Про деякі публікації на тему національної ідеї в 90-х роках

Якщо залишити осторонь питання правомірності чи доцільності застосування вислову «національна (українська) ідея», то серед на­писаного на тему національної ідеї в 90-х роках є також твори зміс­товні. У 1992 році вийшов друком твір Оксани Забужко «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період»¹⁸. Цей твір вирізняється з-поміж інших публікацій на тему української ідеї передусім своєю джерельною основою: авторка ввела (хай у вигляді побіжних характеристик) велике коло європейських текстів, присвя­чених темі нації та національній свідомості. Вона першою в Україні дала широку панораму «національних ідей» – у Східній, Центральній та Західній Європі. По-друге, вона спробувала показати – в міру мож­ливого (з огляду на нарисовий, есеїстичний характер твору) – ті ідейні джерела чи, краще сказати, ідейну палітру, на тлі якої розгорталось становлення націй та національної свідомості в Європі. І третє, що варто відзначити, маємо також спробу свідомого ставлення до най­важливіших методологій, пов’язаних з основними «філософіями нації».

Авторка використовує позитивний потенціал гегелівської діа­лектики суб’єктивного-об’єктивного (на це вона прямо вказує), але її ставлення і до християнського месіанізму, і до романтичного пантеїз­му, і до гегелівської філософії історії критичне. Вважаючи, що най­важливішим в нації є суб’єктивний складник (тобто національна са­мосвідомість), вона недвозначно вказує, що філософія національної ідеї має бути філософією національної самосвідомості – особливо в її зрілому, теоретичному формулюванні. Тому в центрі її уваги стають ті фази та різновиди, крізь які проходить та в яких розгортається на­ціональна самосвідомість. Говорячи про національну ідею, вона, отже, не мислить себе «духовидцем» – речником якогось об’єктивно існую­чого духу. Національна ідея в її розумінні – явище людської свідо­мості, її формулюють та застосовують люди. Це аж ніяк не означає

Василь Лісовий

заперечення об’єктивних передумов суб’єктивності чи її реалізацій в культурі чи політиці (в тому числі і її відчужень). Навпаки, дослідни­ця наголошує на ролі об’єктивних чинників (наприклад, при обгово­ренні поняття «уявної спільноти» Бенедикта Андерсона чи взагалі культури як «об’єктивного духу»). Але для неї всі об’єктивно існуючі установи, тексти, символи і т. д. містять дух чи ідею не самі по собі: вони стають фактом духовного життя, тільки включені в духовну (суб’єк­тивну) діяльність людини. Завдяки такому розрізненню суб’єктивно­го та об’єктивного ми і можемо ставити питання, щоб наші ідеї (наша суб’єктивність) в тому чи тому аспекті рахувалися з об’єктивністю. Останнє передбачає також долання таких форм індивідуалізму (в тім числі суто індивідуальних розумінь), які не є продуктивними у тих чи інших ситуаціях і потребують досягнення взаєморозуміння.

Хоча Оксана Забужко характеризує свої методологічні наста­нови лише побіжно, але навіть її побіжні зауваження¹⁹, – а ще більше аналіз самого тексту, – дають змогу говорити про феноменологічний підхід чи навіть екзистенціалістську феноменологію. «Суть» нації та передусім національної самосвідомості (коли нація починає існувати не тільки в собі, а й для себе) – це не деяка субстанція, яка зумовлює однозначне розуміння (монізм). Ця «суть» скоріше схоплюється у своїй повноті тільки в різноманітних виявах на рівні усвідомлень – у схоп­люванні свідомістю її різних смислових відтінків: пучок цих смислів, як набір різноманітних призм, у своїй сукупності і висвітлює «суть» (мінливу, як саме життя). Такий підхід (плідний особливо в філософії мистецтва та культури!) не може схиляти дослідника до зафіксованих визначень, до чітких та сталих розрізнень і т. п. Межа між філософ­ським текстом (принаймні у його традиційному розумінні) і художньо-літературним текстом свідомо розмивається. Вислови набувають сво­го значення чи різноманітних смислових відтінків тільки в контексті. Мовні засоби – тільки засоби для творення тексту. Тож і вислову «на­ціональна ідея» – який через рядок передається синонімом «ідея нації», а ще далі висловом «національна свідомість» і т. п. – не приписується роль особливого вислову (тобто він не претендує репрезентувати со­бою деякий «мета-дискурс», щоб зайняти якесь упривілейоване ста­новище порівняно з іншими висловами).

Але праця Оксани Забужко дає підставу також для критичних зауважень – зокрема і в розрізі використання вислову «національна ідея». Найважливіше зауваження методологічного характеру таке: вона усвідомлює можливість і перспективність «прищеплення» (вислів Поля Рікьора) герменевтики до феноменології. Але майже цілком нех-

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

тує уроками лінгвістичної і комунікативної філософії, що призводить до сумнівної фразеології в окремих місцях тексту. Один із прикладів: коли авторка²⁰ говорить про потребу розрізняти «національну ідею» і «націоналізм», посилаючись на «замацаність» останнього з цих ви­словів, то це можна зрозуміти так, що вислів «національна ідея» або ще не замацаний, або взагалі гарантований від «замацування». А вихід у цій ситуації був дуже простий: вказати на найважливіші тлумачен­ня («теорії») націоналізму, і тоді могло б виявитися, що в деяких своїх значеннях «націоналізм» та «національна ідея» (як її розуміє авторка) збігаються. Бо якщо вона пов’язує національну ідею з «історичним типом світогляду», то інші це називають «епохою націоналізму» (на що вона й сама вказує). Але за такого роду прикладами стоїть також інша вада: феноменологія, як відомо, особливо добре працює в філо­софії мистецтва чи, візьмемо навіть ширше, – в теоретичній, а не прак­тичній філософії. Тим часом авторка не завжди усвідомлює, де саме вона вступає в сферу практичної філософії (ідеології, політики), щодо якої продуктивнішими є інші методи. Бо, скажімо, з’ясування питання про те, які варіанти етатизації національної ідеї є неминучими і прий­нятними, а які ні, потребувало б розгляду політичної практики не з вершин феноменологічної рефлексії, а з Підходів, пристосованих для аналізу практичних дій. Зокрема, врахування теорії практичної дії дозволило б авторці свідоміше поставитися також до використання вислову «національна ідея» – тобто вирішити, в яких випадках його застосування в тексті доречне і «працездатне», а в яких ні. Але Окса­на Забужко практикує свій власний підхід (вона його застосовує і в своєму нещодавно опублікованому творі «Шевченків міф України») і доки вона має справу тільки з феноменами національної самосвідо­мості – і не переходить межі, за якою перспективнішими є інші мето­дології, – її феноменологічний підхід є плідним.

Іншою публікацією, до якої я хотів би привернути увагу читача, є стаття Степана Вовканича «Інформаційна мобільність нації як україн­ська ідея»²¹. Автор обрав підхід, що перегукується з інформаційним підходом до націй відомого західного дослідника націй і націоналізму Карла Дойча (хоча, як можна судити з тексту, автор це зробив без впливу Дойча). Вовканич у своїй концепції нації поєднує визнання важливої ролі успадкувань (передача інформації по «вертикалі» – від покоління до покоління) з розумінням того, що нація в кожний момент є певним простором спілкування (обмін інформацією по «горизонталі»). Ця стаття і сьогодні є актуальною з огляду на наголошення автором важливості захисту того особливого простору спілкування (інформацій-

Василь Лісовий

ного простору), яким має бути українська нація. І все ж, у відповідності з інформаційним підходом Дойча, неповторність нації як особливого простору спілкування, ґрунтується на тому, що вона володіє унікаль­ною інфраструктурою, завдяки якій якраз і існує цей особливий простір спілкування (тобто нація). Тим часом у назві статті наголо­шено на інформаційній мобільності як основному змісті української ідеї.

Деякі з авторів цілком свідомі того, що вислів «національна (українська) ідея» має передусім практичне (ідеологічне) призначення; тому вони включають у зміст цього вислову найважливіші, «доленосні» питання національного буття. Таким, наприклад, є підхід Федора Канака. У своїй статті «Національна ідея у її втіленнях»²² Канак, як і Оксана Забужко, недвозначно вказує, що поняття національної ідеї стосується етнонаціональної свідомості – особливо в її теоретичному вияві. Це дозволяє йому твердити: «Найактуальнішим завданням теоретичного аналізу національної ідеї є, на мою думку, розробка її аспектів, пов’язаних зі стратегією національного порятунку, націо­нального виживання й національного поступу»²³. І фактично він далі конкретизує зміст ідеї в цілій низці понять, більшість яких є загально­прийнятими в дослідженні націй. Він акцентує, зокрема, практичне призначення ідеї – тому й говорить про її «втілення», про стратегії і т. д. Говорячи про дискусії навколо національної ідеї та розбіжності в її тлумаченні, він вбачає основну причину цих незгод в ідеологічній заангажованості опонентів. У зв’язку з цим Ф. Канак говорить: «У переважній більшості публікацій, де заторкується національна ідея, весь запал поки що витрачається на її захист або заперечення як такої, причому аргументація точок зору не йде звичайно далі історичних прикладів і аналогій, ніяк не сполучаючись із аналізом зв’язків націо­нальної ідеї з невідкладними проблемами національного буття. В підсумку читач не стільки може вільно вибирати якийсь із варіантів трактування такої важливої соціально-філософської й політологічної проблеми, скільки опиняється у вирі теоретичної плутанини»²⁴. Аналіз значення вислову «національна ідея» (чи змісту того поняття, яке, як треба було б припускати, має стояти за цим висловом) він залишає осторонь – очевидно як несуттєвий в контексті свого розгляду. Він обмежується тим, що дає своє власне тлумачення. Я особисто розумію і приймаю те, що автор прагне утвердити, але це не знімає постановки питання про Те, чи вислів «національна ідея» уможливлює знаходження деяких підстав, ґрунтуючись на яких, одні тлумачення національної ідеї можна було б вважати більш коректними, ніж: інші. Теза цієї моєї

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

статті полягає в тому, що особливості самого вислову «національна ідея» роблять майже безперспективними пошуки таких підстав.

Коли ми говоримо про утвердження української нації, то ми мо­жемо говорити про цілком конкретні аспекти її буття – наприклад, про стан української етнонаціональної самосвідомості, про стан ук­раїнської культури, про шляхи громадянської консолідації (шляхи тво­рення української політичної нації), про роль успішної економічної реформи та досягнення певного рівня соціальної справедливості і т. д. Тобто питання про самоутвердження української нації відразу ж пере­ходить у конкретну розмову про різні аспекти національного життя. Але що відбувається, коли на питання, яким чином українська нація може утвердити себе, відповідають: «Консолідуючим чинником має виступати національна ідея»? Той, хто це сказав, неминуче підштовхує майже до нерозв’язної дискусії щодо того, що має означати національна ідея. А коли, зрештою, з’ясовується, що значення цього вислову зале­жить від поняття нації і що, отже, йдеться про самоутвердження нації в різних аспектах її буття, то повертаємось до того, з чого, власне, і починали.

До речі, навіть коли ідеологічна заангажованість є основною причиною того, що дехто не приймає національної ідеї (або пропонує таке тлумачення, за якого здійснення цієї ідеї ставить під питання саме існування української нації), то і в цьому разі має бути намічена де­яка перспектива виходу із протистояння. Ця перспектива полягає в з’я­суванні особливостей ідеологічного дискурсу: у поясненні, що осно­вою такого дискурсу є суперечка навколо певних фундаментальних цінностей – таких як життя людини (і, отже, захист життєвого середо­вища), порядок (стабільність), свобода (права людини), рівність, спра­ведливість, добробут, культурна самобутність (нація) тощо. Різні іде­ології – принаймні традиційні європейські ідеології – наголошують більшою мірою на одній із цих цінностей на противагу іншим. Але у своїй сукупності вони дають список деяких фундаментальних ціннос­тей, занепад чи руйнування яких веде до дуже негативних, а то й не­безпечних наслідків. Захист етносів та націй пов’язаний із захистом культурної різноманітності світу, і в цьому має бути зацікавлена кож­на розумна людина. На таку перспективу виходу з ідеологічних про­тистоянь слід вказувати навіть тоді, коли йдеться про економічні інте­реси, про ілюзії, упередження й стереотипи (ідеологія в марксистсько­му значенні слова). Бо якщо за певною риторикою стоять особисті чи групові егоїстичні інтереси – байдуже, чи джерелом цих інтересів є економічні домагання, чи упередження й стереотипи – то показ того,

Василь Лісовий

що егоїстична позиція не бере до уваги важливих життєвих інтересів опонента, є вагомим аргументом. Та й у питанні міжнаціональних взає­мин ми, власне, маємо вже розвинуту традицію такої критики: на­приклад, критику використання слова «інтернаціоналізм» для прикрит­тя національного егоїзму однієї нації (для прикриття агресивного росій­ського націоналізму, для виправдання поглинання однієї нації іншою). І сьогодні маємо справу з використанням різного роду риторик для прикриття таких чи близьких до того цілей.

Хочу підкреслити, що того політика, який оголошує себе при­хильником національної ідеї, така заява, взагалі кажучи, ні до чого не зобов’язує: він завжди може послатися на своє власне розуміння на­ціональної ідеї. Таким робом він має можливість уникнути будь-якої конкретності, а, отже, і будь-якого зобов’язання, що мало б випливати з його заяви. В інших випадках цей вислів стає приводом для ідеоло­гічних протистоянь. Але ці протистояння набирають вигляду нібито цілком незацікавленої теоретичної дискусії щодо того, що означає національна ідея. У такому разі інтелектуальна риторика здатна мас­кувати ідеологічність позиції – ціннісну зорієнтованість учасника дис­кусії або, в гіршому випадку, його свідоме чи неусвідомлене викори­стання цієї риторики для прикриття егоїстичних групових, або й осо­бистих, домагань.

Сказане не означає, що цим поновлюється просвітницька віра у всесилля раціональної аргументації. Особа чи нація не стають здат­ними до самоутвердження тільки внаслідок розуміння, що особистість чи культурна самобутність є цінністю. Без волі до самоутвердження саме по собі розуміння є безсилим. Це істина елементарна. Теоретич­на і практична проблема – це різні типи проблем. Розв’язання прак­тичної проблеми залежить від ситуаційного контексту (який, у свою чергу, обмежений в часі); воно потребує здійснення практичних дій – а така дія передбачає наявність волі у того, хто діє. З’ясування теоре­тичних аспектів буття нації, зрозуміло, не розв’язує практичної про­блеми самоутвердження нації: хоч як би добре люди усвідомлювали, що культурна самобутність нації є цінністю, вартою захисту, але якщо їм бракує волі протистояти культурній експансії іншої нації, нація приречена зникнути. Та, з другого боку, ірраціональні чинники – такі як віра, воля, уява – стають безсилими, якщо їх беруть у відриві від думки. Прихильники бездумної віри чи бездумного активізму тільки ослаблюють позитивну дію названих чинників.

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

Дата добавления: 2015-07-17