Нація як основна цінність

Д

ля націоналізму нація – найвища цінність, єдина обов’язкова інстанція, що надає йому сенсу й виправдовує його. Нації – ніби цеглини, з яких складається людство. Інтереси нації стають пер­шим мірилом політичного мислення і чину. У своїх крайніх виявах це потім не раз призводило до «перетворення націоналізму в замінник релігії»¹. На це вказували вже давніші дослідники націоналізму. Найпер­ший на ці релігійні формулювання, пов’язані майже в усіх відомих нам прикладах із націоналізмом, звернув увагу американський історик Карл-тон Гейз². Нація освячена релігією, вона, врешті, священна. Служіння, навіть смерть задля зміцнення й самоствердження нації, на її славу в на­ціональній риториці звеличено як жертву і страдництво. Національне пробудження в Німеччині на початку XIX сторіччя, а потім і в інших країнах, сприймали як п’янке переживання єдності і солідарності. Томас Ніпердей сформулював це так: «Релігійне було секуляризоване в націо­нальне, а світське сакралізоване»³.

Але намагання встановити просту взаємозалежність між релігією та націоналізмом у тому розумінні, що в якійсь соціальній групі націо­налізм розростається і міцніє залежно від того, наскільки там занепадає віра, було б хибним. Проти такого спрощення промовляють приклади ірландців, валлійців, басків чи словаків. У них, незважаючи на потуж­ний націоналізм, релігійна згуртованість не слабне. Духівництво підтри­мує національний рух, а часто й посідає провідне місце в його органі­зації та в агітації за нього.

Усе сказане досі про націоналізм ґрунтується на абстрактному ро­зумінні нації. Виникає питання: що ж треба розуміти під нацією, що ут­ворює націю? Що відрізняє її від народу? Уже побіжний погляд на бага­ту літературу про це свідчить, що визначень нації є безліч, не менше, ніж визначень націоналізму, і що жодне з них не може претендувати на уні­версальність. Найпростіша відповідь на це питання буде така: нація – це

Нація: проблема визначення

політично мобілізований народ. Для Карла В. Дойча народ – знову ж таки застосовуючи його провідну ідею комунікації – це сукупність індивідів, що «незважаючи на відстань, можуть швидко й ефективно спілкуватися одне з одним, говорити на різні теми і про різні речі». Ця здатність до спілкування, як правило, має передумовою спільну мову, релігію та культуру, «запас спільних значень і спогадів». Це взаємоспіл-кування великою мірою ґрунтується на спільності культури. Якщо так означуваний народ має ще й власний державний апарат, незалежну полі­тичну владу, то його можна, за Дойчем, назвати нацією. Отже, для ньо­го нація – це народ, що має державу⁴.

Не треба й доводити, що це дуже вузьке визначення нації. Оскіль­ки не раз власна держава була вже наслідком національних змагань, то, наприклад, народ у переддержавній стадії його існування не можна було б назвати нацією. Але німці, починаючи від кінця XVIII сторіччя, безпе­речно, вважалися нацією, – а власну національну державу здобули аж 1871 року. Так само поляки утворювали націю, але були розділені і в XIX сторіччі жили в трьох великих багатонаціональних державах: Росії, Австро-Угорщині та Прусії. Свою національну державу поляки здобули 1918 року. Визначення Дойча лишає поза увагою також відомий істо­ричний досвід, який каже, що є народи, чиї ознаки як нації незаперечні від XIX сторіччя, але їхні намагання утворити власну державу й досі не мають успіху. Прикладом цього є шотландці, вірмени, українці чи бас­ки. Крім того, з визначення Дойча можна зробити висновок, що кількість держав, які існують у світі, дорівнює кількості націй. Звичайно, це не відповідає дійсності, хоч американський президент Вудро Вільсон як оборонець суворого дотримання права на самовизначення часом уявляв собі, що кожній нації може бути більш-менш гарантоване право на утво­рення своєї держави. Одне слово, з цього і подібних до нього прикладів випливає, що може існувати нація без своєї держави і держава не з од­нією нацією. Питання, хто є справжнім носієм чи не носієм автономної державної влади, для визначення нації має радше другорядну роль – але, і це вкрай важливо, не для націоналізму як ідеології.

Для Макса Вебера найпершою ознакою нації є те, що «певні групи людей вважають одні одних здатними на специфічне почуття солідар­ності»⁵. На перший погляд це дуже нечітке формулювання, яке, власти­во, стосується також релігійних громад, професійних спілок або партій. Але кодом до Веберового визначення є слово «специфічне». Почуття солідарності орієнтується на певні прикмети, які його викликають і підтримують. До того ж, вони в основному ті самі, яким уже, визначаю­чи націоналізм, приписували націотворчу функцію: мова, культура, істо-

Петер Альтер

рична свідомість, звичаї, спілкування, релігія, політичні цілі тощо. Вони можуть для різних націй мати різну вагу як чинник національного са­мовизначення і відмежування від навколишнього чужого за національністю середовища. Наприклад, сербів і греків аж до XIX сторіччя визначала за особливу соціальну групу православна церква – на противагу туркам-мусульманам, хоч вони жили разом протягом сторіч. Коли 1923 року між греками й турками був проведений обмін населенням, то критерієм для зарахування до тієї чи іншої національності була не мова чи бажан­ня окремої особи, а тільки релігійна приналежність. В Ірландії в основ­ному римо-католицька конфесія переважної більшості ірландців відда­ляла їх від протестантської англо-ірландської верхівки країни та англійців. Але в інших дуже багатьох випадках, насамперед у Цент­ральній і Східній Європі, мова як чинник роз’єднання і відокремлення мала більше значення, ніж конфесійна приналежність. Варто назвати тут стосунки поляків і німців у пруських східних провінціях та у Верхній Сілезії, чехів, словаків та німців у Богемії, фінів і шведів у російській Фінляндії.

Спільна мова могла навіть перекинути кладку через різну релігій­ну приналежність, як показує приклад албанців-мусульманів, греко-пра-вославних та римо-католиків у Османській державі чи православних сербів та римо-католицьких хорватів. Так само в румунів мова була ви­рішальним мірилом їхнього почуття національної приналежності. З’єдну­вальну або й роз’єднувальну силу мови, як відомо, завжди дуже добре пізнають тоді, коли зустрічі з чужомовними людьми наочно демонстру­ють елементарну дію розуміння чи нерозуміння. У багатонаціональних державах, як російська, Османська чи Габсбурзька, з окремою людиною таке траплялося мало не щодня.

Часом конфесія і мова разом стають прикметами, що творять на­цію, як було з поляками в царській Росії або на початку XIX сторіччя з валонцями, фламандцями та голландцями в Об’єднаних Нідерландах, що у 1830-1831 роках розкололися на королівство Нідерланди й коро­лівство Бельгію. З огляду на цей історичний досвід Йосиф Сталін вважав, що націю можна визначити за допомогою нібито об’єктивних наукових критеріїв. У своїй відомій і пізніше широко розповсюджуваній праці «Марксизм і національне питання», написаній, мабуть, за вказівкою Леніна, він визначив націю як «стійку спільність людей, що історично склалася»; ця спільність має чотири характерні ознаки: спільну мову, те­риторію, економіку і [спільність] «психічного складу, який проявляється в спільності культури»⁶. Про цю останню ознаку Сталін далі каже, що нації відрізняються одна від одної не лише рисами побуту, а й «духов-

НАЦІЯ: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ

ним обличчям, яке виражається в особливостях національної культури». Цей не дуже чітко сформульований «психічний склад» – інші автори ка­жуть про «національний характер» – утворюється протягом багатьох поколінь. Ці чотири ознаки тільки в їхній комбінації утворюють, за Ста­ліним, націю. Якщо хоч однієї з них бракує, нація перестає бути нацією. Цей стан речей Сталін продемонстрував на прикладі прибалтійських німців і латишів, які, хоч мали спільну територію та економіку, в XIX сторіччі не спромоглися утворити націю. Завдяки своєму теоретичному опрацюванню проблеми нації Сталін 1917 року став першим радян­ським наркомом у справах національностей; від тієї посади починається його швидке сходження до влади.

Англієць Г’ю Сетон-Вотсон, один із найкращих знавців сучасного націоналізму, питання нації трактує в тому розумінні, що особи, прина-лежні до однієї нації, вважають себе зв’язаними почуттям солідарності, спільною культурною і національною свідомістю. Для Сетона-Вотсона нація існує, коли «значна кількість членів суспільства вважають, що їм треба сформувати націю, або поводяться так, ніби вони вже утворюють націю»⁷. Скільки має бути тих членів суспільства, за Сетоном-Вотсоном годі визначити. Він навіть принципово заперечує, що можна дати нау­кове визначення нації.

Дата добавления: 2015-07-17