Культурний і політичний націоналізм

Я

збираюся показати, що <...> існує два різних типи націоналізму -культурний і політичний, – які не слід змішувати, бо вони спи­раються на дві відмінні і навіть конкуруючі між собою концепції нації, утворюють свої власні організації та здійснюють дуже різні полі­тичні стратегії.

Політичні націоналісти поділяють з культурними антипатію до бюрократичної держави, але вони схильні вбачати в розумі джерело своєї етики. їхнім ідеалом є політична спільнота освічених громадян, об’єдна­них спільними законами і звичаями – на зразок класичного античного полісу. Вони заперечують будь-які з політичних та традиційних прив’я­заностей, які перешкоджають здійсненню цього ідеалу; вони дотриму­ються космополітичної раціоналістичної концепції нації, націленої, зреш­тою, на вселюдську спільність, що підноситься понад будь-якими куль­турними відмінностями. Але оскільки світ складається з багатьох полі­тичних спільнот, то політичні націоналісти змушені працювати в межах своєрідних територіальних батьківщин, аби держава в майбутньому втілила ці їхні домагання. Щоб мобілізувати політичні структури зара­ди досягнення цієї мети, хід подій може змусити політичних націоналістів прийняти етно-історичні ідентичності і, можливо, зазнати етнізації та «оновлення традицій». Але їхні справжні цілі в своїй суті модерністські: побудувати таку представницьку державу для своєї спільноти, щоб ця спільнота на рівних правах брала участь у побудові космополітичної раціоналістичної цивілізації.

На противагу цьому, культурні націоналісти розглядають держа­ву як щось випадкове, бо суть нації – це особлива цивілізація, що є на­слідком її унікальної історії, Культури і географічного середовища. На відміну від політичного націоналіста, котрий в своїй основі раціоналіст, культурний націоналіст – як, наприклад, Гердер – утверджував космо­логію, у відповідності з якою людство, як і природа, є наслідком дії твор-

Культурний і політичний націоналізм

чих сил, що надають всьому індивідуальних ознак¹. Нації в основі своїй і втілюють цей дух; як і родини, вони є природними цілостями. Нації є, отже, не просто політичними одиницями, а органічними утвореннями, живими особистостями, неповторність яких всі їхні члени повинні пле­кати усіма своїми діями. На відміну від політичного націоналіста, куль­турний націоналіст вважає, що нація – це не тільки згода і закони, а й почуття, закорінені в природі та історії².

І все ж таки нація для культурного націоналіста є органічною цілісністю тільки в метафоричному значенні слова. її радше розуміють як поєднання особистостей, кожна з яких має рівні права і є цінністю для спільноти. Заперечуючи ідеал універсальних громадянських прав політич­ного націоналізму, культурні націоналісти вимагають пошанування при­родних поділів всередині нації- статевих, професійних, релігійних та місце­вих, – оскільки диференціація становить динаміку національної творчості³.

Як і політичні націоналісти, культурні націоналісти відкидають спрямованість світових релігій на потойбічність заради діяльної позиції людини як автономної розумної істоти⁴. Гердер вбачає у нації безперер­вну мобільну спільноту, що утверджує себе в часі. її історична іден­тичність та її статус підлягає безперервному поновленню у відповідності з потребами кожного покоління, бо жоден період не створює моделі для іншого⁵. Таким чином, культурна концепція нації допускає конфлікт між традиціоналістами старшого покоління та освіченою молодцю. Дійсно, зло і занепад охоплює націю тільки внаслідок внутрішнього ураження -чи то внаслідок крайнощів раціоналізму, який впроваджує пасивну за­лежність від держави, чи внаслідок окостенілості традиції – скажімо, тієї, яку спостерігаємо в Середні віки⁶.

Та хоча конфлікт з традиціоналізмом культурний націоналізм вва­жає неминучим, усе ж його метою є об’єднання. На противагу політичному націоналізму, який звичайно викорінює традиційний установлений поря­док заради модерного раціонально-правового суспільства, культурний на­ціоналізм є рухом за моральне відродження: він прагне заново об’єднати різні аспекти нації – традицію і сучасність, агрокультуру та індустрію, на­уку і релігію, – мобілізуючи творчу життєву силу нації. Оскільки таку іден­тичність можна розуміти як живу цілісність, як диференційований комп­лекс різноманітних взаємодіючих одиниць – тобто як цілісність, що весь час перебуває в розвитку, – то така цілісність не може бути кодифікована. її можна зрозуміти тільки генетично та інтуїтивно як Gestalt¹. А тому її речни­ками є не політики чи законодавці, а передусім історики і митці, які утворю­ють ті культурні та академічні спільноти, що якраз і покликані відкрити цю творчу силу в усіх її вимірах та надихнути нею всіх членів нації.

Джон Гатчінсон

Націоналістичні історики – Палацький в Чехії, Мішле у Франції, Йорга в Румуни, Грушевський в Україні – це не тільки вчені, а радше інте-лектуали-«міфотворці»; вони поєднали романтичний пошук сенсу з нау­ковим прагненням оперти цей сенс на непохитний фундамент. Бо ж тільки ожививши історію нації в усіх її тріумфах і трагедіях, її члени зможуть віднайти для себе і смисл свого власного життя. Ці історії містять у собі набір повторюваних «міфічних» зразків, дають нам історії переселень, міф заснування, золотий вік культурних вершин, період внутрішньої руїни і обіцянку відродження⁸. Оскільки передмодерні політичні та релігійні елі­ти дуже рідко намагались джерельно підтверджувати такі історії, то по­треба в таких джерелах призвела до вибуху генеративних наук, включаю­чи археологію, фольклористику, філологію й топографію, -для того, щоб цивілізація «народу» випливала з культурного підґрунтя.

Хоча саме історик показує, в чому полягає призначення нації, але все-таки парадигматичною постаттю будь-якої національної спільноти є митець. Бо ж, на відміну від релігії, націоналістична космологія не ґрун­тується на наслідуванні пророків чи авторитетних інтерпретаторів. Дже­рело творчості перебуває не в позачасовому і надмовному просторі, а в самій спільноті, що сама себе творить безперервно; і її видатні постаті, як релігійні, так і світські, тільки репрезентують тих, хто мав бути обра­ним у відповідності з потребами часу⁹. А відтак кожен член нації є твор­чою особистістю; великі ж митці – це ті, творчість яких закорінена в ко­лективному досвіді народу, збереженому в історичних переказах, та які мистецьки переосмислюють уроки історії для сучасників¹⁰. Колар – епіч­ний слов’янський поет, Ленрот – творець фінського епосу «Калевала»‘*, Міцкевич – автор «Книги польського народу і польського пілігримства» стали батьками націй, прославляючи героїв, які втілили пошук сенсу і єднання з нездоланною силою, з мудрістю провидців, з любов’ю до при­роди та з колективною енергією, що животворить у століттях. Карелія -край, що зродив «Калевалу», став місцем паломництва для фінських на­ціоналістів¹¹.

Культурний націоналізм всюди спричинює розквіт історичних наук та мистецтв, за умови, що інтелектуалам вдається досягти публічного визнання; тоді вони кидають виклик скостенілим політичним та куль­турним елітам і надихають нове освічене покоління взятися до «відтво­рення» ідеї нації, як живої основи в житті народів. Культурний націо­налізм у цей період містить також політичні домагання, але ці домаган­ня дуже відрізняються за своїми цілями та способами організації від до­магань політичних націоналістів.

Культурний і політичний націоналізм

Дата добавления: 2015-07-17