Читайте также:
|
|
Метою політичних націоналістів є представницька національна держава, яка б гарантувала своїм громадянам однакові громадянські права. Вони прагнуть організувати [суспільне життя] на раціонально-правових засадах, створюючи централізовані установи для мобілізації різних суспільних груп – щоб спрямовувати їх супроти наявної політичної системи та задля досягнення унітарної цілісності. Одначе для культурних націоналістів, таких як Гердер, держава – це витвір насильства, що містить у собі успадкований потяг до бюрократизації, яку символізує передусім імперіалістична держава: вона прагне нав’язувати живим культурам механічну однотипність12. Слава країни має своїм джерелом не політичну владу, а культуру народу – внесок мислителів та просвітителів у спільний набуток людства.
Мета культурних націоналістів – це передусім моральне відродження історичних спільнот або, іншими словами, відтворення самобутньої національної цивілізації. Оскільки така цивілізація є спонтанним суспільним ладом, її не можна збудувати, як будують державу, а можна усвідомити з її підґрунтя. Типовий культурний націоналіст прагне утворювати неформальні й децентралізовані мережі культурних спілок та журналів, щоб прищеплювати людям природну любов до спільноти шляхом ознайомлення їх з їхньою спільною спадщиною – разом пережитих радощів і страждань. Вони впроваджують ритуали поіменувань, звеличують національну культурну самобутність; вони відкидають іноземні впливи заради того, щоб спільнота здобула свою ідентичність та підтримувала її на рівні повсякденного життя, тим самим виокремлюючи себе з-поміж інших спільнот13.
Це справді так, що, відповідно до визначення, культурні націоналісти не є ворожими щодо незалежної держави: як ми побачимо далі, вони часто включаються в політичну діяльність, щоб захистити культурну самобутність нації. Але – як у випадку чеського поета Колара – вони відрізняють емоційну прив’язаність до культурної нації від формального зв’язку з політичною нацією14. Справжня національна політика зако-рінена не в раціоналістично сформульованих конституціях, а в спільноті, витвореній її історією, віруваннями, звичаями, способами господарювання та життя15.
На відміну від націоналістичних політичних рухів – таких як Індійський конгрес4, – які розростаються з елітарних міських організацій до масових рухів завдяки тому, що обіцяють різним суспільним верствам
Джон Гатчінсон
позбавлення від страждань у національній державі, – культурний націоналізм залишається, за «нормальних» обставин, малочисельним рухом; він спонукає до поступу тим, що закликає спілки покладатися на свої власні сили. Якщо його суспільно-політична програма здобуває підтримку енергійних журналістів та її приймає молодша генерація інтеліґенції, він може втілитися у розбудові вільної асоціації гуртків вивчення мови, театральних груп, видавництв, відкритих бібліотек, літніх шкіл, землеробських кооперативів та політичних партій. Але навіть у такому разі він все-таки може залишатися рухом меншості. Найбільший з таких рухів – чеський рух, що виник в Габсбурзькій імперії в першій половині XIX століття, – нараховував 2 329 членів16.
У руслі такого суто спілчанського руху культурний націоналізм, як правило, зазнає невдачі. Він не в силі вийти поза межі освічених кіл, а тому змушений прийняти державно-зорієнтовані стратегії, аби втілити свої ідеали в інституційній основі суспільного ладу. Завдяки такій переорієнтації рух відродження, хоча і залишається все ще елітарним, зате набуває важливого політичного змісту. При відносно добрій фінансовій підтримці грецький та угорський рухи XIX століття17 запропонували незадоволеній інтеліґенції альтернативний шлях соціальної мобілізації, перетворивши її у речника контркультури, спрямованої проти існуючої політичної системи. У часи політичної кризи – коли традиційна владна верхівка втрачає довіру – така інтеліґенція, готова на самопожертву в ім’я нації, стає серцевиною опозиції для всіх інших розчарованих груп та революційною силою, спрямованою проти існуючої держави.
Чеський культурний націоналізм на початку XIX століття є найяскравішим прикладом такої політичної траєкторії. Він обмежувався мовним та літературним відродженням у свій початковий період – перед тим, як дав поштовх до політизованого руху 1830-х – 1840-х років. Але навіть у цей свій другий період він складався переважно з учительської інтеліґенції, чиновників, студентів, рядових священиків та деякої частини підприємців18. Несподіване послаблення контролю за політичною та журналістською діяльністю, що стало наслідком конституційної революції у Відні 1848-1849 років, дало націоналістичним елітам нагоду сформулювати вимоги культурної автономії та повних громадянських прав і одержати підтримку з боку міських середніх верств і селянства супроти імперської держави19.
Іншим прикладом є український культурний націоналізм, найважливішим осередком якого стало Наукове товариство ім. Шевченка в Галичині. Засноване в 1873 році і назване іменем Шевченка, символа українського відродження, Товариство спочатку орієнтувалося на розв’язання
Культурний і політичний націоналізм
досить скромних завдань: сприяти відродженню української мови й літератури та здійснювати видавничу діяльність. Але незабаром воно перетворилося з елітарного академічного центру на широке сімейство організацій, діяльність яких набула суспільно-політичної спрямованості: по-перше, воно поставило собі за мету націоналізацію населення України, що перебувало під польським та російським урядуванням, і, по-друге, – його об’єднання в незалежній державі. Хоча Товариство мало місцеперебування в Галичині, але значну культурну та фінансову підтримку воно одержувало з підросійської України.
Найвидатнішою постаттю українського націоналізму кінця XIX століття став М. Грушевський, харизматичний популістський історик, який своєю творчістю доводив безперервність історичного буття українців і вважав це основою для легітимізації домагань української спільноти у її змаганні з польським та російським націоналізмами. Він очолював Товариство від 1894 року. Іншими видатними націоналістами були М. Драгоманов, інтелектуал «поступового» спрямування, та І. Франко – вчений, поет та інтелектуал з соціалістичними тенденціями. Ці три постаті спочатку перетворили Товариство у важливий центр історичних та наукових досліджень, а пізніше – в осередок суспільно-політичного руху, спрямованого на відродження українського народу.
їхня діяльність мала спочатку освітні цілі – заснування видавництва; однак, одержавши підтримку радикальних популістів, ширших кіл інтеліґенції сільського походження та ще тоді малочисельного галицького середнього класу, вона сприяла появі суспільно-політичного руху, спрямованого на відродження українського народу. Серед селян стали виникати сільськогосподарські кооперативи та кредитні спілки, аби утвердити етнічну самоповагу та покладання на власні сили. Але рух за відродження спирався все-таки на ентузіазм меншості: тож, зіткнувшись з жорсткою протидією з боку поляків, цей спілчанський рух від 1898 року почав висувати політичну вимогу про створення українського університету у Львові.
Цей рух, якому в Галичині на початку нового століття посприяла низка демократичних реформ та підтримка з боку Габсбурзької імперії, був сповнений надій на те, щоб послабити домінування поляків. У підросійській Україні місцева інтеліґенція перебувала переважно під впливом марксизму, але після невдачі російської революції 1905 року вона стала схилятися до націоналізму, що почав утверджуватись в умовах політичної лібералізації. Це правда, що кількість активних учасників культурного націоналізму була в 1914 році все ще обмеженою, охоплюючи переважно інтеліґенцію та малочисельні середні верстви в Галичині.
Джон Гатчінсон
Але цей рух витворив об’єднану націоналістичну еліту, що стала в опозицію до наявних політичних структур. Тож, коли Габсбурзька та царська імперії захиталися під час Першої світової війни, ця еліта виявилась здатною перебрати до своїх рук владу і уповноважила Грушевського – другу після Шевченка найшанованішу особу серед українських націоналістів – стати в 1918 році президентом Української Народної Республіки20. <... >
Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 94 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Культурний і політичний націоналізм | | | Культурний націоналізм як рух модернізації |