Бертран РАССЕЛ

ВСТУП

Ті форми сприймання життя і світу, які ми називаємо «філософськими», є витвором двох чинників: перший - це успад­ковані нами релігійні та етичні концепції; а другий - щось ніби дослідження, яке можна назвати «науковим», уживаючи цього слова в його щонайширшому розумінні. Кількісне співвідношення цих двох чинників у різних філософських системах коливається в дуже широких межах, проте наявність обох їх до певної міри визначає філософію як таку.

Слову «філософія» надавали дуже різних значень, то вужчих, то ширших. Я пропоную вживати його в дуже широкому зна­ченні, яке спробую зараз викласти.

В моєму розумінні цього слова філософія є щось проміжне між теологією й наукою. Подібно до теології, вона містить розва­жання щодо предметів, точне знання яких поки що не досягнуте й не піддається доведенню; проте, подібно до науки, вона апелює скорше до людського розуму, ніж до авторитету - авторитету чи то традиції, чи то одкровення. Все точне знання - беруся твер­дити - належить до науки; всі догмати про те, що виходить за межі точного знання, належать до теології. Але між теологією й наукою є Нічия Земля, на яку провадяться наскоки з обох боків; оця Нічия Земля і є філософія. Майже всі питання, що станов­лять найбільший інтерес для умоглядних натур, такі, що наука неспроможна відповісти на них; а самовпевнені відповіді теологів уже не здаються такими переконливими, як вони здавалися в минулі сторіччя. Чи поділяється світ на дух і матерію, а коли так, то що таке дух і що таке матерія? Чи дух підпорядкований матерії, а чи він наділений якимись незалежними силами? Чи має всесвіт якусь єдність або якусь мету існування? Чи він роз­вивається до якоїсь визначеної форми? Чи закони природи справді існують, а чи ми віримо в них тільки з властивої нам любові до впорядкованості? Чи людина - це те, чим вона видається астро­номові, тобто грудочка з засміченого вуглецю та води, яка безси­ло повзає по невеликій і незначущій планеті? А чи вона - те, чим видається Гамлетові? А може, вона - і те, й те водночас? Чи існує один спосіб життя - шляхетний і другий - ниций, а чи всі способи життя просто марні? Якщо шляхетний спосіб життя справді існує, то в чому він полягає і як його досягти? Чи добро

має бути вічним, щоб варто було шанувати його, чи його варто шукати навіть і тоді, коли всесвіт невідворотно прямує до заги­ну? Чи справді існує така річ, як мудрість, а чи те, що здається мудрим, є тільки до краю витонченим безумством? На такі за­питання знайти відповідь у лабораторії неможливо. Теологічні си­стеми претендували на те, що вони можуть дати такі відповіді, і то цілком певні, але сама ця певність вимушує нинішнього мис­лителя сприймати їх підозріливо. От вивчати ці питання, коли й не відповідати на них, - це і є справа філософії.

Ви можете спитати: навіщо ж марнувати час на такі не­розв'язні проблеми? На це запитання хтось може відповісти як історик, а хтось - як людина, що стала віч-на-віч перед страхіттям всесвітньої самотності.

Відповідь історика, наскільки я спроможен її висловити, поста­не в тексті цієї книжки. Відколи люди набули здатності до абст­рактного мислення, їхні дії, з безлічі істотних поглядів, були за­лежні від їхніх теорій про світ і людське життя, про те, що таке добро і що таке зло. Так воно є тепер, так було й завжди. Щоб зрозуміти якусь добу чи якийсь народ, треба зрозуміти їхню філософію, а щоб зрозуміти їхню філософію, ми повинні самі бу­ти до якоїсь міри філософами. Тут є взаємна обумовленість: умо­ви життя людей багато в чому визначають їхню філософію, але й навпаки — їхня філософія багато в чому визначає ті умови життя. Ось ця взаємодія протягом сторіч і буде темою дальших сторінок.

Одначе є й більш суб'єктивна відповідь. Наука показує нам те, що ми можемо знати, але ми можемо знати дуже небагато, а забуваючи, як багато ми знати не можемо, ми робимось несприй­нятливими до багатьох вельми важливих речей. З другого боку, теологія вщеплює нам догматичну віру в те, ніби ми знаємо такі речі, яких ми насправді не знаємо, і цим породжує якусь, сказа­ти б, нахабну неповагу до Всесвіту. Непевність перед лицем жи­вих надій і страхів дуже прикра, але її треба терпіти, якщо ми не хочемо жити, підбадьорюючи та втішаючи себе солодкими ка­зочками. Однаково недобре й забувати про ті питання, які ста­вить перед нами філософія, і переконувати себе, ніби ми знайш­ли незаперечні відповіді на них. Навчити, як жити без певності і все ж не дозволяючи ваганням паралізувати нас, - це, можливо, головне, що в нашу добу може зробити філософія для тих, хто її вивчає.

Філософія як щось осібне від теології зродилась у Греції в шо­стому сторіччі до нашої ери. Ішовши своїм шляхом у античні ча­си, вона знов була поглинута теологією, коли постало християн­ство й занепав Рим. Друга велика доба її, від одинадцятого до чотирнадцятого сторіч, проминула під орудою католицької церкви, коли не рахувати кількох визначних бунтарів, як-от імператор Фрідріх II (1195-1250). Цій добі поклала кінець колотнеча, що досягла своєї вершини в Реформації. Третій період, від

сімнадцятого сторіччя до наших днів, більше, ніж обидва попе­редні, опанований наукою; традиційні релігійні вірування зберігають свою вагу, але виникає потреба в їхньому обгрунту­ванні та змінах щоразу, коли наука вимагає цього. Мало хто з філософів цього періоду ортодоксальний з погляду католицтва, і в їхніх побудовах світська Держава важить більше, ніж Церква.

Єдність суспільства й особиста свобода, подібно до релігії й науки, протягом усього цього періоду перебувають у стані конфлікту або нетривкого компромісу. В Греції єдність суспільства була забезпечена відданістю Містові-Державі; навіть Арістотель, хоча в його часи Александр уже відсовував Micro-Державу в ми­нуле, не добачав переваги в ніякому іншому суспільному устрої. Ступінь, у якому свобода особи обмежувалась її обов'язком перед Містом, мінявся в дуже широких рамках. У Спарті індивід мав не більше свободи, ніж у сьогоднішній Німеччині¹ або Росії; а в Афінах, незважаючи на принагідні переслідування, громадяни в найкращий період мали надзвичайно високий ступінь свободи від обмежень, накладаних Державою. У мисленні греків аж до Арістотеля панує релігійна й патріотична відданість Містові, Гро­маді; їхні етичні системи пристосовані до життя громадян і містять дуже багато політичних елементів. Коли греки були підкорені - спершу македонцями, потім римлянами, - концепції, доречні в дні їхньої незалежності, стали вже непридатними до вжитку. Це призвело, з одного боку, до втрати снаги через роз­рив із традицією, а з другого - до більш індивідуалістичної й менш громадської етики. Стоїки думали про доброчесне життя скорше в плані взаємовідносин душі з Богом, ніж громадянина -з Державою. Цим вони торували шлях для християнства, яке, подібно до вчення стоїків, було спочатку аполітичне, бо протягом перших трьох сторіч його існування прихильники християнства не мали впливу на державне врядування. Єдність суспільства протя­гом шести з половиною сторіч від Александра до Костянтина за­безпечувалася не філософією й не давньою традицією відданості, а силою - спочатку військовою, а далі силою цивільної влади. Римські легіони, римські шляхи, римське право, римські урядовці спочатку створили, а потім зберігали могутню централізовану де­ржаву. Ніщо не було породжене римською філософією, бо її про­сто не існувало.

Протягом цього довгого періоду ідеї греків, успадковані від до­би вільності, зазнавали поступової трансформації. Декотрі з давніх ідей, особливо ті, котрі ми маємо розглядати як специфічно релігійні, набули відносно більшої ваги; інші, більш раціо­налістичні, були занедбані, бо вже не відповідали духові доби. Таким способом пізніші погани обтісували еллінську традицію, поки вона стала придатна для включення в християнську доктрину.

Християнство популяризувало важливу думку, вже наявну в

¹ Писано до 1945 року. (Прим. перекл.)

ученні стоїків, але чужу загальному духові античності: думку про те, що обов'язок людини перед Богом важливіший, ніж її обов'язок перед Державою. Ця думка - що «ми повинні більше коритись Богові, ніж Людині», як твердили Сократ і апостоли, -пережила навернення Костянтина, бо перші імператори-християни були аріани або схилялись до аріанства. Коли імператори стали ортодоксальні, вона запала в непам'ять. У Візантійській імперії вона збереглась у приглушеній формі, як і в її послідовниці -Російській імперії, що запозичила своє християнство з Костянти­нополя*. Але на Заході, де католицьких імператорів майже зразу (за винятком деяких частин Галлії) витіснили єретичні завойовни-ки-варвари, домінування релігійного обов'язку над політичним збереглось і до певної міри зберігається й досі.

Вторгнення варварів на цілих шість сторіч зупинило поступ цивілізації в Західній Європі. Вона ще жевріла в Ірландії, поки її й там роздушили в дев'ятому сторіччі; та до свого занепаду вона породила там одну значну постать - Скота Еріугену. В Східній імперії еллінська цивілізація, хоча й у застиглій формі, витрива­ла, ніби в музеї, аж до падіння Костянтинополя в 1453 році, але Костянтинополь не дав людству нічого цінного, крім мистецької традиції та Юстиніанового кодексу римського права.

У цій добі потьмарення, від кінця п'ятого сторіччя до середи­ни одинадцятого, західний римський світ зазнав дуже цікавих змін. Конфлікт між обов'язком перед Богом і обов'язком перед Державою, що його внесло в життя християнство, набрав форми конфлікту між Церквою й монархом. Церковна юрисдикція папи поширювалась на Італію, Францію, Іспанію, Великобританію й Ірландію, Німеччину, Скандинавію та Польщу. Спочатку за ме­жами Італії та південної Франції його влада над єпископами та абатами була дуже слабка, але від часів Григорія VII (кінець одинадцятого сторіччя) вона стала реальною й ефективною. Відтоді духівництво в усій Західній Європі утворило єдину ор­ганізацію, керовану з Риму, і домагалося влади розумно й неу­хильно. В своїх конфліктах зі світськими правителями аж до по­чатку чотирнадцятого сторіччя воно здебільша брало гору. Конфлікт між Церквою і Державою був не тільки конфліктом між духівництвом і мирянством; це було також поновлення конфлікту між світом Середземномор'я і варварами Півночі. В єдності Церкви відлунювала єдність Римської імперії; служба Бо­жа провадилась у ній латиною, а кермували нею здебільшого вихідці з Італії та південної Франції. Освіченість їхня, коли на­решті відродилась освіта, була класична; їхні уявлення про закон і врядування були б зрозуміліші Маркові Аврелієві, ніж монархам їхнього часу. Церква тоді репрезентувала водночас спадщину ми­нулого і все, що було найцивілізовашшого в теперішності.

* Саме тому сучасні росіяни не вважають, що слід керуватись радше законами діалектичного матеріалізму, ніж словами Сталіна.

Світська влада, навпаки, була в руках королів і князів гер­манського походження, які силкувалися зберегти що лишень мож­ливо з тих інституцій, котрі вони принесли з собою із тевтонсь­ких лісів. Абсолютна влада була цим інституціям чужа, і так са­мо чужою була законність, що видавалася цим могутнім завойов­никам тупою й бездуховною. Король мав поділяти владу з фео­дальною аристократією, і всі однаково гадали, що їм дозволені принагідні вибухи пристрастей у подобі війни, вбивства, грабунку, ґвалтування. Владарі могли потім каятись, бо вони були щиро побожні, та й, урешті, каяття - це теж форма вияву пристрасті. Але Церква так і не спромоглася привчити їх до незмінно спокійної доброї поведінки, якої сучасний роботодавець дома­гається від своїх працівників, і то здебільшого успішно. Нащо ж тоді завойовувати світ, коли не можна пити, вбивати й кохатися, як просить твоя душа? І з якої речі вони, маючи цілі війська і збройних рицарів, стануть коритися наказам якихось книжко-гризів, приречених на безшлюбність і позбавлених військової си­ли? Незважаючи на осуд Церкви, вони зберегли двобої та «суд Божий», а ще придумали й турніри та куртуазне кохання. Часом, у нападі люті, їм траплялось навіть убити якогось визначного церковника.

Уся збройна сила була на боці владарів, а проте Церква пере­магала. Церква здобувала верх - почасти тому, що майже моно­польно володіла освітою, а почасти тому, що владарі безперестану воювали між собою, але головним чином тому, що й правителі, і народ, за нечисленними винятками, глибоко вірили в те, що Церква володіє ключами від царства небесного. Церква могла вирішувати, чи тому або тому державцеві судився рай, а чи пек­ло; Церква могла також звільняти підданців від обов'язку вірності й таким чином заохочувати бунтарів. І навіть більше - Церква репрезентувала лад на противагу анархії, а тому здобула підтримку класу купецтва, що набирав сили. Надто в Італії ця остання обставина була вирішальною.

Зусилля германців зберегти бодай часткову незалежність від Церкви виявлялись не тільки в політиці, а й у мистецтві, поезії, в рицарстві, у війні. В розумовій сфері вони виявлялися дуже ску­по, бо освіта була майже цілком привілеєм духівництва. Сформу­льована філософія середніх віків відбиває в своєму дзеркалі не всю добу, а тільки думки однієї партії. Проте й серед церковників - особливо серед ченців-францисканців - якась частина була з різних причин у незгоді з папством. Крім того, в Італії культура пошири­лась між мирянами на кілька сторіч раніше, ніж північніше від Альп. Фрідріх II, що намагався започаткувати нову релігію, репре­зентує кульмінацію антипапської культури, проте Тома Аквінський, що народився в Неаполітанському королівстві, де сувереном був Фрідріх, донині лишається класичним представником філософії пап­ства. Дайте через півсотні років досяг синтезу і дав єдиний збалан­сований виклад усієї середньовічної системи ідей.

Після Данте середньовічний філософський синтез розпався - як з політичних, так і з духовних причин. Поки він тримався, йому властиві були акуратність і скрупульозна викінченість; усе, що брала до уваги ця система, було дуже точно припасоване до інших елементів її вельми обмеженого всесвіту. Але Велика Схиз­ма, соборний рух, ренесансне папство привели до Реформації, що зруйнувала єдність християнського світу і схоластичну теорію вря-дування, яка мала за осереддя папу. В добу Відродження під впливом нових знань із царини античності та нових географічних відкрить людям обридли системи, бо вони сприймались як в'яз­ниці духу. Коперникова астрономія приділила Землі й людині скромніше місце, ніж те, яке вони посідали в Птолемеєвій теорії. Серед освічених людей утіха від пізнання нових фактів заступила втіху від розважань, аналізу, систематизації. Хоча мистецтво Ре­несансу ще дотримується певного ладу, у мисленні ця доба віддає перевагу великому й плідному безладдю. З цього погляду найти-повіший представник доби - Монтень.

В політичній теорії, як і в усьому опріч мистецтва, порядок руйнується. У середньовіччі, такому бурхливому на практиці, в мисленні панувало прагнення до законності й дуже чітка теорія політичної влади. Будь-яка влада кінець кінцем походить від Бо­га; він наділяє владою папу в справах віри, а імператора - в світських справах. Але й папа, й імператор протягом п'ятнадцято­го сторіччя втратили свою вагу. Папа став просто одним з італійських державців, уплутаних у неймовірно складну й без­принципну гру італійських політичних чинників. Нові національні монархії у Франції, в Іспанії, в Англії самі мали владу на своїх територіях, і ні папа, ні імператор не могли втручатися в їхні справи. Національна Держава - великою мірою завдяки винайден­ню пороху - здобула такий вплив на думки й почуття людей, якого вона доти не мала і який що далі то більше руйнував ре­штки римської віри в єдність цивілізації.

Цей політичний безлад знайшов свій вираз у «Державці» Макіавеллі. При відсутності будь-якого керівного принципу політика стає голою боротьбою за владу; «Державець» дає хитро­мудрі поради, як провадити цю гру успішно. Те, що відбулося в добу величі Греції, повторилось у ренесансній Італії: зникли тра­диційні моральні стрими, бо в них почали вбачати зв'язок із за­бобонами; звільнення від пут розбудило в індивідах енергію й творчий дух, породивши рідкісний розквіт геніальності; але анархія й зрадливість, до яких неминуче призводить занепад мо­ральності, зробили італійців безсилими в спільноті, і вони, так само як елліни, підпали під панування народів менш цивілізованих за них, але не настільки позбавлених суспільної єдності.

Одначе наслідки не були такі катастрофічні, як у Греції, бо

народи, які щойно піднеслись до могутності - за винятком іспанців, - виявилися так само здатними до великих осягнень, як свого часу італійці.

Починаючи з шістнадцятого сторіччя, історію європейського мислення визначає Реформація. Це був складний, різнобічний рух, що завдячував свій успіх багатьом причинам. Загалом це був бунт північних народів проти відновленого панування Риму. Релігія була тією силою, що підкорила Північ, але релігія в Італії прогнила: папство збереглось як інституція й стягувало ве­личезну данину з Німеччини та з Англії, але народи цих країн, лишаючись іще побожними, не могли відчувати шаноби до Бор-джа й Медічі, які обіцяли врятувати душі з чистилища за гроші, а потім тринькали ті гроші на розкіш та розпусту. Національні, економічні й моральні мотиви об'єдналися й живили бунт проти Риму. До того ж державці швидко збагнули: якщо Церква на їхніх територіях стане чисто національною, вони зможуть підкорити її своїй владі й таким чином зробляться на своїй землі могутнішими, ніж тоді, коли вони поділяли панування з папою. З усіх цих причин і правителі, й народи в переважній частині Північної Європи прихильно сприйняли теологічні новації Лютера.

Католицька Церква виросла з трьох коренів. її священна історія була юдейська, її теологія - грецька, а врядування й ка­нонічне право, бодай непрямо, - римське. Реформація відкинула римські елементи, пом'якшила грецькі й дуже підсилила юдейські. Таким чином вона підтримувала націоналістичні сили, які руйну­вали суспільну єдність, запроваджену спочатку Римською імперією, а потім Римською церквою. За католицькою доктриною, божественне одкровення не кінчається на Святому Письмі, воно триває від покоління до покоління за посередництвом Церкви, і тому індивід повинен підпорядковувати їй свої особисті гадки. Протестанти, навпаки, відкинули церкву як посередницю одкро­вення: істини треба шукати тільки в Біблії, і кожна людина має право сама тлумачити її для себе. І хоч різні люди тлумачать її по-різному, не існує ніякого освяченого небом авторитету, що міг би погодити їхню суперечку. На практиці Держава претендувала на права, які доти належали Церкві, але це була узурпація. За протестантською теорією, ніякого земного посередника між душею і Богом не повинно бути.

Результати цієї зміни були дуже вагомі. Істина тепер установ­лювалась не порадою авторитету, а внутрішньою медитацією. Швидко розвинулись тенденції до анархізму в політиці, а в релігії - до містицизму, який завжди дуже нелегко вкладався в рамки католицької ортодоксії. Виявилося, що існує не одне проте­стантство, а багато сект; не одна філософія, протиставлена схола­стиці, а стільки їх, скільки було філософів; і не один імператор, що протиставив себе папі, як у тринадцятому сторіччі, а багато

державців-єретиків. Результатом - як у мисленні, так і в літературі - було постійне поглиблення суб'єктивізму, що спочат­ку діяло як цілюще звільнення від духовного рабства, але неу­хильно прямувало до виокремлення особистості, згубного для здо­ров'я суспільства.

Сучасна філософія починається з Декарта, чиєю основною не­заперечною тезою було існування самого індивіда та його думок, а звідси вже висновувалось існування зовнішнього світу. Це була тільки перша стадія розвитку через Берклі й Канта до Фіхте, для якого все суще - тільки еманація нашого «я». Це вже було безумство, і відтоді філософія весь час намагалась утекти з цих крайнощів у світ повсякденного здорового глузду.

Пліч-о-пліч із суб'єктивізмом у філософії йде анархізм у політиці. Ще за життя Лютера його непрохані й невизнані учні виробили доктрину анабаптизму, що на якийсь час заволоділа містом Мюнстером. Анабаптисти відкидали всі закони, бо вважа­ли, що доброю людиною в кожну мить кермує Святий Дух, яко­го не можна скувати формулами. Від цього засновку вони дійшли до принципів комунізму й до статевого проміскуїтету; тому після героїчного опору їх винищено. Але їхня доктрина в пом'якшених формах поширилась у Голландії, Англії й Америці; історично вона є джерелом квакерства. Ще дикіша форма анархізму, вже не пов'язаного з релігією, виникла в дев'ятнадцятому сторіччі. В Росії, в Іспанії та, меншою мірою, в Італії вона мала помітний успіх і досі лишається страшидлом для американських імміграційних органів. Ця новітня форма, хоча й протиставить се­бе релігії, зберігає ще чимало духу раннього протестантизму; різниця полягає головно в спрямуванні проти світської влади тієї ворожості, яку Лютер спрямував проти папства.

Суб'єктивність, раз випущена на волю, вже не може бути за­гнана в рамки, поки не пройде свого шляху до кінця. В етиці протестантська орієнтація на особисте сумління була суттю своєю анархічна. Звичка й звичаї були такі могутні, що, за винятком спорадичних вибухів, подібних до мюнстерського, апостоли індивідуалізму в етиці й далі поводилися згідно з узвичаєними правилами доброчесності. Але то була хистка рівновага. її почав порушувати у вісімнадцятому сторіччі культ «чутливості»: вчинок оцінювано не за його добрими наслідками і не за відповідністю моральному кодексові, а за почуттям, які спонукали до нього. З цієї позиції розвинувся культ героя, як його виразили Карлейль і Ніцше, і байронічний культ нестримної пристрасті - байдуже яко­го змісту.

Течія романтизму в мистецтві, в літературі й у політиці пов'язана з цим суб'єктивним способом судження про людей не як про членів якоїсь спільноти, а як про естетично принадні об'єкти споглядання. Тигри прекрасніші виглядом за овець, але

ми воліємо бачити їх за залізним пруттям клітки. Типовий ро­мантик усуває пруття й милується чудовими стрибками, якими тигр накидається на овець.і Він спонукає людей уявляти себе тиг­рами, і коли досягає мети, результати не зовсім приємні.

Реакція на найбезумніші форми суб'єктивізму в нові часи бу­вала різна. Насамперед - компромісна філософія, доктрина лібералізму, яка пробувала визначити відповідні сфери для влади й для індивіда. В своїй сучасній формі це починається з Локка, який однаково не приймає ні «ентузіазму» - індивідуалізму ана­баптистів, - ні абсолютного авторитету й сліпого схиляння перед традицією. Радикальніший бунт веде до доктрини культу Держа­ви, що приділяє Державі те місце, яке католицизм надавав Церкві або інколи навіть Богові. Гоббс, Руссо й Гегель репрезен­тують різні фази цієї теорії, а на практиці їхні доктрини втілюють Кромвель, Наполеон і нова Німеччина. Комунізм теоре­тично далекий від такої філософії, але практично його тягне до типу суспільства, дуже схожого на той, котрий випливає з культу Держави.

Протягом усього цього періоду розвитку, від 600 року до на­шої ери аж до наших днів філософи поділялись на тих, котрі хотіли зміцнити суспільну єдність, і тих, котрі хотіли її ослабити. З цією відмінністю були пов'язані й інші. Прибічники дисципліни обстоювали якусь догматичну систему, стару чи нову, і тому бу­ли змушені ставитись більш чи менш вороже до науки, бо їхніх догм не можна було підтвердити емпірично. Вони майже не­одмінно навчали, що добро не в щасті, бо треба віддати перевагу «шляхетності» або «героїзмові». Вони всі відчували спорідненість із ірраціональною частиною людської натури, бо відчували, що ро­зум неприхильний до суспільної єдності. Прихильники свободи, навпаки - за винятком найбільш крайніх анархістів, - схилялись до науковості, утилітаризму, раціоналізму й вороже ставились як до непогамовної пристрасті, так і до всякої більш-менш глибокої релігії. Цей конфлікт уже існував у Греції ще до появи того, що ми називаємо філософією, і вже цілком ясно виражений у най­давніших еллінських мислителів. В різних подобах він триває й до сьогодні, і нема сумніву, що триватиме ще багато сторіч.

Ясно, що в цій суперечці - як і в кожній, що триває дуже довгий час, - обидві сторони почасти мають рацію, а почасти не мають. Єдність суспільства - необхідність, і людство ще ніколи не спромагалось досягти єдності шляхом самих лише

раціональних доказів. Кожна людська спільнота підлягає двом протилежним небезпекам: скостенінню від надміру дисципліни та пошани до традицій, з одного боку, і розкладу або поразці від чужоземних завойовників унаслідок наростання індивідуалізму та особистої незалежності, які роблять неможливим співробітництво, — з другого. Взагалі всі значні цивілізації починалися з застиглої й забобонної системи, яка поступово пом'якшувалась і приводила на певному етапі до епохи блискучих геніїв, під час якої все добре

в давній традиції ще зберігається, а зло, властиве розпадові, ще не розбуялося. Та коли те зло пошириться, воно приводить до анархії, а отже неминуче до нової тиранії, породжуючи синтез, убезпечуваний новою системою догматів. Доктрина лібералізму -це спроба втекти від цього нескінченного коливання. Суть лібералізму - в спробі забезпечити суспільний порядок, зіпертий не на ірраціональних догматах, і досягти стабільності, не накла­даючи обмежень більше, ніж конче потрібно для збереження спільноти. Чи ця спроба матиме успіх - це може визначити тільки майбутнє.

Дата добавления: 2015-07-08