Вплив Спарти

Щоб зрозуміти Платона, та й ще багатьох пізніших філософів, треба знати дещо про Спарту. Спарта мала подвійний вплив на еллінську філософію: через реальну дійсність і через міф. І те, й те важливе. Дійсність дала спартанцям змогу подолати Афіни у війні; міф уплинув на політичну теорію Платона й на теорію незліченних його наступників. Міф у найдокладнішій своїй формі можна знайти в Плутарховому «Життєписі Лікурга»; ті ідеали, які він підносить, великою мірою прислужились до формування доктрин Руссо, Ніцше й націонал-соціалізму*. Міф історично навіть важливіший, ніж дійсність; і все ж ми почнемо з цієї ос­танньої. Бо дійсність була джерелом міфу.

* Не згадуючи вже про доктора Томаса Арнолда та англійські загальноосвітні школи.

Лаконія, або Лакедемон, чиєю столицею була Спарта, займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу. Спартанці, що були панівною народністю, завоювали той край у добу дорійської навали з півночі й звели населення, яке застали в краю, до ста­новища кріпаків. Тих кріпаків називали ілотами. В історичні часи вся земля належала спартанцям, яким, одначе, закон і звичаї за­бороняли обробляти її власноруч - як через те, що така праця принизлива, так і через їхню повинність завжди бути напоготові для військової служби. Кріпаків тих не можна було продавати й купувати, вони лишалися прикріплені до землі, поділеної на паї, -по одному чи більше на кожного дорослого чоловіка-спартанця. Тих паїв, як і кріпаків, теж не можна було продавати, за зако­ном вони переходили від батька до сина. (Проте їх можна було заповідати як спадщину). Власник землі одержував від ілота, що обробляв пай, сімдесят медимнів (близько 230 пудів) зерна для себе, дванадцять для дружини і встановлену кількість вина та плодів щорічно*. Вся решта врожаю була власністю ілота. Ілоти, як і спартанці, були греки; вони тяжко мучилися своїм кріпацьким становищем. При кожній зручній нагоді вони повста­вали. Спартанці мали цілий корпус таємної поліції для боротьби з цією небезпекою, але на додачу до цієї остороги в них був ще один засіб: раз на рік вони оголошували війну ілотам, так що їхні юнаки могли вбивати кожного, хто видасться їм не досить покірливим, і не накликати цим на себе звинувачення в убивстві. Ілотів могла відпускати на волю держава, але не їхні господарі; їх, хоча й досить рідко, відпускали за надзвичайну відвагу в бою.

Колись іще в восьмому сторіччі до н.е. спартанці завоювали сусідню державу Мессенію й обернули більшість її населення в ілотів. У Спарті бракувало Lebensraum'y, «життєвого простору», і нова територія на якийсь час усунула це джерело невдоволення.

Земельні паї для дорослих спартанців були спільною власністю в розпорядженні держави, але аристократія мала власні маєтки.

Вільні жителі інших частин Лаконії, звані «періеками», не ма­ли ніякого доступу до політичної влади.

Єдиним ділом громадян Спарти була війна, для якої їх навче­но з дитинства. Хирлявих дітей після огляду старійшинами філи умертвляли; ростити дозволялось тільки тих, котрі були визнані здоровими. До двадцятирічного віку всіх хлопців виховували в одній великій школі; метою виховання було зробити їх відважними, нечутливими до болю й дисциплінованими. Такої бредні, як культурна чи наукова освіта, не визнавали, єдина ме­та була продукувати добрих вояків, до останку відданих державі.

У двадцять років юнаки йшли вже на справжню військову службу. Одружуватися дозволялось із двадцяти років, але чоловік

* Bury, History of Greece, I, p. 138. Виходить, що спартанці їли десь у шість разів більше, ніж спартанки.

до тридцяти років мав мешкати в «чоловічому домі» й поводитись у подружжі так, ніби це діло незаконне й таємне. Після тридця­ти років він ставав повноправним громадянином. Кожен громадя­нин був приділений до котроїсь із спільних їдалень і обідав разом з іншими; він повинен був робити внесок до їдальні з того, що родило на його земельному паї. Державна доктрина полягала в тому, що жоден громадянин не повинен жити ні в злиднях, ні в розкошах. Кожен мав жити з урожаю на своїй ділянці, якої не міг продати - хіба подарувати. Нікому не дозволялось мати золо­то чи срібло, гроші робилися з заліза. Спартанська простота ста­ла прислів'ям.

Становище жінок у Спарті було своєрідне. Вони жили не ізольовано, як шановні жінки деінде в Греції. Дівчата проходили таке саме фізичне тренування, як і хлопці; ще дивніше те, що дівчата вправлялися в гімнастиці разом з хлопцями, ті й ті голі. Вважалося бажаним (цитую Плутархового «Лікурга»),

«щоб дівчата загартовували своє тіло, вправляючись у бігові, боротьбі, киданні списа й дротика, заради того, щоб плід, який вони колись можуть зачати, діставав поживу від сильного й дебе­лого тіла, ріс і розвивався якнайкраще; щоб вони, набираючи си­ли в отаких вправах, згодом могли легше терпіти пологові муки. І хоч дівчата виступали таким чином голі перед усіма, ніякої ганьби в тому ніхто не вбачав і нікого тим не соромив, але всі ці вправи були чудовою розвагою й грою, без ніякої юнацької розпусти».

Тих чоловіків, котрі не хотіли одружуватись, закон оголошу­вав знеславленими, і їх змушували навіть у найбільші холоди хо­дити голими довкола того місця, де вправлялась і танцювала мо­лодь.

Жінкам не дозволялось виявляти ніяких почуттів, невигідних для держави. Вони могли показувати зневагу до боягуза, і їх хвалили, коли йшлося про їхнього сина, але вони мусили прихо­вувати горе, коли їхню новонароджену дитину прирікали на смерть як хирляву або коли їхні сини гинули в бою. Інші греки вважали їх надзвичайно цнотливими; водночас бездітна заміжня жінка не заперечувала, коли держава наказувала їй пошукати іншого чоловіка, який досяг би більшого успіху в зачинанні май­бутніх громадян. Закон заохочував народження дітей. За Арістотелем, батька трьох синів звільняли від військового обов'яз­ку, а батька чотирьох - від усіх повинностей перед державою.

Державний устрій Спарти був дуже складний. У країні були два царі з двох різних родів, титул царя був спадковий. Кот­рийсь із двох царів командував військом під час війни, але в мирний час їхня влада була обмежена. На громадських бенкетах цар діставав удвічі більше їжі, ніж усі інші бенкетники, а коли один з царів помирав, його оплакувала вся країна. Царі були членами Ради старійшин - органу, що складався з тридцяти осіб

(рахуючи й царів); решта двадцять вісім членів мали бути не молодші за шістдесят років і обирались дожиттєво всіма громадя­нами, але тільки з аристократичних родин. Рада розглядала кримінальні справи й готувала матеріали, що мали бути подані до Зборів. Цей орган (Збори) складався з усіх громадян; він не міг запропонувати нічого, а міг тільки проголосувати «так» чи «ні» на будь-яку пропозицію, подану йому на розгляд. Жоден за­кон не міг бути запроваджений без його згоди. Проте ця згода, хоча й необхідна, не була достатня: старійшини та судді мали ще оголосити постанову, перше ніж вона набирала чинності.

На додачу до царів, Ради старійшин та Зборів існувала ще й четверта парість влади, виняткова особливість Спарти. Це були п'ятеро ефорів. їх обирало все громадянство способом, який Арістотель називає «надто дитинячим» і який Бері (Bury) вважає по суті жеребкуванням. У конституції був «демократичний»* еле­мент, очевидячки внесений, щоб урівноважити владу царів. Щомісяця царі складали присягу, в якій зобов'язувались підтримувати державний устрій Спарти, а потім ефори присягали­ся підтримувати царів, поки ті лишатимуться вірні своїй присязі. Коли котрийсь із царів вирушав у військовий похід, його супро­водили двоє ефорів, що мали пильнувати його поводження. Ефори були найвищим цивільним судом, але над царями вони мали й кримінальну юрисдикцію.

В пізнішій античності вважалося, що їхній устрій дав спартан­цям законодавець на ім'я Лікург, який нібито встановив свої за­кони в 885 р. до н.е. Насправді спартанська система формувалась поступово, а Лікург був особою містичною, первісно - богом. Його ім'я означає «той, хто відганяє вовків», а походив він з Аркадії.

Спарта викликала серед інших еллінів захват, який трохи ди­вує нас. Спочатку вона куди менше різнилась від інших еллінських міст, ніж згодом; на початку там з'являлись не гірші поети й митці, ніж будь-де в Греції. Та близько сьомого сторіччя до н.е., а може, навіть пізніше її державний устрій (створення якого хибно приписувано Лікургові) викристалізувався в ті фор­ми, які ми оце розглядаємо: все було пожертвувано на користь успіхів у війнах, і Спарта взагалі перестала вкладати будь-який пай до внеску еллінів у світову цивілізацію. Нам спартанська де­ржава здається в мініатюрі моделлю тієї держави, яку збудували б нацисти, якби вони перемогли. Греки гадали інакше. Як твер­дить Бері:

«Чужинець з Афін чи з Мілета, який у п'ятому сторіччі навідав би широко розкидані села, що утворювали це скромне, не

* Говорячи про «демократичні» елементи в державному устрої Спарти, слід, звичайно, пам'ятати, що громадяни в цілому були панівним класом, який люто тиранствував над ілотами й не давав ніякої влади «періекам».

обгороджене мурами місто, напевне мав би таке почуття, ніби його враз перенесено в далеке минуле, коли люди були відважніші, кращі й простосердіші, ще не зіпсуті багатством, не збаламучені ідеями. Такому філософові як Платон, заклопотаному наукою про державу, спартанці видались би найближчими до ідеалу. Звичайний грек дивився на Спарту як на споруду суворої й простої краси, дорійське місто, величезне, як дорійський храм, багато шляхетніше, ніж його власне оселисько, але куди менш вигідне для життя в ньому»*.

Однією з причин, чому інші греки захоплювалися Спартою, була її стабільність. В усіх інших грецьких містах бували перево­роти, але спартанський устрій лишався незмінний цілі сторіччя, як не брати до уваги поступового зростання могутності ефорів, що відбувалося законним шляхом, без насильства.

Неможливо заперечувати, що протягом тривалого часу спар­танці мали успіх у досягненні своєї головної мети - вирощування породи непереможних воїнів. Бій під Фермопілами (480 р. до н.е.), хоча фактично й скінчився поразкою, - це, можливо, най­краще свідчення їхньої звитяги. Фермопіли були вузьким прохо­дом між горами, в якому греки сподівалися зупинити перське військо. Три сотні спартанців із деякими допоміжними силами відбили всі лобові атаки. Та врешті перси знайшли інший прохід між горами й дістали змогу вдарити на греків з обох боків. Усі спартанці полягли на місці. Двоє не брали участі в бою - були відпущені через хворобу очей, що на якийсь час майже відібрала їм зір. Один із них примусив свого ілота відвести його в гущу битви, де він і загинув; другий, Арістодем на ім'я, вирішив, що битись не зможе, й лишився осторонь бою. Коли він повернувся до Спарти, ніхто не захотів і розмовляти з ним, і його прозвали «боягузом Арістодемом». Через рік він змив свою ганьбу, мужньо полігши в бою при Платеї, де спартанці здобули перемогу.

Після закінчення війни спартанці спорудили на бойовищі при Фермопілах пам'ятник із коротким написом: «Мандрівцю, скажи лакедемонянам, що ми лежимо тут, виконавши їхній наказ».

Дуже довго спартанці були непереможні на суходолі. Вони зберігали свою перевагу до 371 р. до н.е., коли їх розбили фіванці в бою при Левктрах. То був кінець їхньої воєнної величі.

Але поза війною життя Спарти в дійсності ніколи не було до­стоту таке, як у теорії. Геродот, що жив у ту добу, на подив зауважує, що жоден спартанець не міг устояти перед підкупом. І це незважаючи на той факт, що зневага до багатства та любов до скромного життя належали до основних засад, прищеплюваних спартанським вихованням. Нас запевняли, що спартанські жінки були цнотливі, але кілька разів ставалося так, що кандидатуру царського спадкоємця відхиляли, бо він, мовляв, не син чоловіка

* History of Greece, Vol. I, p. 141.

своєї матері. Нас запевняли, що спартанці - непохитні патріоти, але цар Павсаній, переможець у битві при Платеї, скінчив як зрадник, підкуплений Ксерксом. Та й поза такими кричущими справами політика Спарти завжди була дріб'язкова й провінційна. Коли Афіни визволяли греків Малої Азії та прилеглих островів від персів, Спарта трималась осторонь; поки Пелопоннес видавав­ся безпечним, доля решти греків була байдужа спартанцям. Кож­на спроба конфедерації еллінського світу розбивалась об спартан­ський партикуляризм.

Арістотель, що жив після падіння Спарти, відгукується про її державний устрій украй неприхильно*. Те, що він каже, так різниться від слів інших людей, що важко повірити, ніби йдеться про той самий край, наприклад: «Законодавець, захотівши зроби­ти всю державу сміливою й загартованою, щодо чоловіків здійснив свої наміри, але забув про жінок, і вони живуть у виніженості та розкошах. Наслідки цього такі, що в їхній державі багатство цінується надто високо, особливо коли громадяни підпадають під владу своїх дружин, за взірцем усіх найвойов-ничіших племен. Навіть щодо відваги, потрібної тільки на війні, а не в повсякденному житті, вплив лакедемонських жінок був украй згубний... Така розпуста панувала серед лакедемонських жінок з давніх-давен, і чого ще можна було сподіватись? Бо... коли Лікург, як свідчить переказ, захотів підпорядкувати жінок своїм законам, вони почали опиратись, і він облишив такі спро­би».

Арістотель звинувачує спартанців у скнарості, яку пояснює нерівним розподілом багатства. Хоч земельних паїв не можна продавати, їх можна дарувати чи заповідати. Дві п'ятих усієї землі, додає він, належить жінкам. Результат - різке зменшення числа громадян: кажуть, що їх колись було десять тисяч, а на час їхньої поразки під Фівами не набралось і цілої тисячі.

Арістотель критикує в державному устрої Спарти все. Він ка­же, що ефори часто бували дуже бідні й тому легко давалися на підкуп; а владу мали таку велику, що навіть царі мусили за­побігати перед ними, так що устрій обернувся з аристократичного на демократичний. Ефори, повідомляє він, мали забагато волі й жили невідповідно духові устрою, тоді як суворе ставлення до простих громадян було таке нестерпне, що вони шукали полег­кості в таємних, незаконних чуттєвих утіхах.

Арістотель писав це все тоді, коли Спарта вже занепала, але в деяких моментах він підкреслює, що вади, які він згадує, існували там з давніх-давен. Тон його оповіді такий сухий та ре­алістичний, що важко не повірити йому, і все це відповідає су­часному досвідові щодо результатів надмірної суворості законів. Але в уяві людей збереглась не Арістотелева Спарта, а міфічна

* Політика, т. II, 9 (1269^Ь-1270^а).

Спарта Плутарха та філософська ідеалізація Спарти з Платонової «Держави». Сторіччя за сторіччям молодь читала ці твори й за­палювалась прагненням стати Лікургами чи царями-філософами. Сполучення ідеалізму й владолюбства, породжуване цим, знов і знов збивало людей з пуття, та робить це й до сьогодні.

Міф про Спарту для середньовічних та сучасних читачів уста­лив насамперед Плутарх. Коли він писав свій твір, Спарта вже належала романтизованому минулому; доба її величі була така далека від його часів, як Колумбова доба від наших. Його твер­дження історики суспільства повинні трактувати дуже обережно, але для дослідників міфів вони мають незмірну вагу. Греція за­вжди впливала на світ, діючи на людські уявлення, ідеали й надії, а не безпосередньо політичною могутністю. Рим збудував шляхи, більшість яких збереглася донині, й створив закони, що лежать в основі багатьох сучасних кодексів, але ваги цим витво­рам надавали римські війська. Греки, хоча й були чудовими воїнами, нічого не завоювали, бо витрачали своє бойове завзяття переважно одні на одних. Поширити еллінізм на весь Близький Схід і зробити грецьку мову літературною в Єгипті, Сірії та острівній частині Малої Азії припало напівварварові Александрові. Греки ніколи не змогли б цього здійснити - не за браком військової могутності, а через свою нездатність до політичної кон­солідації. Політичні рушії еллінізму завжди були не еллінські; але саме геній греків так наснажував інші нації, що вони розно­сили по світу культуру тих, кого підкорили.

Для дослідника світової історії важливі не так дріб'язкові війни між грецькими містами або брудні чвари за партійну пра-вонаступність, як ті спогади, що їх зберегло людство, коли цей короткий епізод скінчився, - як спогад про осяйний схід сонця в Альпах, коли горянин через силу пробивається крізь вітер і сніг. Ці спогади, поволі стираючись, лишали в пам'яті людей тільки образи деяких вершин, що сяяли в уранішньому світлі особливо ясно, підживлюючи свідомість того, що за хмарами ще існує пишний світ і що він може розкритись у будь-яку мить. Із цих вершин Платон був найважливіший у ранньому християнстві, Арістотель - у середньовічній церкві; та коли після Ренесансу люди почали цінувати політичну свободу, то вони звернулись насамперед до Плутарха. Він справив глибокий вплив на англійських і французьких лібералів вісімнадцятого сторіччя, і на засновників Сполучених Штатів, і на романтичний рух у Німеччині; він і далі, аж донині, впливає на німецьке мислення, хоча здебільшого по непрямих каналах. З деяких поглядів його вплив був позитивний, з інших - негативний; у тому, що сто­сується Лікурга й Спарти, - негативний. Те, що він сказав про Лікурга, дуже важливе, і я його підсумую навіть ціною деяких повторень.

Лікург - так каже Плутарх, - надумавши дати Спарті закони, багато подорожував, аби вивчити різні устрої. Йому сподобалися

крітські закони, що були «дуже прямі й суворі», зате не сподоба­лись іонійські, бо там було «зайве й пусте». В Єгипті він спізнав переваги відособлення воїнів від решти народу і потім, повернув­шися з мандрів, «запровадив це в Спарті: там, розселивши торгівців, ремісників та чорноробів окремо, він заснував шляхетну державу». А ще він порівну поділив землю між усіма громадяна­ми Спарти, аби «вигнати геть із міста все нахлібництво, заздрість, зажерливість і розкішництво, так само як і всіляке ба­гатство та вбозтво». Він заборонив золоті й срібні гроші, дозво­ливши тільки залізні, такі дешеві, що, «аби зібрати разом десять мин, треба було засипати ними весь підвал у домі». Таким спо­собом він усунув «усі зайві та неприбуткові ремесла», оскільки не було грошей утримувати таких ремісників, і тим самим законом зробив неможливою зовнішню торгівлю. Ритори, звідники та золо­тарі, що не любили залізних грошей, обминали Спарту. Далі він наказав, щоб усі громадяни їли разом і щоб їжа в усіх була од­накова.

Лікург, як і всі реформатори, вважав виховання дітей «найбільшою, найголовнішою справою, яку повинен вирішити оновлювач законів», — і, як і всі, чия головна мета - військова потуга, був зацікавлений у зростанні народжуваності. «Ігри, впра­ви, танці голих дівчат перед вояками мали зваблювати й знаджу­вати юнаків до одруження: не тому, що їх переконали закони ге­ометрії, як твердить Платон, а з уподобання, зі щирого кохання».

Звичай ставитися до шлюбу протягом перших п'яти років як до таємної справи «підтримував у подружжі палку любов і за­вжди свіже взаємне жадання» - така принаймні думка Плутар­ха. Далі він пояснює, що ніхто не думав погано про того чо­ловіка, котрий, бувши старим і мавши молоду дружину, дозволяв їй народжувати дітей від якогось молодшого чоловіка. «Отже, бу­ло цілком законно для чесного чоловіка, який полюбить чужу дружину... змушувати її чоловіка, щоб терпів його злягання з нею, аби він теж міг орати ту родючу землю й кидати в неї насіння для зачаття благословенних дітей». Не допускались ніякі дурні ревнощі, бо «Лікург не хотів, щоб дитина належала яко­мусь одному чоловікові, діти мали бути спільними для всієї гро­мади, і з цієї причини він волів, щоб діти, з яких мали вирости громадяни, зачинались не першим-ліпшим чоловіком, а тільки найчеснішими». Далі він пояснює, що це та сама засада, за якою селяни добирають на плем'я худобу.

Коли народжувалась дитина, батько приносив її на огляд до старійшин свого роду; якщо дитина була здорова, її повертали батькові, щоб ростив, а якщо ні - вкидали в глибоку яму з во­дою. Дітей із самого початку піддавали дуже суворому загартову­ванню, з деяких поглядів доброму - наприклад, не затягували сповитком. У сім років хлопчиків забирали з дому до школи-інтернату, де їх ділили на загони, настановляючи над кожним за­гоном одного з них-таки, вибраного за розум і сміливість. «Щодо

наук, то їх учили не більш ніж необхідно, а решту часу - при­вчали коритись наказам, терпіти біль, бути витривалими фізично, брати гору над супротивником у бою». Майже весь час вони гра­лись разом голі; після дванадцяти років не носили теплої одежі; завжди були «гидкі й нечупарні»; милися тільки в певні дні ро­ку. Спали на соломі, взимку перемішаній з будяками. їх навчали красти й карали того, хто попадався, - не за крадіжку, а за не­дотепність.

Гомосексуальне кохання як між чоловіками, так і між жінками було в Спарті узаконеним звичаєм, і йому приділялась певна роль у вихованні підлітків. Коханець того чи того хлопця ніс певну відповідальність за його вчинки; Плутарх відзначає, що якось, коли один хлопець у бійці скрикнув з болю, його коханця покарали за хлопцеву легкодухість.

У будь-яку пору свого життя спартанець мав дуже мало волі.

«Така дисципліна й лад життя тривали й по тому, як вони вже ставали зовсім дорослими. Бо незаконно було для чоловіка жити там, де йому хочеться, всі жили в своєму місті, немов у військовому таборі, де кожен знає, скільки має одержати на про­житок і яку роботу має справляти на своєму місці. Одне слово, всі вони були настроєні на те, що народилися служити не самим собі, а своїй країні... Одною з найкращих і найщасливіших речей, які Лікург запровадив у цьому місті, був довгий спочинок і дозвілля, що ним він наділяв громадян, забороняючи тільки віддаватись якимсь підлим і ницим справам; отож вони не клопо­талися тим, щоб нажити велике багатство в такому місці, де майно не давало ні прибутку, ні поваги. Адже ілоти, завойовані кріпаки, обробляли їхню землю і щороку давали їм певне утри­мання».

Далі Плутарх оповідає, ніби якогось афінянина засудили за неробство, а один спартанець, почувши це, вигукнув: «Покажіть мені цю людину, засуджену за те, що вона жила достойно, як годиться шляхетному чоловікові».

Лікург, провадить далі Плутарх, «привчив своїх громадян до того, що вони не хотіли й не могли жити поодинці, а були здру­жені один з одним і завжди жили товариством, наче бджоли круг своєї матки».

Спартанцям не дозволялось подорожувати, та й чужинців до Спарти не пускали - хіба що в справах. Це зі страху, що чужі звичаї розкладуть лакедемонську доброчесність.

Плутарх повідомляє про закон, що дозволяв спартанцям уби­вати ілотів, коли заманеться, але не може повірити, що такий огидний звичай міг походити від Лікурга: «Бо ніхто не переконає мене, що саме Лікург придумав чи запровадив такий нелюдський закон, як оцей: бо, як я гадаю, він був удачею лагідний і мило­сердний: адже в усіх інших справах ми звичайно бачимо його

милостивим і справедливим». Крім цього пункту, Плутарх має для державного устрою Спарти тільки схвальні слова.

Вплив Спарти на Платона, який ми зараз дослідимо окремо, стане очевидний із розгляду його утопії, якому ми присвячуємо дальший розділ.

Дата добавления: 2015-07-08