Розділ XXI

АРІСТОТЕЛЕВА «ПОЛІТИКА»

Арістотелева «Політика» і цікава, й важлива - цікава тим, що вона демонструє звичайні забобони греків його доби, а важлива як джерело багатьох принципів, що лишалися впливовими до кінця середніх віків. Навряд чи в ній можна знайти багато такого, що може бути практично корисним для сучасного державного діяча, але багато що проливає світло на боротьбу між партіями в різних частинах еллінського світу. Там дуже мало відомостей про методи врядування в нееллінському світі. Правда, там є посилан-

ня на Єгипет, Вавілонію, Персію й Карфаген, але, за винятком тих, що стосуються Карфагену, всі вони більш-менш поверхові. Нема згадки про Александра, не відчувається й тіні усвідомлення того, що він саме тоді цілковито перебудовував світ. Усі міркування стосуються тільки міст-держав, і нема передбачення того, що вони близькі до занепаду. Греція завдяки своєму поділові на незалежні міста була лабораторією політичних експе­риментів; але ніякої змоги застосовувати результати цих експери­ментів уже не існувало від часів Арістотеля аж до піднесення італійських міст у середні віки. У багатьох аспектах досвід, на який покликається Арістотель, більше стосується порівняно новітнього світу, ніж будь-чого з того, що існувало протягом п'ятнадцяти сторіч після створення книжки.

Є в ній багато цікавих принагідних уваг, і декотрі з них вар­то згадати, перше ніж ми візьмемось за політичну теорію. Ми дізнаємося, що Бвріпіда, коли він жив при дворі македонського царя Архелая, такий собі Декамнік звинуватив у тому, що в нього смердить із рота. Аби вгамувати Евріпідів гнів, цар дозво­лив йому відшмагати Декамніка, і Евріпід це зробив. Декамнік, виждавши кілька років, пристав до змови проти царя, і Архелая вбили. Але на той час Евріпід уже помер. Ми дізнаємося також, що дітей слід зачинати взимку, коли віють північні вітри; що треба старанно уникати непристойностей, бо «стидкі слова ведуть до стидких учинків», і що сороміцьку мову можна терпіти тільки в храмах, бо там закон дозволяє навіть брудну лайку. Не слід одружуватись у дуже молодому віці, бо в таких подружжях на­роджуються діти хирляві й переважно жіночої статі, жінки роб­ляться хтивими, а чоловіки перестають рости. Належний вік для одруження - тридцять сім років для чоловіків і вісімнадцять -для жінок.

Ми довідуємося, що Фалес, коли почали глузувати з його вбозтва, скупив на виплат усі оливні чавила в місті, а потім ус­тановив монопольну плату за їх оренду. Це він зробив, аби по­казати, що філософи вміють заробляти гроші, а коли вони ли­шаються бідні, то тільки тому, що воліють думати про щось важ­ливіше за багатство. Та все це між іншим; час уже перейти до поважніших речей.

Книжка починається з підкреслення важливості держави; де­ржава - це найвищий тип громади, і мета її - найвище добро. В часовому порядку першою йде родина: вона будується на двох ос­новних взаєминах - чоловіка з жінкою та господаря з рабом; і те й друге природне. Об'єднання кількох родин утворює селище; кілька селищ — державу, якщо тільки це об'єднання досить вели­ке, аби самому задовольняти свої потреби. Держава, хоч вона й виникла пізніше, ніж родина, стоїть вище за неї і навіть за саму людину, завдяки своїй природі: адже «те, чим є кожна річ, коли вона досягла повного розвитку, ми й називаємо її природою», а людське суспільство в повному розвитку - це Держава, і ціле

стоїть вище за частину. Концепція, втілена тут, - це концепція організму. Арістотель каже, що рука перестає бути рукою, коли тіло знищене. Мається на увазі те, що рука визначається своєю функцією - брати й тримати, - а виконувати цю функцію вона може, лише поки приєднана до живого тіла. Так самісінько й індивід не може виконувати своєї функції, коли він не є части­ною Держави. Той, хто заснував Державу, каже Арістотель, був найбільшим добродійником людства; бо без закону людина — це найгірша тварюка, а існування закону обумовлене державою. Де­ржава це не тільки об'єднання для обміну та для відвернення злочинів. «Мета Держави - добре життя... А сама Держава - це об'єднання родин і селищ у досконалому й самодостатньому житті, під яким ми розуміємо життя в щасті й шані» (1280^b). «Державна спільнота існує ради шляхетних дій, а не ради самого життя в гурті» (1281^а).

Оскільки держава утворюється з окремих господарств, кожне з яких складається з однієї родини, обговорення політики слід по­чинати з родини. Основна частина цього обговорення стосується рабства - бо в античності раби завжди вважалися частиною роди­ни. Рабство доцільне й справедливе, але треба, щоб раб від при­роди був створінням нижчим, ніж господар. Від самого народжен­ня одні люди призначені для підлеглості, інші - для керування; людина, яка зроду належить не собі, а іншій людині, є від при­роди рабом. Раби мають бути не з еллінів, а з іншої, нижчої, менш одухотвореної людської породи (1255^а і 1330^а). Свійським тваринам живеться краще, коли ними править людина, так само й тим, хто від природи нижчий, буває краще, коли ними прав­лять вищі. Можна запитати, чи справедливо обертати в рабів узятих на війні бранців; сила - приміром, та, що дає перемогу у війні, — неначе свідчить про вищу чесноту, але так буває не зав­жди. Одначе війна буває справедлива, коли її провадять проти людей, які, хоч вони від природи призначені бути підлеглими, не хочуть піддатися (1256^b). В такому випадку, на думку Арістотеля, обертати переможених на рабів справедливо. І цього, здається, досить, аби виправдати будь-якого завойовника в усій людській історії: адже жоден народ не визнає, що сама природа створила його для підлеглості, і єдине свідчення щодо намірів природи можуть дати лише результати війни. А тому в кожній війні правда буде на боці переможців, а не на боці переможених. Дуже зручно!

Далі йде обговорення торгівлі, яке мало дуже глибокий вплив на схоластичну казуїстику. Кожну річ можна використати двома способами: властивим і невластивим. Чобіт, наприклад, можна зносити, і це буде властивий спосіб, а можна на щось проміняти: це спосіб невластивий. Із цього випливає, що становище чобота­ря, який мусить обмінювати свої вироби, аби прожити, принизли­ве. Роздрібна торгівля, за Арістотелем, не є природною частиною мистецтва багатіти (1257^а). Природний шлях набувати багатство

це вправне порядкування домом і землею. Багатство, яке можна набути в такий спосіб, має межі, а набуте торгівлею їх не має. Торгівля має справу з грішми, але ж багатство - це не набуван­ня монет. Багатство, нажите торгівлею, слушно засуджують, бо воно неприродне. «Найненависніший вид його - це лихварство, що здобуває зиск із самих грошей, а не з природних предметів купівлі й продажу. Бо гроші винайдено як засіб для обміну, а не для нарощування лихви... З усіх способів набувати гроші цей -наинеприродніший » (1258).

Що вийшло з цього висновку, ви можете прочитати у "Релігії й постанні капіталізму" Тоні (Tawney). Та хоч у викладі історичних фактів він надійний, у своєму коментуванні він кри­вить душею на користь докапіталістичних форм.

«Лихварство» означає будь-яке позичання грошей на проценти, а не тільки, як тепер, позички під надміру високий процент. Від античності й до сьогодні людство, чи принаймні його економічно розвинена частина, поділялось на боржників і кредиторів; боржни­ки не схвалювали лихви, а кредитори її схвалювали. Майже за­вжди боржниками бували землевласники, а люди, зайняті ко­мерцією, були кредиторами. Погляди філософів, за небагатьма ви­нятками, збігалися. з грошовими інтересами їхнього класу. Еллінські філософи належали до землевласницького класу або жи­ли в нього на платні, тому вони не схвалювали лихви. Середньо­вічні філософи були церковники, а власність Церкви була пере­важно земельна; тому вони не бачили підстав ревізувати Арістотелеву гадку. їхній осуд лихварства підкріплювався анти­семітизмом: адже найбільш обіговий капітал був єврейський. Цер­ковники й феодали гризлись між собою, і то часом украй запек­ло; але вони могли об"єднуватися проти клятого жида, що позич­кою допомагав їм перебути неврожайний рік і вважав, що заслу­говує якоїсь винагороди за свою господарність.

З приходом Реформації становище змінилося. Багато найпо­важніших протестантів були ділові люди, для яких позичання грошей на процент мало велику вагу. Тому спочатку Кальвін, а за ним і інші протестантські богослови санкціонували процент. Нарешті й католицька церква була змушена піти за їхнім при­кладом, бо давні заборони не пасували до новітнього світу. Ті філософи, чиї прибутки походили з університетських фундацій, прихильно ставились до проценту, відколи перестали бути церков­никами і таким чином уже не були пов'язані з землевласницт-вом. 1 на кожній стадії знаходилося вдосталь теоретичних аргу­ментів на підтримку економічно вигідного погляду.

Платонову утопію Арістотель критикує з різних причин. На­самперед там є дуже цікаве зауваження, що Платон приписує за­багато єдності державі, перетворюючи її немовби в особу. Далі йде щось ніби аргумент проти пропонованого скасування родини, який, звичайно, спадає на думку всім читачам. Платон гадав, що надавши титул «сина» всім, хто за віком може бути йому сином,

кожен чоловік справді сповниться тими почуттями, які всі чо­ловіки мають до своїх рідних синів, і те саме стосується й титу­лу «батько». Арістотель, навпаки, каже: про те, що належить од­ночасно багатьом, дбають найменше, і коли «сини» будуть спільні для багатьох батьків, їх усі занедбуватимуть; краще бути справжнім двоюрідним братом, ніж «сином» у Платоновому ро­зумінні. Платонів план зробить любов водянистою. Далі йде ще один цікавий аргумент: оскільки утримуватись від подружньої невірності - це чеснота, то шкода буде мати громадський устрій, який скасовує цю чесноту і відповідну їй ваду (1263^b). Далі він питає: якщо жінки будуть спільні, хто порядкуватиме в домі? Я колись написав есе під назвою: «Архітектура й соціальна систе­ма», в якому зазначив, що всі, хто пов'язує комунізм із скасу­ванням родини, обстоюють також спільне житло для багатьох лю­дей, зі спільними кухнями, їдальнями й дитячими кімнатами. Цю систему можна назвати «монастирями без обітниці безшлюбності». Вона істотна для здійснення Платонових планів, але напевне не більш нездійсненна, ніж багато речей, які він пропонує.

Платонів комунізм дратує Арістотеля. Він, мовляв, призвів би до злості на ледачих людей і до таких сварок, які часом спала­хують серед попутників у дорозі. Краще, коли кожне дбає про своє діло. Власність має бути приватною, але людей слід вихову­вати в такій взаємній зичливості, щоб це давало змогу користати з неї й загалові. Зичливість і щедрість - це чесноти, але без приватної власності вони неможливі. 1 нарешті, Арістотель каже, що якби Платонові задуми були добрі, хтось би вже додумався до такого раніше*. Я не згоден з Платоном, але якби що могло мене переконати з ним погодитись, то хіба лиш Арістотелеві ар­гументи проти нього.

Як ми вже бачили в зв'язку з рабством, Арістотель не вірив у рівність. Та коли визнати підлеглість жінок і рабів, лишається ще питання, чи мають бути політично рівними всі громадяни. Дехто, каже він, вважає це бажаним - на тій підставі, що всі перевороти спрямовані на врегулювання власності. Цей аргумент він відкриває, твердячи, що найбільші злочини породжує надмір, а не злидні: ніхто в світі не стає тираном, аби тільки не мерз­нути.

Уряд добрий тоді, коли він має на меті добро всієї громади, й поганий - коли дбає тільки про себе. Є три добрі форми вряду-вання: монархія, аристократія й конституційне правління (або «політія»), і три погані: тиранія, олігархія й демократія. Є також багато мішаних проміжних форм. Слід зауважити, що добре чи погане врядування розрізняється по моральних якостях носіїв вла­ди, а не по формі устрою. Та це слушне тільки почасти. Ари-

* Пор. тираду Нудла в Одні Сміта: «Якби ця думка була розумна, невже сак­си проминули б її? І невже данці знехтували б її? Невже вона втаїлась би від мудрості норманів?» (Цитую з пам'яті).

стократія - це правління доброчесних, а олігархія - правління бага­тих; Арістотель не вважає чесноту й багатство цілком тотожними. На його думку - згідно з доктриною золотої середини, - найскорше асоціюється з чеснотою помірний достаток: «Людство набуває й зберігає не чесноту за допомогою зовнішніх добр, а зовнішні добра за допомогою чесноти, і щастя, чи полягає воно в утіхах, чи в чеснотах, чи в тому й тому водночас, ми частіше бачимо в тих, хто найкраще розвинув свій розум і характер, а зовнішніх добр має лиш помірну частку, ніж серед тих, хто має зовнішні добра в без­глуздій зайвині, зате вищих якостей йому бракує» (1323^аb). Тому є різниця між урядуванням найкращих (аристократія) і найбагатших (олігархія), оскільки найкращі здебільшого мають лиш помірні стат­ки. Є різниця й між демократією та політією на додачу до мораль­ної різниці в урядуванні, бо те, що Арістотель називає «політією», зберігає деякі олігархічні елементи (1293^b). Але між монархією й тиранією єдина різниця - моральна. Він особливо підкреслює розрізнення олігархії й демократії за економічним статусом панівної партії: коли багатії правлять, не зважаючи на інтереси бідних, - це олігархія, а коли влада в руках нужденних і вони нехтують інтереси багатих, - це демократія.

Монархія краща за аристократію, а та краща за політію. Але найгірше з усього - це розбещеність найкращих людей; тому ти­ранія гірша за олігархію, а олігархія за демократію. В цьому Арістотель постає обмеженим захисником демократії; адже більшість наявних урядів погані, тому серед поганих систем де­мократія може вважатись найкращою.

Еллінська концепція демократії була з багатьох поглядів більш крайня, ніж наша; наприклад, Арістотель твердить, що обирати суддів голосуванням це звичай олігархічний, а демократичним способом буде жеребкування. В крайніх демократіях збори грома­дян стоять над законом і кожне питання розв'язують незалежно ні від чого. Афінські суди складалися з великого числа громадян, вибраних жеребкуванням, і їм не допомагав жоден юрист; вони, звичайно, були схильні піддаватися впливові красномовства або партійних пристрастей. Коли критикується демократія, треба ро­зуміти, що мається на увазі саме це.

Є в книзі довгі міркування про причини переворотів. У Греції вони були так само часті, як іще недавно в Латинській Америці, і тому Арістотель має багатий досвід, що був матеріалом для висновків. Головною причиною були конфлікти олігархів із демок­ратами. Демократія, каже Арістотель, постає з віри, що люди, однаково вільні, мають бути рівні й в усьому іншому; олігархія -з того факту, що люди, в чомусь вищі за решту, мають надто великі претензії. В обох системах є своя справедливість, але не найкращого роду. «Тому обидві партії, коли їхній пай в уряду­ванні не відповідає їхнім упередженим ідеям, розпалюють бунт» (1301^а). Демократичні системи менше схильні до переворотів, ніж олігархічні, бо олігархи можуть сваритись і між собою. Олігархи,

здається, були людьми вкрай завзятими. В декотрих містах, каже Арістотель, вони складали таку присягу: «Я буду ворогом наро­дові, буду завдавати йому всякої шкоди, якої можу». Нинішні реакціонери не такі відверті.

Три речі потрібні, щоб запобігти переворотам, - це урядова пропаганда в навчанні, пошана до закону навіть у дрібницях і справедливість у законах в урядуванні, тобто «рівність, відповідна станам, і щоб кожна людина могла тішитися всім своїм» (1307^а, 1307^b, 1310^а). Арістотель, здається, зовсім не усвідомлював, як важко здійснити «рівність, відповідну станам». Якщо це має бути істинна справедливість, то відповідність повинна бути в «чесно­тах». А чесноти вимірювати важко, і їхня міра залежить від партійних суперечок. Тому в політичній практиці є схильність вимірювати чесноту прибутком; розмежування між аристократією й олігархією, яке пробує встановити Арістотель, можливе тільки там, де наявна дуже заможна спадкова знать. І навіть тоді, якщо існує ще численний клас багатих людей незнатного походження, з ними треба ділитися владою зі страху, що вони можуть улаш­тувати переворот. Спадкові аристократії можуть довго втримувати свою владу тільки там, де земля — майже єдине джерело багатст­ва. Будь-яка соціальна нерівність зводиться кінець кінцем до нерівності в прибутках. Це частина системи доказів на користь демократії: спроба встановити «пропорційну справедливість», засно­вану не на багатстві, а на якійсь іншій чесноті, неминуче прова­литься. Захисники олігархії твердять, ніби прибуток пропорційний чесноті, пророк сказав, що він ніколи не бачив праведної людини, яка б жебрала на хліб, а Арістотель гадає, що добрі люди одержу­ють десь стільки, скільки й він сам, — ані забагато, ані замало. Але такі погляди безглузді. Будь-який вид «справедливості», відмінний від абсолютної рівності, на практиці винагороджуватиме не чесноту, а якусь іншу якість, і тому його не можна схвалити.

Є в книзі цікавий уступ про тиранію. Тиран жадає багатства, а цар жадає почестей. Тиран має охоронців-найманців, а цар -охоронців-громадян. Тирани — це здебільшого демагоги, що здобу­вають владу обіцянками захистити простолюд від знаті. В іронічно-макіавелліанському дусі Арістотель пояснює, що має ро­бити тиран, аби зберегти владу. Він повинен перешкоджати піднесенню будь-якої людини надзвичайних талантів - коли тре­ба, то стратою чи підступним убивством. Він повинен забороняти всякі спільні бенкети, розважальні гуртки, будь-яку освіту, здатну пробудити вороже почуття до нього. Не повинно бути ніяких літературних зібрань чи диспутів. Він має не допускати, щоб лю­ди добре пізнавали одне одного, й спонукати їх до того, щоб їхнє громадське життя відбувалось перед його брамою. Йому слід наймати шпигів - таких, як оті жінки-підслухачки в Сіракузах. Він мусить сіяти чвари, зубожувати своїх підданих. Йому слід змушувати їх до праці на великих будовах, як те робили єгипетські фараони, споруджуючи собі піраміди. Слід давати вла-

ду жінкам і рабам, аби вони ставали донощиками. Слід розпалю­вати війни, аби піддані мали що робити і ніколи не діставали проводиря (1313^аb).

Виникає невесела думка: цей уступ найдужче в усій книжці пристає до наших днів. Арістотель закінчує твердженням, що не­ма такого паскудства, до якого не був би здатен тиран. Але, твердить він, є ще один спосіб зберегти тиранію: поміркованістю й зовнішнім благочестям. Котрий із цих способів має більші шан­си на успіх, вирішити неможливо.

Далі йде довга аргументація того, що завоювання інших країв не є метою держави; це показує, що багато людей тримались імперіалістичних поглядів. Щоправда, є один виняток: добування «природжених рабів» війною слушне й справедливе. На думку Арістотедя, це виправдовує війни проти варварів, але не проти греків, бо ніхто з греків не є «природженим рабом». 1 взагалі війна це тільки засіб, а не мета: місто, що живе в ізоляції, коли завоювання неможливе, може бути щасливим, і держави, що жи­вуть в ізоляції, не конче мусять бути бездіяльними. Бог і всесвіт діяльні, хоча завоювання чужих країв для них неможливе. Отже, те щастя, до якого прагне держава, - хоча війна часом є не­обхідним засобом для його досягнення, - має бути не війною, а мирною діяльністю.

Це породжує запитання: а якою завбільшки має бути держа­ва? Великі міста, твердить Арістотель, ніколи не мають доброго врядування, бо велика маса людей не може дотримувати ладу. Державі слід бути досить великою для того, щоб більш-менш за­безпечувати власні потреби, але не занадто великою для консти­туційного ладу. їй треба бути такою малою, щоб її городяни зна­ли один одного бодай за репутацією, інакше на виборах і в су­дах ніколи не буде справедливості. Територія має бути така, щоб її можна було всю оглянути з вершини гори. Арістотель твердить, що вона повинна забезпечувати сама себе (1326^а) і водночас вво­зити й вивозити товари (1327^а), і це видається непослідовністю.

Людей, що працюють ради прожитку, не слід допускати до громадянства. «Громадяни не повинні жити життям ремісників чи торгівців, бо таке життя нице й вороже чесноті». І не слід їм бути хліборобами, бо громадянам потрібне дозвілля. Громадяни повинні володіти власністю, а коло землі хай працюють раби з іншого плем'я (1330^а). Північні племена, твердить Арістотель, наділені завзяттям, а південні кмітливістю, тому раби мають бути з південних племен, бо не жди добра, коли вони будуть завзяті. Самі лише греки наділені й завзяттям, і кмітливістю, ними кра­ще правити, ніж варварами, а коли вони об'єднаються, то змо­жуть правити всім світом (1327^b). Здавалось би, можна чекати в цьому місці якихось посилань на Александра, але їх нема.

Щодо розмірів держави Арістотель у менших масштабах при­пускається тієї помилки, що й багато сьогочасних лібералів. Де­ржава має буй спроможна захищати себе у війні, і то захищати

без дуже великих зусиль, аби могла зберегтись якась вільна культура. Яка завбільшки мусить бути держава для цього, зале­жить від техніки провадження війни й розвитку промисловості. В часи Арістотеля місто-держава вже належало минулому, бо воно не могло оборонитись від Македонії. В наші дні Греція як ціле, разом з Македонією, в цьому розумінні належить минулому і це недавно доведене*.

Обстоювати цілковиту незалежність Греції чи якої іншої ма­ленької країни - тепер це діло так само марне, як обстоювати цілковиту незалежність одного окремого міста, територію якого можна оглянути всю з якогось пагорба. Справжню незалежність можуть мати тільки держава або союз держав, досить могутні, аби власними силами відбити всі зазіхання чужоземних завойов­ників. Цю вимогу можуть задовольнити хіба Америка й Британсь­ка імперія, об'єднані в союз, та й цього може ще виявитись не досить.

Книга, яка у відомому нам стані здається незавершеною, кінчається міркуваннями про освіту. Звичайно, освіта існує тільки для тих дітей, із котрих можуть вирости громадяни; рабів можна навчати якогось корисного вміння, такого, як куховарство, але це до освіти не належить. Громадянина слід вирощувати відповідно до форми врядування, за якою він живе, і тому повинні бути відмінності, залежні від того, чи влада в даному місті олігархічна, а чи демократична. Правда, Арістотель тут припу­скає, що всі громадяни повинні брати участь у врядуванні. Діти повинні вивчати те, що для них корисне, але не псує, не калічить їх: наприклад, їх не слід навчати нічого такого, що де­формує тіло або що дає змогу заробляти гроші. Вони мають ви­конувати атлетичні вправи, але помірно, не для того, щоб набути спритності фахівців-гімнастів: адже хлопці, що тренуються для олімпійських ігор, завдають шкоди своєму здоров'ю; це доводить той факт, що хлопці, які були на іграх переможцями, дуже рідко здобувають перемоги, ставши дорослими. Дітей слід навчати ма­лювання, щоб вони могли оцінити красу людського тіла; також треба їх навчати, щоб цінували ті твори живопису й скульптури, котрі виражають моральні ідеї. Хай вони вчаться співати й грати на музичних інструментах досить уміло для того, щоб тішитись музикою критично, але не настільки вміло, щоб виступати перед публікою, бо жодна вільна людина не співатиме й не гратиме, коли вона не п'яна.

Звичайно, їм треба навчитись читати й писати, хоча це й ко­рисне вміння. Але мета виховання - «чеснота», а не користь. А що розумів Арістотель під «чеснотою», це він сказав у «Етиці», книзі, на яку він часто посилається й у «Політиці».

Арістотелеві основні тези в «Політиці» дуже різняться від тез будь-якого нинішнього автора. Мета існування держави, на його

*Писано в травні 1941 року.

думку, - вирощувати окультурених шляхетних людей, у яких поєднувалися б аристократичний спосіб мислення з любов'ю до наук і до мистецтв.

Таке сполучення в найдосконалішій своїй формі існувало в Періклових Афінах - не серед маси населення, а серед заможних людей. В останні роки Періклового врядування воно почало роз­падатися. Широкі маси, що не мали культури, повстали проти Періклових друзів, і ті були змушені захищати привілеї багатіїв зрадами, вбивствами, незаконним деспотизмом та іншими не вельми шляхетними методами. Після смерті Сократа фанатизм афінської демократії пішов на спад, і Афіни лишилися центром стародавньої культури, але політична могутність перемістилася геть із них. У всій пізній античності культура і влада звичайно бували розділені: влада належала неотесаним воякам, а культура -безсилим грекам, часом навіть рабам. Це тільки частково слушне щодо Риму в дні його величі, але воно більш ніж слушне для доби до Ціцерона і після Марка Аврелія. Після варварської нава­ли «знаттю» стали північні варвари, а представниками культури витончені південні церковники. Такий стан речей зберігався більш-менш до самого Відродження, коли мирянство теж почало набувати культури. Починаючи з Відродження, еллінська кон­цепція керма влади в руках окультурених шляхетних людей на­бирала все більшого поширення й досягла кульмінації у вісімнадцятому сторіччі.

Такому станові речей поклали край різні сили. Насамперед -демократія, зокрема втілена у Французькій революції та наступ­них суспільних змінах. Окультурені шляхетні люди, як після до­би Перікла, мусили захищати свої привілеї від простолюду і в процесі цього захисту позбулися й шляхетності, й окультуреності. Другою причиною було піднесення індустріалізму з зіпертою на науку технікою, що дуже різнилась від традиційної культури. Третьою причиною була масова освіта, яка давала вміння читати й писати, але не давала культури; це відкривало змогу новому типові демагогів удаватись до нового типу пропаганди, як ми ба­чимо в диктатурах.

Тому, добре це чи зле, доба влади окультурених шляхетних людей минулася.

Дата добавления: 2015-07-08