Емпедокл

Гібрид філософа, пророка, вченого й шарлатана, який ми зна­ходим уже в особі Піфагора, дуже повно реалізувався в Емпе­доклі, що виступав зі своїм ученням близько 440 р. до н.е. і був, таким чином, молодшим сучасником Парменіда, хоча його доктрина в деяких аспектах більше споріднена з Гераклітовою. Громадянин міста Акраганта на південному узбережжі Сіцілії, він був демократичний політик. Часом Емпедокл запевняв, що він бог. У більшості грецьких міст, а надто в містах сіцілійських, тривав постійний конфлікт між демократією й тиранією; прово­дирів партії, яка саме зазнала поразки, страчували або виряджа-

ли у вигнання. Ті, хто опинявсь на вигнанні, здебільшого не ва­галися зав'язати зносини з ворогами Греції - Персією на сході й Карфагеном на заході. Емпедокл свого часу теж опинивсь на виг­нанні, але після цього, здається, віддав перевагу ролі мудреця перед роллю інтригана-емігранта. Здається ймовірним, що змолоду він більш або менш держався орфізму; що до вигнання він спо­лучав політику з наукою і що тільки під кінець життя, вже на вигнанні, почав виступати як пророк.

З легенд ми знаємо про Емпедокла багато. Вважали, що він може творити чудеса - або щось таке, що здається чудесами, -інколи за допомогою чарів, а інколи - за допомогою своїх науко­вих знань. Він нібито мав владу над вітрами; оживив жінку, яка була наче мертва цілих тридцять днів; а врешті, повідають, заги­нув, стрибнувши в кратер Етни, аби довести, що він бог. Слова­ми поета,

Великий Емпедокл, палкий душею. Стрибнув у Етну й спряживсь на печеню.

Метью Арнолд написав про це вірша, але хоч цей вірш один з найгірших у нього, вищенаведених рядків у ньому немає.

Як і.Парменід, Емпедокл писав віршами. Лукрецій, що зазнав його впливу, високо цінував його як поета, проте думка щодо цього не була одностайна. Оскільки з його творів до нас дійшли тільки уривки, їхньої поетичної вартості ми не можемо підтвердити.

Розглядати його наукові погляди і його релігію треба окремо, бо вони не узгоджені між собою. Я розгляну спочатку його нау­кову спадщину, потім філософську, а врешті - релігію.

Найважливішим його внеском у науку було відкриття повітря як окремої субстанції. Він довів її існування, спостерігши, що ко­ли цебро або яку іншу посудину занурити у воду догори дном, вода посудини не заповнює. Він пише:

«Коли дівчина, бавлячись клепсидрою з лискучої бронзи, зату­лить отвір рурки своєю гарненькою ручкою й занурює клепсидру в піддатливу масу сріблястої води, потік тоді не проникає в посу­дину, бо об'єм повітря всередині, тиснучи на густо пробиті отво­ри, не пускає води всередину, поки ручка дівчини не відкриває виходу для повітря; тільки тоді воно виходить, а такий самий об'єм води вливається в посудину».

Цей уривок ми знаходимо в поясненні дихання.

Крім того, Емпедокл відкрив бодай один приклад дії відцентрової сили: коли чашу з водою швидко обертати на кінці шворки, вода не виливається.

Він знав, що рослини наділені статтю, і мав свою теорію (треба визнати, досить фантастичну) еволюції й виживання най­пристосованіших. Первісно «незліченні племена смертних створінь були розкидані по всій землі й мали всілякі можливі подоби, так що просто диво». Були голови без ший, руки без пліч, очі без

лобів - окремі частини тіл, що шукали, з чим би сполучитися. І вони сполучались між собою без ніякого ладу, коли траплялась нагода; були недоладні створіння з незліченними руками, створіння з обличчями спереду, а грудьми ззаду, створіння з тілами биків і обличчями людей, а також із людськими тілами й бичачими мордами. Були гермафродити, що поєднували в собі природу чоловіка і жінки, але не мали здатності плодитися. І врешті вижили тільки деякі форми.

У астрономії він знав, що Місяць світить відбитим світлом, але так само думав і про Сонце; він казав, що світлові потрібен час, щоб пройти якусь відстань, але час такий малий, що ми не можемо його помітити; він знав, що сонячні затемнення спричи­нюються затіненням Сонця Місяцем, але про цей факт, здається, дізнався від Анаксагора.

Він був засновником італійської медичної школи, і ця заснова­на ним школа справила вплив на Платона й Арістотеля. Згідно з Бернетом (с. 234), вона відбилась на всьому напрямку наукової й філософської думки.

Все це свідчить про таку наукову снагу його доби, якій не було рівної в пізніших періодах еллінської історії.

А тепер перейдімо до його космології. Це він, як уже сказано, визначив землю, повітря, вогонь і воду як чотири стихії (хоча слова «стихія» він не вживав). Кожна з цих стихій вічна, але вони можуть бути змішані в різних пропорціях і таким чином породжувати мінливі складні субстанції, які ми подибуємо в світі. З'єднує їх Любов, а розділяє Ворожнеча. Любов і Ворожнеча для Емпедокла були первісними субстанціями того ж порядку, що земля, повітря, вогонь і вода. Бувають періоди, коли Любов бере гору, й такі, коли сильніша Ворожнеча. Колись був Золотий Вік -тоді Любов панувала неподільно. В тому віці люди поклонялися тільки Афродіті Кіпріді. Переміни в світі визначає не якась мета, а тільки Випадковість і Необхідність. Існує циклічність: коли Лю­бов цілком перемішає всі стихії, Ворожнеча поступово знов розділяє їх; коли Ворожнеча їх розділить, Любов поступово знов їх об'єднує. Таким чином кожна складна субстанція минуща, тільки стихії, та ще Любов і Ворожнеча, вічні.

Тут є певна подібність до Геракліта, тільки пом'якшена, бо зміни викликає не сама Ворожнеча, а Ворожнеча й Любов разом. Платон пов'язує Геракліта з Емпедоклом у «Софісті» (242):

«Є іонійські, а останнім часом і сіцілійські музи, які дійшли до висновку, що поєднати двоє основних начал (Одне і Багато) безпечніше, так само як і казати, що буття - це одне й багато, і що їх тримають укупі ненависть і дружба, весь час то розділяючи, то зводячи разом, як твердять суворіші Музи, тоді як лагідніші не наполягають на тому, що ворожнеча й мир без­перервні, а визнають, що вони можуть утихати й чергуватися; мир і єдність часом запановують під орудою Афродіти, а потім знов розбрат і війна - силою ворожого начатку».

Емпедокл вважав, що матеріальний світ має форму сфери; що в Золотому Віці Ворожнеча була зовні, а Любов - усередині; а потім мало-помалу Ворожнеча проникала всередину, а Любов бу­ла виштовхувана, так що врешті, в найгірші часи, Ворожнеча вся опинилася всередині, а Любов вийшла назовні. А потім - хоча неясно, з якої причини - починається зворотний рух, поки наста­не знов Золотий Вік, але не назавжди. Потім весь цикл повто­рюється. Можна подумати, що обидві крайності можуть бути ста­лими, але Емпедокл гадав не так. Він хотів пояснити рух, урахо­вуючи Парменідові аргументи, проте зовсім не бажав досягти то­го, щоб на якійсь стадії всесвіт мав незмінну подобу.

Погляди Емпедокла на релігію загалом піфагорійські. В одному фрагменті, який, цілком імовірно, стосується Піфагора, він каже: «Був серед них чоловік рідкісної обізнаності, якнаидосвідченішии у всяких мудрих мистецтвах, чоловік, що нажив незліченні скар­би мудрості, бо, тільки-но напруживши весь свій розум, він легко бачив усе, що сподіялось за десять, ба за двадцять людських життів». У Золотому Віці, як уже згадано, люди поклонялися тільки Афродіті, і «жертовник не парував чистою бичачою кров'ю, бо люди гидували такими речами невимовно й не їли бо­жественних тіл, попереду видерши з них життя».

В одному місці він говорить про себе пишномовно, як про бога:

«Друзі мої, що живете у великому місті, яке дивиться вниз із рудого бескиду Акраганта, лежачи на горі біля фортеці, зайняте божественними трудами, - в цьому почесному притулку для чу­жинця, люди, не звиклі до ницості, вітаю вас усіх. Я приходжу до вас, як безсмертний бог, уже не смертний, і вшанований усіма, хто його зустрічає, увінчаний листям та вінками з квітів. Зразу, як тільки я входжу зі своїм почтом, із чоловіками й жінками, в розквітлі міста, мені віддають шану, і люди йдуть за мною незліченними юрбами, питаючи в мене дороги до блаженст­ва; декотрі прагнуть провіщень, а інші, котрих багато тяжких днів терзали нестерпні болі всіляких недуг, прагнуть почути від мене слово, що зцілює... Але навіщо я весь час тлумачу про це, ніби це для мене такий великий подвиг — бути вищим за смерт­них, минущих людей?»

А то він почуває себе великим грішником, що спокутує стражданнями своє нечестя:

«Є провіщення Необхідності, давній закон, даний богами, вічний і міцно запечатаний великими закляттями, - що як тільки один із демонів, чий пай - довге життя, гріховно обагрить свої руки кров'ю або в лихому ділі осквернить себе кривою присягою, він муситиме на тричі по десять тисяч років покинути оселище блаженних і волоктися крізь час у всіляких смертних подобах, переходячи з однієї кам'янистої стежки життя на іншу. Бо мо­гутнє Повітря жене його в Море, а Море випльовує назад на су­ху Землю; Земля штовхає його під палюче Сонце, а те відкидає

його назад у оселі Повітря. Одне забирає його в іншого, і всі його відкидають. Одним з таких демонів став тепер я, вигнанець і втікач від богів, - за те, що я поклав усі надії на безглуздий розбрат».

У чому полягав його гріх, ми не знаємо; можливо, там не бу­ло нічого такого, що ми б визнали жахливим. Бо він каже: «О, лихо мені, що невблаганний день смерті не знищив мене перше, ніж я скоїв лихе діло, поглинувши своїми устами...»

«Не споживайте нітрохи лаврового листу...»

«О нещасні, о нещасні з нещасних, не доторкайтесь руками до бобів!»

Отож цілком можливо, що він тільки пожував лавровий листо­чок чи погриз бобів.

Найзнаменитішии пасаж у Платона, де він порівнює цей світ із печерою, де ми бачимо тільки тіні реальних речей із ясного світу нагорі, вже зароджувався в Емпедокла, а первісні корені його - в ученні орфіків.

Є такі люди - треба гадати, це ті, хто утримувався від гріха протягом багатьох утілень, - які врешті досягають блаженного безсмертя у сонмі богів:

«Але врешті вони* з'являються між смертними людьми як пророки, складачі пісень, зцілителі й державці, і тому вони підносяться на небо, як боги, сподоблені честі, щоб поділити хатнє вогнище і страву з іншими богами, вільні від людських скорбот, непідвладні долі й неспроможні зазнати болю».

В усьому цьому, здається, дуже мало такого, чого б не було ще в ученнях орфізму та піфагорійства.

Оригінальність Емпедокла за межами науки полягає в доктрині чотирьох стихій та у використанні двох начатків - Любові й Во­рожнечі - для пояснення змін.

Він відкидав монізм і вважав, що біг подій у природі спрямо­вується радше випадковістю й необхідністю, ніж метою. З цього погляду його філософія більш наукова, ніж Парменідова, Плато-нова й Арістотелева. Правда, в інших аспектах він погоджувався з ходячими забобонами, але й у цьому він був не гірший, ніж багато куди пізніших учених.

Дата добавления: 2015-07-08