери почувають себе тісно зв’я­заними¹⁴. Політична нація Швейцарії охоплює три чи, може, навіть чо­тири культурні нації, якщо брати до уваги і ретороманців. Навіть фран­цузька нація -par excellence політична нація, зрештою, також ґрунтуєть­ся на мовних, культурних та історичних факторах. Франція завдячує своїм політичним існуванням не тільки волі народу, volonte generale*, воно є також наслідком династичного шанолюбства, сприятливих політичних обставин, успішних воєн і спритної дипломатії. Якщо ми придивимося ближче, то побачимо, що в основі поняття політичної нації завжди ле­жить тривалий процес вирівнювання всередині більшого державного простору, якому часом дуже допомагають побічні заходи держави, спря­мовані, наприклад, на мовну асиміляцію чи правову уніфікацію. Цього факту часто не помічають. Добровільне визнання індивідом своєї при­належності до нації в дусі Ренана лишається порожніми словами, якщо воно не може підтвердитись певними важливими спільними властивос­тями. Отже, елемент плебісциту є тільки одним фактором серед інших. Це означає, що в понятті нації поєдналися об’єктивні дані й момент суб’єктивного політичного самовизначення, і саме так, що це поєднання в кожному окремому випадку виявляється інакше.

Народи, що, як італійці чи німці, не мали своєї спільної держави ще на початку XIX сторіччя, або, як поляки’, навіть на початку ХХ-го, найперше і в основному посилалися на свою культурну й мовну спільність, щоб таким чином узаконити свою вимогу втілення тотожності культур­ної та політичної націй у національній державі. Проте й у них воля до утворення державної спільності зрештою була вирішальною. Ренанові слова про щоденний плебісцит, який нація провадить у безупинному інтегральному процесі, стосується також італійців, німців та поляків. В

* Загальна воля (фр.).

Петер Альтер

основі своїй вільне рішення є найважливішою передумовою майже кож­ної форми соціальної організації. До того ж, ці теоретичні обґрунтуван­ня можуть змінюватися у тієї самої нації залежно від її інтересів – на­приклад, німці до 1918 року у випадку зі східнопруськими мазурами, що розмовляли польським діалектом, наголошували на суб’єктивно-політич­ному моменті, а у випадку з ельзасцями – на об’єктивно-культурному¹⁵.

Показовим як взірець опортуністичної аргументації є також пані­вний націоналізм в угорській частині Австро-Угорської монархії, де ма-дяри в XIX сторіччі обґрунтовували не культурно-мовними, а історико-державними аргументами єдність країни Іштванової корони, проте не брали до уваги волевиявлення немадярських груп населення в королівстві Угорщина. Одномовна нація, що кількісно переважає інші, ототожнює себе з політичною нацією і намагається силоміць асимілювати менши­ни, посилаючись на демократичний принцип волі більшості. Тому по­єднання в одному просторі суб’єктивного поняття нації, притаманного Західній Європі, та його об’єктивного відповідника на східноєвропей­ський та південноєвропейський взірець проблематичне і можливе лише з великими застереженнями. Але безперечно, що під час національних сутичок у Європі XIX сторіччя і насамперед між війнами поняття нації визначали майже без винятку як етнічне, тобто найперше з погляду на­явних мовно-культурних обставин.

Отже, здається, що дати загальноприйняте наукове визначення нації надзвичайно важко. І все-таки цей висновок іще не звільняє нас від необ­хідності визначати за його змістом поняття, яким ми далі будемо часто користуватися. Тож ми тут, на додаток до названих вище критеріїв, під словом нація розуміємо соціальну групу (народ або прошарок народу), яка на основі різних історично утверджених зв’язків мовного, культур­ного, релігійного або політичного характеру усвідомлює свою єдність і свої особливі інтереси. Вона вимагає політичного самовизначення або вже здійснює його в рамках національної держави. Визначенням для нації є усвідомлення якоїсь соціальної групи (народу), що вона є нацією чи бодай хоче нею бути, і претензії на політичне самовизначення. На про­тивагу іншим об’єднанням на основі солідарності, таким як соціальні класи, конфесійна спільнота чи родина, за нацією визнають і більше, і загальніше значення.

Якщо прагнення до державної незалежності є важливим елемен­том визначення нації, то це свідчить про те, що нація і держава хоч і не обов’язково зумовлюють одна одну, але принаймні тісно пов’язані між собою. В англійській та французькій мовах це особливо добре видно, бо там «нація» може означати і «державу». З цим згодне і сучасне міжна-

НАЦІЯ: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ

родне право. Заснована 1920 року «Ліга націй» («League of Nations»/ «Societe des Nations») і її наступниця від 1945 року «Організація Об’єдна­них Націй» – це організації держав, а не народів і націй. І вилучення приватної власності осіб у власність держави називається націоналіза­цією.

Треба відрізняти поняття нації від часто вживаного поняття націо­нальність, яке взагалі має подвійне значення. За аналогією з запропоно­ваним тут визначенням нації національність є соціальною групою, що усвідомлює себе етнічною меншиною і прагне тільки визнання її як са­мостійної спільноти, в крайньому разі – надання їй культурної чи полі­тичної автономії у більшому державному утворенні. Але не прагне кон­тролю над владними структурами чи власної незалежної держави. Таке прагнення до власної державності ми, наприклад, в окремих випадках спостерігаємо аж наприкінці XIX сторіччя серед національностей Габс-бурзької монархії. Крім визначення національних меншин, поняття «на­ціональність» застосовують у внутрішньодержавному праві, насамперед у Західній Європі, у значенні громадянство чи підданство («nationality», «nationalite»).

Дата добавления: 2015-07-17