Читайте также:
|
|
Розглянемо тепер використання вислову «національна (українська) ідея» у другому із названих трьох значень. Тепер в центрі нашої уваги стане більшою мірою об’єктивне (культурне, «німецьке», «східноєвропейське») розуміння нації. Одначе більшою мірою наша увага буде зосереджена не на суто об’єктивному розумінні, а на розумінні нації під кутом зору поєднання об’єктивного та суб’єктивного в нації. Цей останній підхід є дуже поширеним у сучасних тлумаченнях української ідеї, тож варто зупинитися на його докладнішому розгляді. Якраз з цим підходом найбільшою мірою пов’язане як застосування самого вислову «національна ідея», так і деякі стереотипи у філософії національної ідеї. Передусім з об’єктивним та об’єктивно-суб’єктивним підходом пов’язані деякі «родові плями» вислову «національна ідея».
Сучасне поняття нації ґрунтується на розрізненні об’єктивного та суб’єктивного складників нації. Об’єктивним в нації вважають деяку емпірично спостережувану спільність чи цілісність – культурну, релігійну, політичну тощо. Слово «спільне» в українській мові є двозначним: по-перше, воно може позначати належність деякої ознаки кожному індивіду, що складає групу; по-друге, воно може позначати «спільне» володіння – у розумінні, що даний колектив людей, взятий в цілому, володіє чимось. Отож об’єктивним складником нації може бути, наприклад, наявність деяких спільних антропологічних, побутових, мовних і т. п. ознак, властивих кожному чи більшості з тих, що належать до даного колективу. Окрім того, колектив людей як ціле може «володіти» чимось – постійно проживати на певній території, мати певні установи (звичаєві, культурні, політичні тощо). Об’єктивними ці ознаки називають тому, що вони наявні емпірично, їх можна описати шляхом звичайного спостереження за життям людей. Суб’єктивним складником нації є те, як люди даного колективу усвідомлюють свою відмінність від інших колективів та в чому вони вбачають основу своєї єдності. А тому дослідження цього суб’єктивного
ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?
складника неможливе без входження в колективну свідомість (а часто також в індивідуальну свідомість, оскільки колективна та індивідуальна свідомість перебувають у безперервному динамічному взаємозв’язку).
І об’єктивний і суб’єктивний складник нації є деякою реальністю в житті етносів і націй. Більше того, суб’єктивний складник, зрештою, певним чином об’єктивізується – в поведінці, у висловлюваннях, у текстах, в установах тощо. Але з того, що національна самосвідомість відтак стає «об’єктивною реальністю», навряд чи корисно було б вважати, що розрізнення об’єктивного та суб’єктивного складників націй є недоцільним з методологічного чи практичного погляду. Звичайно, той, хто дотримується бігевіористського підходу, може твердити, що індивідуальну й колективну свідомість перспективніше досліджувати, описуючи та аналізуючи її вияви – в поведінці, в установах і т. п. Але сьогодні, в період постпозитивізму, добре відомі і проблеми, які бігевіористський підхід не здатний розв’язати. Коротко кажучи, названі два складники нації (попри свій безперечний взаємозв’язок) потребують дещо відмінних методів дослідження. У дослідженні об’єктивного складника перевагу віддають емпіричному дослідженню, – зокрема соціологічному, – в той час як у дослідженні свідомості перспективнішими є феноменологічні та ггерменевтичні підходи.
Суспільна реальність – якщо й не повністю, то, принаймні, значною мірою – є наслідком зреалізованих уявлень, міфів, ідей. Зрозуміти особливості навіть найдавніших етносів – первісних общин та племен – не можна без урахування ролі давніх міфів та релігій. У становленні європейських націй дуже важливу роль відігравали перетворення у свідомості людей, в їхньому світогляді – зокрема, важливу роль тут відіграла поява ідеї нації. У цьому полягає основна трудність при розмежуванні об’єктивного та суб’єктивного в націях.
У субстанційних онтологіях, в яких основою всього існуючого виступає задум Бога, дух або ідея {essentia ante res або ж essentia in rebus) джерелом наших ідей є сама реальність: адже тут припускають, що за спостережуваними явищами прихована справжня реальність -Бог, ідеї, дух. Тому тут вважають, що джерелом тих ідей, які ми створюємо, є деякі ідеї, що існують як певна «справжня» реальність. Але одна річ говорити, що, скажімо, наші сучасні політичні установи виникли внаслідок здійснення ідеї демократії, і зовсім інша річ говорити, що ці установи містять у собі ідею демократії. Будь-який технічний прилад, безперечно, з’явився внаслідок здійснення якоїсь ідеї, але говорити, що цей прилад містить у собі ідею цього приладу – означає
Василь Лісовий
тільки привносити плутанину у наш спосіб мовлення. Бо відтак ми повертаємось до платонівської субстанційної онтології – тобто просто нехтуємо суб’єктивним поворотом у філософії (замість того, щоб серйозно враховувати його уроки).
В основі об’єктивного розуміння націй лежить християнський месіанізм, романтична пантеїстична філософія та особливо об’єктивно-ідеалістична філософія Гегеля. У даному разі маємо справу з суб-станційною онтологією. Сьогодні в Україні більшість інтелектуалів відкидають субстанційну онтологію, в якій субстанцією є матерія. Безперечно, що матеріалістична філософія, яку культивував комуністичний режим, була одною з важливих причин (хоча і не єдиною причиною!) знедуховлення людей. Сьогодні ми фактично маємо справу з наслідками цього знедуховлення. Але завдання оновлення інтелектуальної культури – чи то для забезпечення кращої методології суспільних наук, чи то для кращої світоглядної орієнтації масової свідомості
- не можна розуміти спрощено: скажімо, як просте «перевертання» субстанційної матеріалістичної онтології в субстанційну ідеалістичну онтологію. Бо таке «перевертання» тільки повертає нас до способів мислення, що самі потребують суттєвого оновлення – наприклад, до пантеїстичної романтичної філософії чи до гегелівського діалектичного ідеалізму. Достатньо познайомитися з тими аргументами, з допомогою яких сучасний німецький філософ Віторіо Гьосле прагне реабілітувати об’єктивний ідеалізм, як стають зрозумілими ті труднощі, на які неминуче наштовхується здійснення такого задуму11. Взагалі кажучи, припущення щодо існування духовної субстанції чи переконання (об’єктивний ідеалізм) або віра в Бога, за наявності деяких інших передумов, здатні бути кращою засадою духовності індивіда, ніж матеріалізм. Маються на увазі передумови, які б усували можливість різних варіантів суб’єктивізму і дозволяли б досягати інтер-суб’єктивності – тобто деякої основи для порозуміння і єднання, необхідних особливо для досягнення цілей, яких можна досягти лише колективними зусиллями. Індивідуально-суб’єктивне осягнення смислів
- продуктивне, скажімо, в поезії – є малопродуктивним у таких сферах діяльності, де узгодження значень і розумінь є однією з необхідних передумов ефективності. Це переважно сфери діяльності, пов’язані з потребою об’єднувати зусилля в колективних діях – наука, техніка, політика тощо. Але назагал те чи інше розв’язання проблеми суб’єктивності та інтерсуб’єктивності має і ширше значення – від метафізики до теології та етики. Якщо кожен із нас вважає єдино істинним своє власне «бачення» (speculatio) духовної субстанції чи своє власне
ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?
розуміння Бога (і до того ж не залишає цей свій індивідуальний суб’єктивізм для приватного вжитку, а переносить його в публічну сферу), то його дії приречені на неуспіх – принаймні у тих суспільствах, де політичні рішення приймаються шляхом спілкування і досягнення згоди. Варто наголосити, що не етичний ідеалізм (чи навіть «романтизм») сам по собі є хибним, а нехтування мудрістю – практичною мудрістю в розумінні Арістотеля: інше слово для цієї мудрості -реалізм, важливим складником якого є врахування стану суспільної свідомості та, зокрема, тих ціннісних орієнтацій, які переважають в суспільстві. Це чинне навіть тоді, коли єдиним видом можливого реалізму і єдиним шляхом досягнення «порозуміння» залишається шлях на Голгофу. Але це крайня, межова ситуація.
Сказане безпосередньо стосується також розуміння нації, а, отже, і того, як тлумачать зміст національної ідеї. Бо в деяких публікаціях на тему національної ідеї явно чи приховано спостерігається тяжіння до субстанційного всенціалізму у розумінні значення вислову «національна ідея». Національну ідею у такому разі розуміють як деяку реальність – щось, що існує в самій історії чи культурі: своє ж завдання вбачають у тому, щоб «відкрити» або «побачити» в історії чи культурі цю ідею або дух. Таке розуміння національної ідеї іноді проявляється в деяких випадкових обмовках автора; іноді ж проводиться явно, майже усвідомлено. В одній з недавніх публікацій читаємо, що національну ідею «...треба шукати на рівні культури. Вона «розлита» в культурі й становить собою її життєдайну систему»12. З таким же успіхом можна твердити, що вона «розлита» в історії.
Інакше кажучи, маємо справу з гегелівською філософією історії: ідея існує як деяка об’єктивна реальність («об’єктивний дух»), далі вона досягає самоусвідомлення – у свідомому формулюванні цієї ідеї. Об’єктивна фаза існування ідеї підштовхує авторів, які з’ясовують зміст української ідеї, до широких екскурсів в історію. І, як виявляється, будь-що в українській історії можна розглядати як вияв прихованого існування української ідеї; нарешті, вона набуває свого усвідомлення на рівні національної самосвідомості – зокрема, у свідомому формулюванні цієї ідеї. Такий підхід дозволяє скидати в кошик (під «парасольку») національної ідеї будь-які факти з історії чи культури, які попали під руку. Адже все в реальності взаємопов’язане, як вчить діалектика. Тож не дивно, що національна ідея «розливається» та розпливається, втрачаючи будь-які межі, будь-яку визначеність. Обговорення стає безпредметним: адже предмет дослідження наявний тоді, коли дослідник наперед окреслює коло доречних фактів; визначеність
Василь Лісовий
ідеї якраз і дозволяє встановити, які з фактів є значущими в контексті даного розгляду (факти стають фактами тільки в світлі певної гіпотези або ідеї). Навіть автори, що в інших випадках здатні говорити предметно й цікаво, не втримуються від цієї спокуси.
Філософія Гегеля містить в собі два взаємопов’язані складники -історизм (і поєднаний з ним історицизм, якщо скористатися тут терміном Карла Поппера) та есенціалізм (як наслідок субстанційної ідеалістичної онтології). Абсолютна ідея чи дух реалізує себе в історії: дух, зрештою, досягає своєї самототожності в самоусвідомленні себе. Якщо автори спираються в тлумаченні національної ідеї на філософію Гегеля (свідомо чи несвідомо), то вони можуть віддавати перевагу одному із цих складників. «Світова» ідея у Геґеля реалізує себе у національних ідеях, обираючи для свого втілення ту чи ту націю, яка і стає вершиною світового поступу. З давніших публікацій на тему національної ідеї (1993) варта уваги стаття Вадима Пустотіна: у ній автор, ґрунтуючись на філософії Геґеля, твердить: «Самосвідомість нації здійснюється у відповідності з домінуючою ідеєю, яка носить історичний характер». Відтак гегелівське поняття ідеї – як деякої тотальності, що здатна включати в себе всі інші ідеї – дозволяє автору говорити про «домінуючу ідею». Коли в тлумаченні національної ідеї виходять з субстанційної ідеалістичної онтології – чи то в романтичній пантеїстичній версії, чи в гегелівській, – то часто говорять про «національний дух». Та оскільки пізнання духу можливе тільки спекулятивно – з допомогою інтелектуальної інтуїції – то це негайно призводить до суто індивідуального тлумачення змісту національної ідеї. Кожен, хто пише про національну ідею, в такому разі мислить себе «духовидцем» і, як речник «національного духу», безперечно, вважає, що його власне розуміння національної ідеї є єдино правильним. У такому разі автор не може бути схильним узгоджувати своє розуміння національної ідеї з іншими у процесі спілкування. Адже інтелектуальна інтуїція платонівського штибу схиляє кожного «духовидця» до того, аби вважати своє розуміння цієї ідеї єдино істинним. Опиняємось, отже, в парадоксальній ситуації: об’єктивний ідеалізм як різновид субстанційної онтології стає джерелом крайнього суб’єктивізму. (Нижче буде показано, що такий же наслідок одержуємо і в випадку «діалектичного матеріалізму» як різновиду субстанційної онтології). Український інтелектуал, зачарований досконалістю ідеалу, – який він сприймає своїм «внутрішнім зором» і видіння якого породжує нехіть до інтерсу-б’єктивності, – достатньо поширена постать в українській культурі. Незалежно від того, у який спосіб він приходить до такої настанови
ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?
(через субстанційний ідеалізм, через віру в Бога чи через поезію), його настанова стає непродуктивною, а то й руйнівною при вирішенні практичних питань – зокрема політичних. Варто враховувати, що такий спосіб мислення закорінений в українській ментальності – зокрема, у православній теології, джерелом якої є східна патристика. Ця теологічна традиція несе на собі великий вплив неоплатонізму та містицизму. Йдеться, зрозуміло, не про огульне відкидання цієї традиції (як і будь-якої іншої), а про потребу усвідомлювати вади цієї традиції, щоб компенсувати їх з допомогою таких методологій, таких способів мислення, які відкривають перспективу узгодження розумінь, досягнення загальнозначущості наших понять.
Оскільки гегелівська філософія ґрунтується на діалектичній єдності суб’єктивного та об’єктивного, то вона, якщо спрощувати ситуацію, неначе знехтувала наслідками суб’єктивного повороту у філософії. Якщо романтична герменевтика і справді могла знайти підтримку в гегелівській діалектиці самореалізації нескінченного духу, то сучасна критична герменевтика мусила врахувати деякі важливі наслідки суб’єктивного й лінгвістичного поворотів у філософії. Йдеться не тільки про методологію. Коли ми оголошуємо, що не ми самі несемо відповідальність за ідеї та їхнє здійснення (припускаючи, що наші ідеї тільки «відображають» «історичну необхідність», «об’єктивну реальність», матерію, ідеї, дух, задум Бога), то ми так чи інакше знімаємо з себе відповідальність за те, як думаємо і що робимо. Це -особливо у виборі наших ціннісних орієнтацій – неминуче веде до зняття відповідальності з себе і перекладання її на щось зовнішнє. Але навіть у сучасній теології бездумне покладання на заповіді Бога не є ознакою справжньої віри: за цим стоїть наше намагання уникнути ситуації Людини – втекти від свободи та пов’язаної з нею відповідальності.
Вищезгадана ментальність має підтримку також у стереотипах мислення, успадкованих від колишнього діалектичного матеріалізму (як «перевернутого» гегелівського діалектичного ідеалізму). Чергове «перевертання» діалектичного матеріалізму в діалектичний ідеалізм є безсилим – воно не змінює сам спосіб нашого мислення, не забезпечує нас оновленими, перспективними методологіями. Той спосіб мислення, що і сьогодні залишається впливовим у нашій інтелектуальній культурі, значною мірою несе на собі відбиток тієї діалектики, на якій виховувались покоління нашої інтеліґенції. Маю на увазі діалектику, яка свого часу у студентів дістала назву «діамуті». Вона не привчала до конкретності мислення – до уточнення значень, до розрізнень: було вигідно практикувати безвідповідальне і вкрай гнучке мислення; зав-
Василь Лісовий
дяки цьому «теоретики» мали змогу виправдати будь-яку політичну практику. Той, хто говорив від імені об’єктивної діалектичної логіки (тобто від імені самої реальності!), одержував можливість заперечувати будь-яку людську логіку. Тим більш загрозливими для режиму були будь-які спроби людей досягати порозуміння та єднання на основі цієї людської логіки.
Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 159 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Національна ідея чи ідея нації? | | | Зміст національної ідеї в Дмитра Донцова |