Зміст національної ідеї в Дмитра Донцова

Деякі автори, говорячи про джерела національної ідеї, посила­ються не стільки на християнський месіанізм чи німецьку філософську класику (на Фіхте, Шеллінґа, Геґеля), скільки на політичну філосо­фію Дмитра Донцова. Розуміння національної ідеї у Донцова поєднує в собі елементи субстанційного волюнтаризму (включно з соціал-дар-вінізмом) з суб’єктивним розумінням нації (закоріненим більшою мірою у філософії Ніцше). Тут немає змоги докладно входити в розгляд того, в якому значенні він застосовував вислів «українська ідея» в своїх творах. З-поміж відомих мені досліджень, присвячених розгляду полі­тичної філософії Донцова, найґрунтовнішою, наскільки можу суди­ти, і досі залишається книга Михайла Сосновського «Дмитро Дон­цов: політичний портрет» (на жаль, досі не перевидана в Україні). Автор так характеризує основний зміст «української ідеї» в Донцова: «Кожна національна ідея, в тому й українська, складається з двох частин, «з ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стре­мить національна воля, і з самої волі, з чуттєвої сторони, з «націо­нального еросу, емотивності». Далі Сосновський розглядає розуміння Донцовим цих двох складових частин. Зокрема, він цитує з «Націо­налізму» таке висловлювання Донцова: «Національна ідея, що хоче жити, має одверто голосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так як і проти внутрішніх сил, що сковують. її енер­гію. Мета нації не обмежується завданнями дня, ані тим станом, який застала дана генерація. Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для буду­чих поколінь...».

Не вдаючись у докладний розгляд того, якого змісту в Донцова набуло поняття нації та національної ідеї, хочу висловити зауважен­ня, важливе в контексті даної статті. Навіть з наведеної цитати вид­но, наскільки тісно в текстах Донцова значення вислову «національ­на ідея» пов’язане з поняттям нації. Підставовою у нього є все-таки

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

ідея нації, тим часом як вислів «національна ідея» є тільки похідним, залежним у своєму значенні. З контексту його творів, одначе, ясно, що цей вислів у нього не є тільки стилістичним засобом (синонімом до вислову «ідея нації»): висловом «національна ідея», як видно з наве­деної цитати, він позначає «мету нації» (яка полягає у «власно-владстві») або ж національний ідеал, іноді ж ідею, що сприяє само­утвердженню нації. Одначе розробленої концепції нації чи національ­ної ідеї було б марно шукати в Донцова; та він і не ставив перед со­бою такого завдання. Політична філософія, елементи якої можна ви­явити в його політичній публіцистиці, має передусім практичну спря­мованість: Донцов бачив своє завдання в тому, щоб подолати «знево-леність» українців – аби зробити їх здатними до самоутвердження. І сьогодні його тексти (навіть при критичному ставленні до тих чи інших складників його політичної філософії) можуть слугувати джерелом «емотивної наснаженості» – супроти звичного безвілля, супроти сен­тиментально-ідилічної психіки українців (їхньої «дряглистості», «гер-мафродйтства», «малоросійства» і т. п.).

Все ж, з огляду на ті інтелектуальні витоки, в яких закорінене розуміння нації у Донцова (Фіхте, Шопенгауер, соціал-дарвінізм), варто мати на увазі, що його концепція нації та національної ідеї не­наче «зависла» поміж субстанційною і суб’єктивною концепцією. Зрештою, у період формулювання ідей «чинного націоналізму» він віддає перевагу суб’єктивному розумінню – віддає перевагу Фіхте та Ніцше над Шопенгауером. І це зрозуміло з огляду на практичну спря­мованість його політичної філософії. У плані суто теоретичному існу­ють ще дві проблеми, які він чи то не був готовий більш-менш задо­вільно розв’язати, чи то через нагальність суто практичних потреб знех­тував ними. По-перше, це проблема співвідношення між раціональ­ним та ірраціональним: Сосновський, зокрема, наголошує, що ця про­блема була однією з центральних у творчості Донцова, хоча, зреш­тою, він все-таки віддав перевагу ірраціональному. Друга проблема – проблема співвідношення між етичним ідеалізмом і практичним мірку­ванням. Йдеться, в ширшому плані, про колізію між нескінченністю будь-якого етичного ідеалу і потребою втілювати цей ідеал в конк­ретних суспільних ситуаціях (де будь-яка дія може бути успішною лише тоді, коли ми розуміємо обмеженість будь-якого практичного здійснення ідеалу). Сосновський у своєму обговоренні реферату Донцова «Су­часне політичне положення нації і наші завдання» (1913) робить у розрізі названої проблеми такий висновок: «Політична програма, яку Дон­цов з’ясував у згаданому рефераті, показує його як політичного тео-

Василь Лісовий

ретика зі зрозумінням політичних реалітетів. Вимога... достосовува-ти конкретну діяльність до актуальної дійсності (градація в здійсню­ванні національних ідей відповідно до наявних об’єктивних умов), ви­мога бути «тверезим політиком» і реально оцінювати існуюче в да­ний час відношення сил у світі, власні сили та власну готовність – це цікаві елементи в Донцова в період його активної участі в соціалі­стичному русі. При розгляді його пізнішої творчості ми побачимо, як він від них відійшов, ставши на позиції «чинного націоналіз­му»»¹⁷.

До речі, і сьогодні часто маємо справу з неусвідомленням того, як має поєднуватись етичний ідеалізм з практичним міркуванням – це стає, зокрема, одним із джерел різноманітних незгод у практичній (політичній) сфері діяльності. Бо ж той, для кого етична орієнтація є самодостатньою, неминуче має ширяти понад будь-якою практикою (яка завжди залишається незадовільною під кутом зору наших ідеаль­них устремлінь). Етичний ідеалізм і мудрість (маю на увазі розуміння мудрості, започатковане Арістотелем і далі розвинуте у деяких кон­цепціях сучасної філософії) – це, принаймні у певних своїх аспектах, дуже різні настанови. Етичний ідеаліст часто не ставить перед собою питання, де саме пролягає та межа, за якою він стає суб’єктивним індивідуалістом – тобто людиною, не здатною єднатися з іншими людь­ми в досягненні тих цілей, які можна досягти тільки колективними зу­силлями. Думаю, що фундаментальна вада української ментальності (на яку неодноразово вказували різні автори в минулому чи вказу­ють сьогодні) – це індивідуалізм, якому бракує бажання, настанови і звички до громадянського єднання. Іноді говорять, що це властиво суспільствам, які не пройшли крізь процеси, схожі на Реформацію.

Окрім цього, до проблем, які Донцов або ще не міг сформулюва­ти, або свідомо залишив поза увагою, належать передусім такі: а) як співвідноситься універсальне та унікальне (неповторне, самобутнє) в націях; б) яка різниця і який взаємозв’язок існує між культурною (ет­нічною) інтеграцією і громадянською консолідацією у політичну спіль­ноту; в) яким чином у бутті нації співвідноситься індивідуальне (суб’єк­тивно-індивідуальне) і надіндивідуальне (інтерсуб’єктивне); г) якими є ті принципи, які, хоча б у майбутньому, здатні уможливити перспек­тиву мирного (ненасильницького) співіснування націй. Не одержало достатнього прояснення також питання співвідношення між успадку­ваннями та новизною в націях (попри спроби з’ясувати це питання у творі «Дух нашої давнини»). Втім, політична філософія та публіцис­тика Д. Донцова націлені на ту драматичну ситуацію, в якій перебувала

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

українська нація, і розв’язання суто практичних проблем було для нього важливішим від розробки теоретичних аспектів.

Відносно легко можна пересвідчитись, що зловживання висловом «національна ідея» здатне породжувати безплідні словесні суперечки та різного роду стилістику – «діалектичну» чи в метафоричному стилі Донцова, – яка мало що прояснює і є безпорадною в практичному плані.

Дата добавления: 2015-07-17