Протагор

Великі досократівські системи, що їх ми розглянули, в другій половині п'ятого сторіччя зіткнулися з течією скепсису, в якій головною постаттю був Протагор, проводир софістів. Слово «софіст» спочатку не мало осудливого відтінку; воно означало десь майже те саме, що ми називаємо словом «викладач». Софістом називали того, хто заробляв на життя, передаючи юна­кам певні знання, які, вважалося, будуть для них корисні в по­всякденному житті. Оскільки громадських коштів на таке навчан­ня не було, софісти навчали тільки тих, хто міг заплатити за науку сам або за кого платила родина. Це надавало діяльності софістів певного класового ухилу, який ще поглиблювали політичні обставини тих часів. У Афінах і багатьох інших містах демократія досягла політичного тріумфу, але для того, щоб обме­жити багатство людей, які належали до давніх аристократичних родин, не було зроблено нічого. І загалом те, що постає перед нами як еллінська культура, було втілене саме в багатіях: вони мали освіту й дозвілля, подорожування притупило їхні традиційні передсуди, тривалі дискусії вигострювали їхній розум. Те, що на­зивалось демократією, не зачепило інституту рабовласництва, який давав багатіям змогу тішитися своїм багатством, не гнобля­чи вільних громадян.

Одначе в багатьох містах, а надто в Афінах, бідніші громадя­ни ставились до багатих із подвійною ворожістю: по-перше, з за­здрості, а по-друге - завдяки традиції. Багатіїв підозрювали - і часто слушно - в тому, що вони безбожні й аморальні; вони підривають давні вірування й, можливо, намагаються зруйнувати демократію. Таким чином вийшло, що політичний демократизм був поєднаний з культурним консерватизмом, тоді як новаторство в культурі тяжіло до політичної реакційності. Десь таку саму си­туацію бачимо в сьогоднішній Америці, де «Теммені», як пере­важно католицька організація, захищає традиційні та етичні дог­ми від нападок просвітництва. Але просвітництво в Америці політично слабкіше, ніж воно було в Афінах, бо воно не зуміло об'єднати свої сили з плутократією. Правда, є одна важлива й високоштелектуальна група, зайнята обороною плутократії, а саме -корпорація юристів. У деяких аспектах функції цієї верстви подібні до тих, які виконували в Афінах софісти.

Афінська демократія, хоч і була дуже обмежена, бо не вклю­чала в себе рабів та жінок, була в певному розумінні більш де­мократична, ніж будь-яка сучасна система. Судді й більшість службовців виконавчої влади обиралися жеребкуванням і служили дуже короткий період; тому це були пересічні городяни, як наші присяжні, з характерними для пересічних городян передсудами та браком професіоналізму. Загалом кожну справу розглядало багато суддів. Позивач і відповідач або обвинувач і обвинувачений ви­ступали самі за себе, а не наймали професіоналів-юристів. Зви­чайно, успіх або провал великою мірою залежали від ораторської майстерності у звертанні до загальнопоширених передсудів. Хоча виголосити свою промову в суді кожен мав сам, але він міг на­йняти фахівця, щоб написав йому ту промову, або, як волів ба­гато хто, заплатити за навчання ораторського мистецтва, що за­безпечувало б успіх у судах. Оцього мистецтва нібито й навчали софісти.

Доба Перікла в історії Афін аналогічна вікторіанській добі в історії Англії. Афіни були багаті й могутні, не дуже заклопотані війнами і мали демократичну конституцію, застосовувану аристок­ратами. Як ми вже бачили, коли йшлося про Анаксагора, - де­мократична опозиція до Перікла поступово набирала силу, і його друзі один за одним зазнавали її наскоків. Пелопоннеська війна спалахнула 431 року до н.е.*. Афіни (як і багато інших міст) спустошила чума; населення, що становило близько 230 000, ду­же зменшилось і вже ніколи більше не досягало колишнього рівня (Bury, History of Greece, 1, p. 444). Самого Перікла в 430 p. до н.е. усунув від влади й покарав пенею за привласнення громадських грошей суд, що складався з 1501 судді. Його двоє синів загинули від чуми, і сам він помер наступного року (429).

* Вона закінчилась 404 р. до н.е. цілковитою поразкою Афін.

Фідія і Анаксагора теж засудили; Аспазію переслідували за без­божність і за утримування кубла розпусти, але виправдали.

У такій громаді природно було, що люди, які легко могли на­кликати на себе ворожість демократичних політиків, бажали набу­ти вправності в судочинстві. Бо Афіни, дарма що дуже схильні до репресій, були з одного погляду ліберальніші за сучасну Аме­рику: адже людям, звинуваченим у безбожності та розбещенні молоді, афіняни давали змогу виступати на свій захист.

Це пояснює популярність софістів серед одного класу й непо­пулярність серед іншого. Та за власним переконанням вони слу­жили більш високій меті, і нам ясно, що багато їх були по-справжньому зацікавлені філософією. Платон віддавав багато сил зображенню їх у карикатурному, вульгаризованому вигляді, але про них не слід судити по його полемічних творах. Серед писань легшого жанру зверніть увагу на такий пасаж із «Евтідема», де два софісти, Діонісодор і Евтідем, морочать простака на ім'я Клесіп. Діонісодор починає:

«Ти сказав, ніби маєш пса?»

«Маю, і то злющого», - відказав Клесіп.

«І в нього є цуценята?»

«Є, і теж злі, як і він».

«1 той пес їхній батько?»

«Так, - сказав він, - бо я сам бачив, як він парувався з їхньою матір'ю».

«То він не твій?»

«Мій, аякже!»

«То він, по-перше, батько, а по-друге, твій, отже, він твій батько, а цуценята - твої брати».

Із писань серйознішого жанру візьміть діалог, що називається «Софіст». Це логічне розмірковування про визначення, яке софіст уживає замість ілюстрацій. Логіка його зараз нас не цікавить, і я хочу навести з цього діалога лише кінцевий висно­вок:

«Отже, кожен, хто простежує родовід його (софістового) мис­тецтва - як мистецтва свідомо й хитро змушувати співрозмовника суперечити самому собі, мистецтва імітувати видимість — на відміну від фантазування, яке є мистецтвом створювати образи -і належного до зовсім іншої царини творчості, до жонглювання словами, до творчості людської, а не божественної, - кожен, хто твердить, що справжні софісти саме з цього тюріддя, каже чистісіньку правду».

Існує розповідь про Протагора, напевне апокрифічна, яка ілюструє зв'язок софістів із судами в уявленні широких верств людності. Оповідається, нібито Протагор навчав одного юнака на таких умовах: плату за навчання він одержить тільки в тому разі, коли учень виграє свій перший процес; але той перший процес виявився позвом самого Протагора до цього юнака про сплату йому гонорару.

Та пора вже скінчити цю передмову й глянути, що ж ми справді знаємо про філософа Протагора.

Протагор народився близько 500 р. до н.е. поблизу Абдер -міста, з якого був родом Демокріт. Він двічі відвідав Афіни - во­станнє не пізніш ніж 432 р. до н.е. Він склав у 444-443 pp. до н.е. кодекс законів для міста Турії. Існує переказ, що його стави­ли перед судом за безбожність, але це не схоже на правду, хоча він і написав книжку «Про богів», яка починається словами: «Щодо богів я не маю певності, що вони є чи що їх нема, і не знаю, яку вони мають подобу; бо є багато речей, які перешко­джають певному знанню: неясність самого предмета й коротка тривалість людського життя».

Другий його візит до Афін змальований трохи сатирично в Платоновому «Протагорі», а його вчення серйозно розглянуте в «Теететі». Відомий він найбільше своєю доктриною «Людина є міра всіх речей: для тих речей, котрі є, - що вони є, а для тих речей, котрих нема, - що їх нема». Це тлумачать так, ніби кож­на людина є мірою всіх речей і ніби, оскільки люди різняться між собою, не існує об'єктивної істини, згідно з якою один мис­лить слушно, а інший - хибно. Це вчення по суті скептичне і, треба гадати, засноване на думці про «оманливість» чуттів.

Один із трьох засновників прагматизму, Фердінанд Канінгс Скотт Шіллер, звичайно називав себе учнем Протагора. Це, я га­даю, тому, що Платон у «Теететі» твердив, тлумачачи Протагора, ніби одна думка може бути краща за іншу, хоч вона може не бути істиннішою. Наприклад, коли хтось хворий на жовтяницю, все видається йому жовтим. І нема сенсу казати, що речі на­справді не жовті, а того кольору, якими вони видаються здоровій людині. Одначе ми можемо сказати, що, оскільки здоров'я краще за хворобу, думка здорової людини краща за думку хворого на жовтяницю. Ця точка зору, очевидно, споріднена з прагматизмом.

Невіра в об'єктивну істину у практичних справах робить більшість арбітром щодо того,* в що слід вірити. Це привело Про­тагора до захисту закону, умовностей і традиційної моралі. Хоча він, як ми бачили, не знав, чи існують боги, проте був певен, що поклонятись їм треба. Ця точка зору, очевидно, підходить для людини, теоретичний скептицизм якої послідовний і логічний.

Протагорові літа зрілості минули в своєрідному лекційному турне по містах Греції, де він навчав за плату «кожного, хто хо­че мати практичну діловитість і вищу розумову культуру» (Zeller, с. 1299). Платон - трохи по-снобському, як на сучасні уявлення -засуджує практику софістів вимагати плату за навчання. Сам Платон мав достатньо власних грошей і, очевидно, нездатен був зрозуміти потреби тих, хто не мав такого багатства, як він. Див­но, що й нинішні професори, які не бачать підстав відмовлятися від платні, так часто повторюють Платонові докори.

Проте був ще один пункт, у якому софісти різнились від більшості тогочасних філософів. Серед усіх них, окрім софістів,

був звичай, що вчитель засновував школу, яка мала певні риси братства: там була більша чи менша частка спільного життя, час­то бувало щось аналогічне монастирському статутові і, звичайно, була езотерична доктрина, не розголошувана широкому загалові. Все це було природне для філософії, що постала з орфізму. Се­ред софістів нічого такого не траплялось. Те, чого вони прагнули навчити, не було, на їхню думку, пов'язане з релігією чи добро­чесністю. Вони навчали мистецтва сперечатися і давали стільки знань, скільки могло бути корисним у цьому мистецтві. Загалом кажучи, вони були, як сьогочасні адвокати, готові показувати, як треба обстоювати чи спростовувати будь-яку думку, але зовсім не клопоталися утвердженням своїх власних думок. Ті, для кого філософія являла спосіб життя, тісно пов'язаний з релігією, були, звичайно, уражені цим; їм софісти видавалися розпусними й аморальними.

До певної міри - хоча визначити, до якої саме, навряд чи можливо - ту нехіть, яку викликали софісти не тільки в широкої публіки, а й у Платона та пізніших філософів, вони завдячували своїм розумовим перевагам. У пошуках істини, коли ті пошуки щирі, не слід зважати на моральні міркування; адже ми не мо­жемо знати наперед, чи ця істина буде такою, що наявне суспільство визнає за нею виховну роль. Софісти готові були в суперечці йти туди, куди вона їх заведе. А вона частенько заво­дила їх у скептизицм. Один із них - Горгій — твердив, що не існує нічого; а коли й існує щось, то знати це неможливо; а як­що навіть воно існує і відоме одній людині, то та людина ніяк не може передати своє знання іншим людям. Ми не знаємо, які були його аргументи, але я дуже добре уявляю, що вони мали логічну силу, яка змушувала його опонентів ховатися за ту ви­ховну роль. Платон завжди намагався обстоювати погляди, які могли дати людям те, що він уважав чеснотою; він навряд чи завжди бував чесний інтелектуально, бо дозволяв собі судити про доктрини по їхніх суспільних наслідках. І навіть у цьому він не завжди чесний; він удає, ніби провадить суперечку й судить опо­нента за чисто теоретичними критеріями, тоді як насправді він повертає суперечку так, аби привести її до доброчесного виснов­ку. Саме він вніс цю ваду в філософію, де вона збереглась і до­нині. Можливо, саме його ворожість до софістів великою мірою надала такого характеру його діалогам. Одна з вад усіх філософів після Платона полягає в тому, що їхні дослідження з етики ви­ходять із певності, ніби їм уже відомі наперед висновки, до яких треба дійти.

Схоже на те, що в Афінах під кінець п'ятого сторіччя були люди, які проповідували політичні доктрини, що видавались амо­ральними їхнім сучасникам, та й донині видаються такими демок­ратичним націям. Тразімах у першій книзі Платонової «Держави» твердить, що єдина справедливість - це кбристь сильнішого; що уряди укладають закони для своєї власної вигоди; і що ніякого

об'єктивного мірила, на яке можна покликатись у боротьбі за владу, не існує. Каллікл, за Платоном (у «Горгії»), утверджував подібну доктрину. Закон природи, казав він, це закон дужчого; але задля зручності люди запровадили різні інституції та мо­ральні правила, щоб стримувати дужчих. Такі доктрини знаходять у наші дні куди ширший відгук, ніж у античності. І хоч би що про них думали, вони не характерні для софістів.

Протягом п'ятого сторіччя - хай там яку роль, може, відіграли софісти в цьому процесі - в Афінах відбувся перехід від певної негнучкої пуританської простоти до живого й досить жор­стокого цинізму в конфлікті з мертвотним і не менш жорстоким захистом підірваної ортодоксії. На початок сторіччя припадає за­хист Афінами іонійських міст від персів та перемога при Мара­фоні в 490 р. до н.е. На кінець його - розгром Афін Спартою в 404 р. до н.е. і Сократова смерть в 399 р. до н.е. Відтоді Афіни втратили політичну вагу, одначе здобули безперечну культурну першість, яку вони зберегли аж до перемоги християнства.

Дещо в історії Афін п'ятого сторіччя істотне для розуміння Платона і всіх подальших давньогрецьких мислителів. Під час перської війни найбільша слава припала афінянам - завдяки вирішальній перемозі при Марафоні. В другій війні, через десять років, афіняни ще були найсильніші на морі, але на суходолі для перемоги найбільше зробили спартанці, визнані військові вожді еллінського світу. Одначе спартанці за своїм світоглядом були вузькопровінційні і покинули боротися з персами, тільки-но тих вигнано з європейської Греції. Оборону азіатських греків і визво­лення островів, завойованих персами, з великим успіхом здійснили Афіни. Афіни стали головною морською силою і здобу­ли немалу імперську владу над іонійськими островами. Під прово­дом Перікла, поміркованого демократа й поміркованого імперіаліста, Афіни процвітали. З його почину, замість зруйнова­них Ксерксом, споруджено великі храми, чиї руїни й досі лиша­ються славою Афін. Місто дуже швидко багатіло, швидко розви­валася й афінська культура, і, як неодмінно буває в такі часи, надто коли багатство походить від торгівлі з іншими країнами, традиційна моральність і традиційна віра почали занепадати.

У ту добу в Афінах було надзвичайно багато геніальних лю­дей. У п'ятому сторіччі творили всі троє великих драматургів -Есхіл, Софокл і Евріпід. Есхіл бився під Марафоном і бачив мор­ську битву при Саламіні. Софокл був іще ортодоксом у релігій. Але Евріпід уже зазнав впливу Протагора й вільнодумного духу тих часів, і його трактування міфів було скептичне, руйнівне. Арістофан, поет комедійного жанру, висміював Сократа, софістів і філософів, та все ж належав до їхнього кола. В «Бенкеті» Платон змальовує його як досить близького Сократового приятеля. Скуль­птор Фідій, як ми вже бачили, належав до кола Перікла.

Перевага Афін у ту епоху була скорше мистецька, ніж інтелектуальна. Жоден з великих математиків чи філософів тієї

доби не був афінянином, за винятком Сократа; але Сократ був не письменник, він обмежувався усними дискусіями.

Початок Пелопоннеської війни в 431 р. і смерть Перікла в 429 р. до н.е. означали настання похмурішого періоду в історії Афін. Афіняни зберігали перевагу на морі, але спартанці брали гору на суходолі й за літо не раз захоплювали Аттіку (за винят­ком Афін).

Тому до Афін збіглось надто багато люду, і місто зазнало тяжких утрат від чуми. В 414 р. до н.е. Афіни вирядили велику військову експедицію на Сіцілію, сподіваючись захопити Сіракузи, що були союзниками Спарти, але ця спроба зазнала невдачі. Війна зробила афінян жорстокими і мстивими. В 416 р. до н.е. вони захопили острів Мелос і винищили там усіх чоловіків, за віком здатних носити зброю, а решту жителів узяли в рабство. «Троянки» Евріпіда - це протест проти такого варварства. Конфлікт цей мав ідеологічну основу, бо Спарта обстоювала олігархію, а Афіни - демократію. Афіняни мали підстави підозрювати декого зі своїх аристократів у зраді, яка, на думку всіх, спричинилася до остаточної поразки в бою під Егоспотамами 405 р. до н.е.

Під кінець війни Спарта встановила в Афінах олігархічне вря-дування, відоме під назвою «тиранія тридцятьох». Декотрі з тих тридцятьох, у тому числі й Крітій, їхній проводир, були Сокра-тові учні. Вони були непопулярні, і то заслужено, і за рік їх скинуто. За згодою Спарти демократію відновили, але то була вже озлоблена демократія, тільки амністією утримувана від по­мсти своїм внутрішнім ворогам, але рада будь-якому приводові, що не підпадав під амністію, переслідувати їх. Саме в такій ат­мосфері відбувся суд над Сократом і його страта (399 р. до н.е.).

Дата добавления: 2015-07-08