Геракліт

Нині в ставленні до давніх греків є дві протилежні позиції. Одна, практично загальновизнана від Ренесансу до вельми не­давніх часів, сприймає їх із майже забобонною шанобою, як творців усього, що є найкращого, як людей надлюдської геніальності, до яких сучасним людям годі дорівнятися. Друга по­зиція, навіяна тріумфами науки та оптимістичною вірою в по­ступ, убачає в авторитеті античності якийсь кошмар і вважає, що більшість її внесків у людське мислення найкраще зовсім забути. Я не можу приєднатися до жодного з цих крайніх поглядів; обидва, сказав би я, почасти слушні й почасти хибні. Перше ніж заглибитись у подробиці, я спробую пояснити, який гатунок муд­рості ми ще можемо здобути з вивчення думки давніх греків.

Щодо природи й будови світу можливі різні гіпотези. Прогрес у метафізиці, оскільки він взагалі був, полягав у поступовому вдосконаленні всіх цих гіпотез, у розвитку прихованих у них можливостей і в переформуванні кожної з них у відповідь на за­перечення, висунуті прихильниками конкурентних гіпотез. Учити­ся розуміти всесвіт відповідно до кожної з цих систем — це втіха для уяви й протиотрута від догматизму. Крім того, навіть коли жодної з цих гіпотез не можна довести, вже й у тому, що ми розкриваємо засоби, за допомогою яких кожна з них узго­джується сама з собою та з відомими фактами, є істинне пізнання. Так ось, майже всі гіпотези, що панували в новітній філософії, вперше були висунені греками; винахідливість їхньої уяви в абстрактних питаннях навряд чи можливо переоцінити. Те, що я маю сказати про давніх греків, буде сказане головно з цього погляду; я наголошуватиму на тому, що вони породили те­орії, які зажили самостійним життям і розвинулись і які, хоча й

були спочатку трохи дитинні, виявилися здатними вижити й роз­виватися вже понад дві тисячі років.

Безперечно, греки дали й дещо інше, таке, що явило ще тривкішу цінність для абстрактного мислення: вони відкрили ма­тематику й мистецтво дедуктивного міркування. Зокрема, гео­метрія - це винахід греків, без якого сучасна наука була б не­можлива. Але в зв'язку з математикою виходить на яв і певна однобокість еллінського генія: він робив висновки дедуктивно з того, що здавалося самоочевидним, а не індуктивно з того, що було спостережене. їхні разючі успіхи в користуванні цим мето­дом збили з пуття не тільки стародавній світ, а й більшу части­ну сучасного. Тільки дуже повільно еллінську віру в дедукцію з осяйних аксіом, видобутих з голови філософа, витіснив той нау­ковий метод, котрий намагається вивести принципи індуктивним шляхом із спостереження окремих фактів. Уже з самої цієї при­чини, не кажучи про інші, ставитись до греків із забобонною ша­нобою було б хибно. Науковий метод, хоча він уперше почав прокльовуватися в свідомості саме декого з них, загалом чужий їхній ментальності, і намагання уславляти їх, применшуючи інтелектуальний поступ останніх чотирьох сторіч, сковує розвиток сучасного мислення.

Одначе є й загальніший аргумент проти надмірної шаноби як до давніх греків, так і до будь-кого. При вивченні того чи іншого філософа правильною позицією буде не шаноба чи знева­га, а спочатку щось ніби доброзичливість авансом, аж поки стане можливо оцінити почуття, яке викликає віра в його теорії, і лиш тоді можна розбудити в собі критичне ставлення, що має по змозі бути схожим на настрій людини, яка щойно змінила свою дотеперішню гадку. Зневага перешкоджає першій частині цього процесу, шаноба - другій. Слід пам'ятати дві речі: по-перше, що людина, чиї гадки й теорії варті вивчення, напевне ж була наділена якимсь розумом, а по-друге - що навряд чи хтось ко­лись міг досягти повної й остаточної істини в будь-якому питанні. Коли розумна людина висловлює гадку, що здається нам воче­видь безглуздою, нам не слід силкуватися довести, що та гадка з якогось боку слушна; треба намагатися зрозуміти, як це так, що вона колись комусь видавалася слушною. Ця вправа історичної і психологічної уяви зразу розширює сферу нашого мислення й до­помагає зрозуміти, якими дурними видадуться багато плеканих нами забобонів в добу, що матиме інший напрям думок.

Між Піфагором і Гераклітом, якого ми розглядатимемо в цьо­му розділі, був ще один філософ, не такий значний, на ім'я Ксе-нофан. Коли він жив, точно невідомо, цей час визначається голо­вно по тому, що він посилається на Піфагора, а Геракліт поси­лається на нього. Він був іонієць родом, але майже все життя прожив у Південній Італії. Він вважав, що все на світі скла­дається з води й землі. Щодо богів він був дуже великим вільнодумцем. «Гомер і Гесіод приписували богам усе, що є гань-

бою й зневагою для смертних: крадіжки, подружню невірність, взаємний обман... Смертні гадають, що боги зачинаються й на­роджуються так, як і вони самі, і що вони носять такий самий одяг, мають такі самі голоси й зовнішню подобу... і якби воли, коні та леви мали руки й могли малювати ними, виготовляти мистецькі твори, як це роблять люди, то коні б малювали богів у подобі коней, бики - в подобі биків, і давали б їм тіла на вигляд відповідні їхнім. Ефіопи роблять своїх богів чорними і кирпатими, а фракійці кажуть, що в їхніх богів голубі очі й ру­де волосся». Він вірив у єдиного Бога, не схожого на людей под­обою й розумом, Бога, який «без зусилля рухає всі речі силою думки». Ксенофан сміявся з Піфагорової доктрини переселення душ: «Якось, повідають, він (Піфагор), проходячи вулицею, поба­чив, як б'ють собаку. «Стійте! - гукнув він. - Не бийте! Це ду­ша мого друга! Я зразу це збагнув, коли почув його голос». Ксе­нофан вважав, що в теологічних питаннях довести істину немож­ливо. «Певна тільки одна істина: що нема на світі і не буде ніколи людини, котра б знала щось про богів і про всі ті речі, за які я веду мову. Отож, якщо навіть хтось ненароком і скаже про них щиру правду, то однаково він сам цього не знатиме -тут нема й не може бути нічого, крім здогадів»*.

Ксенофан має своє місце в ряду раціоналістів, що протистави­ли себе містичним тенденціям Піфагора та інших філософів, але як самостійний мислитель він не належить до першорядних.

Доктрину Піфагора, як ми бачимо, дуже важко відмежувати від доктрин його учнів, і хоча сам Піфагор виступив дуже рано, вплив його школи здебільшого був пізніший, ніж вплив різних інших філософів. Перший із тих, котрі створили теорію, впливову й досі, був Геракліт, чия діяльність досягла розквіту близько 500 року до н.е. Про його життя відомо дуже мало - тільки те, що він належав до аристократичної верхівки громадян Ефеса. В ан­тичності він уславився найбільше своєю доктриною, що все пере­буває в стані постійної зміни, але це, як ми побачимо, тільки один аспект його метафізики.

Геракліт, хоча й був іонієць, не розвивав наукових традицій Мілета.** Він був містик, але дуже своєрідний. Вважав основною субстанцією вогонь; усе, як полум'я у горінні, народжується зі смерті чогось іншого. «Смертні невмирущі, а невмирущі — смертні, життя одного є смерть іншого, а вмирання одного -життя іншого». У світі є єдність, але та єдність витворена сполу­ченням протилежностей. «Усі речі виходять з одного, а те одне — з усіх речей»; але множина має менше реальності, ніж одне, і те одне - Бог.

Із того, що збереглося з його писань, постає образ людини не

* Цитовано за вид.: Edwyn Bevan, Stoics and Sceptics, Oxford, 1913, p. 121. ** Корнфорд (op. cit, p. 184.) підкреслює це - і, гадаю, слушно. Геракліта часто розуміють хибно, об'єднуючи його з іншими іонійцями.

дуже злагідливої. Він був вельми схильний до сарказму й аж ніяк не демократ. Про своїх співгромадян він каже: «Ефесці до­бре зробили б, якби перевішали один одного - всі дорослі - й полишили місто безбородим юнакам; бо вони вирядили у вигнан­ня Гермодора, найкращу людину поміж них, зі словами: «Нам не потрібен серед нас ніхто найкращий; а коли такий знайдеться, то хай живе десь-інде, серед інших людей». Він ганить усіх своїх видатних попередників, за винятком одного. «Гомера треба було б викреслити з пам'яті і відшмагати»... «Із усіх, чиї промови я слу­хав, не знайшлося жодного, хто б спромігся збагнути, що мудрість різниться від усього»... «Знання багатьох речей ще не навчає розуму, а то воно б навчило Гесіода й Піфагора, а також Ксенофана й Гекатея»... «Піфагор... виставляв за свою мудрість те, що було тільки знанням багатьох речей та мистецтвом ома­ни»... Єдиний виняток, що не заслужив його осуду, це Тевтам -його він вирізнив як «більш тямущого, ніж решта». А поцікавившись підставою цієї хвали, ми дізнаємося, що Тевтам сказав: «Більшість людей погані».

Гераклітова зневага до людей змушує його думати, що тільки сила може примусити їх чинити щось для власного добра. Він твердить: «Кожну худобину женуть на пастівник батогом», — тоді знов: «Віслюкові солома буде краща за золото».

Як і слід сподіватися, Геракліт схвалює війну. «Війна, - заяв­ляє він, - це мати всього і цариця всього; декого вона зробила богами, а декого - людьми, декого - рабами, а декого -вільними». І знов: «Гомер помилявся, кажучи: «Хай щезне з-по­між богів і людей ця незгода!» Він не розумів, що вимолює цим руїну всесвіту, бо якби його молитву почуто, все на світі згинуло б». І ще: «Нам треба знати, що війна властива всьому, і що бо­ротьба річ справедлива, і що все на світі з'являється й зникає в боротьбі».

Гераклітова етика - різновид гордого аскетизму, дуже схожого на аскетизм Ніцше. Геракліт вважав, що душа - це сполучення вогню й води: вогонь шляхетний, а вода ница. Душу, в якій вог­ню більше, він називає «сухою». «Суха душа наймудріша і най­краща»... «Стати вологою - це для душі насолода»... «Дорослого чоловіка, коли він нап'ється п'яний, веде безбородий хлопчисько, і чоловік заточується й не бачить, куди ступає, бо душа в нього волога»... «Це смерть для душі - стати водою»... «Дуже важко боротися з жаданням власного серця. Те, чого жадає, воно здобу­ває коштом душі»... «Недобре для людей діставати все, чого вони забагнуть»... Можна сказати, що Геракліт цінує силу, здобуту опануванням себе самого, і зневажає пристрасті, що відвертають людину від її головних прагнень.

Ставлення Геракліта до сучасних йому релігій, принаймні до вакхічної, загалом вороже, але це не ворожість наукового раціоналіста. Він має свою власну релігію і почасти перетлумачує ходячу теологію, припасовуючи її до своєї доктрини, а почасти

відкидає її вкрай зневажливо. Корнфорд назвав його прихильни­ком вакхізму, Пфлейдерер убачав у ньому тлумача містерій. Мені не здається, що відповідні уривки підтверджують таку думку. Він, наприклад, пише: «Містерії, що їх справляють люди, - нечестиві містерії». Це наводить на думку, що він мислив собі якісь інші містерії, що не були б «нечестивими», але вони завсім не такі, як ті, що їх справляють люди. Він міг би стати релігійним ре­форматором, якби не ставився до юрби надто зневажливо, щоб удаватись у пропаганду.

До нас дійшли такі висловлювання Геракліта, що висвітлюють його ставлення до теології тих часів:

«Владар, чий оракул у Дельфах, не розкриває словами й не приховує своєї думки, а показує її знаками».

«А Сивіла, що несамовитими устами вимовляє речі безрадісні, не прикрашені, сягає своїм голосом через тисячі років, завдяки богові, що живе в ній».

«Душі в Гадесі чують запахи».

«Тяжка смерть здобуває більший пай». (Ті, хто вмирає так, стають богами).

«Повії, маги, жерці Вакха й жриці винного кадоба, місти...»

«Містерії, що їх справляють люди, нечестиві».

«А вони моляться цим ідолам, так, немовби хтось надумав говори­ти з чиїмось будинком, бо вони не знають, що таке боги чи герої».

«Бо якби вони влаштовували процесії й співали непристойний фалічний гімн не на честь Діоніса, то чинили б украй безсором­но. Але Гадес — це той самий Діоніс, на чию честь вони ша­леніють і справляють свято винного кадоба»,

«Вони марно очищають себе, заляпуючись кров'ю, наче люди­на, що, вступивши в багно, хоче в багні ж таки помити ноги. Кожен, хто побачить її за таким ділом, подумає, що вона не­сповна розуму».

Геракліт вважав, що вогонь - це первісна стихія, з якої по­стало все інше. Фалес, як пригадує читач, гадав, ніби все створе­не з води; Анаксімен мав за первісну стихію повітря; Геракліт віддав перевагу вогню. Нарешті Емпедокл пішов на гідний де­ржавного мужа компроміс, визнавши чотири стихії: землю, повітря, вогонь і воду. На цьому місці хімія античності й застря­гла. В цій науці не було ніякого поступу, поки магометанські алхіміки не заходилися шукати філософський камінь, еліксир життя і спосіб перетворювати прості метали на золото.

Гераклітова метафізика досить динамічна, аби задовольнити найнепогамовніших наших сучасників:

«Цей світ, однаковий для всіх і всього, не створений ніким із богів чи людей; ні, він був, є і завжди буде вічно живим вог­нем, у якому міри займаються й міри гаснуть».

«Видозміна вогню - це насамперед море; а море - наполовину земля й наполовину вихор».

У такому світі слід було сподіватися безнастанних змін, тож Геракліт і вірив у безнастанні зміни.

Проте він мав ще одну доктрину, якій надавав навіть більшої ваги, ніж постійній мінливості; то була доктрина злиття проти­лежностей.

«Люди не знають, - твердив він, - як те, що міняється, уз­годжується само з собою. Це злагодженість протилежних тяжінь, натягання в протилежні боки, як у лука або в ліри». Його віра в боротьбу поєднана з цією, бо в боротьбі протилежності сполуча­ються, щоб породити рух, який є гармонією. У світі є єдність, але ця єдність витворена з розбіжностей.

«Сполучення - це є речі цілі й речі не цілі, це те, що тяг­неться докупи й тягнеться врізнобіч, зграйне і незграйне. Одне складене з усіх речей, і всі речі постають з одного».

Інколи він говорить так, ніби єдність істотніша за різноманітність:

«Добро й зло - одне».

«Для Бога всі речі добрі, слушні й правильні, але люди вва­жають одне хибним, а інше — правильним».

«Шлях угору й шлях униз - один і той самий».

«Бог - це день і ніч, зима і літо, війна й мир, достаток і го­лод; але він прибирає різних подоб, так само як полум'я, коли воно буває змішане з пахощами, називається відповідно до їхнього запаху».

Проте якби не було протилежностей, що їх можливо сполу­чати, не було б і єдності: «Саме протилежність - добро для нас».

Ця доктрина містить зародок філософії Гегеля, яка грунтується на синтезі протилежностей.

В Гераклітовій метафізиці, як і в Анаксімандровій, панувала концепція всесвітньої справедливості, яка не дає боротьбі проти­лежностей колись закінчитися цілковитою перемогою котроїсь однієї із них.

«Усі речі можуть обмінюватись на Вогонь, а Вогонь - на всі речі, як усі товари можуть обмінюватись на золото, а золото -на товари»».

«Вогонь живе смертю повітря, а повітря живе смертю вогню: вода живе смертю землі, а земля — смертю води».

«Сонце не переступить своєї міри; а як переступить, то Еріннії, служниці Справедливості, здолають його».

«Треба знати, що війна - стан звичайний для всього, а бо­ротьба - це справедливість».

Геракліт не раз говорить про «Бога» як про щось відмінне від «богів». «У людському думанні нема мудрості, а в Божому вона є... Людина для Бога зветься малятком, так само як дитя - для людини... Наймудріша людина - тільки мавпа супроти Бога, так само як найгарніша мавпа бридка супроти людини».

Бог - це, безперечно, втілення всесвітньої справедливості.

Доктрина про те, що все перебуває в стані мінливості, -найвідоміша з усіх думок Геракліта, і її найдужче підкреслювали його учні, як описано в Платоновому «Теететі».

«Неможливо вступити в ту саму річку двічі; бо вода до неї весь час притікає нова й нова»*.

«Сонце щодня нове».

Звичайно вважають, що його віра в універсальну мінливість була виражена в словах «усе тече», але це, мабуть, апокриф, як оте Вашінгтонове «Батьку, я не можу збрехати», - або Веллінгтонове: «Вперед, гвардійці, бий їх!» Його твори, як і тво­ри всіх філософів до Платона, відомі тільки з цитат, здебільшого наведених у Платона чи Арістотеля задля спростування. Коли по­думаєш, що стало б із будь-якого сучасного філософа, якби ми знали його тільки з полемічних випадів його суперників, то мо­жеш уявити собі, які велетні були, певне, філософи досок-ратівської доби: адже й крізь туман злоби, напущений їхніми супротивниками, вони все ж видаються великими. Та хай там як, а Платон і Арістотель згодні, що Геракліт учив, ніби «ніщо в світі не існує стало і все тільки постає» (Платон) і що «нема нічого тривалого» (Арістотель).

Я ще повернусь до розгляду цієї доктрини в зв'язку з Плато­ном, який уперто намагався спростувати її. А поки що досліджу не те, що має сказати про неї філософія, а тільки те, що відчували поети й чого навчали вчені.

Пошуки чогось незмінного - це один із найглибших серед тих інстинктів, котрі приводять людей до філософії. Вони, безперечно, мають коріння в любові до свого дому й потребі мати схов від небезпеки; отож ми бачимо, що найзавзятіші ці пошуки в тих людей, чиє життя найдужче наражене на всякі катастрофи. Релігія шукає сталості в двох формах - у формі Бога й у формі безсмертя. В Богові нема ніякої мінливості, навіть якоїсь тіні кругообігу; життя по смерті вічне й незмінне. Бадьорість дев'ят­надцятого сторіччя настроїла людей проти цих статичних уявлень, і сучасна ліберальна теологія гадає, що й на небі є поступ, а в божестві - еволюція. Але навіть у цьому уявленні є щось стале -власне, сам поступ та його внутрішня мета. А якась доза зли­годнів дуже легко повертає надії людей до їхніх давніших пона­дземних подоб: якщо зневіришся в житті земному, то миру мож­на шукати тільки на небі.

Поети нарікали на могутність Часу, який змітає зі світу всі предмети їхньої любові:

* Але пор.: «Ми вступаємо й не вступаємо в ту саму річку; ми є і нас нема».

І час дари свої стина без стриму, Цвіт юності безжально обрива. 1 люто борознить чоло краси, І все живе лягає, мов трава, На пруг неутомленної коси.

t звичайно додавали, що їхні вірші незнищенні:

Та вірш мій проти смерті сміло стане 1 захистить твоє лице кохане.

Але все це тільки традиційна літературна риторика.

Містики зі схильністю до філософування, не можучи заперечу­вати, що все, пов'язане з часом, - минуще, придумали концепцію вічності не як нескінченного тривання в часі, а як існування по­за всяким часовим процесом. Вічне життя, на думку декотрих те­ологів - наприклад, настоятеля Інджа, — означає не існування в кожну мить майбутнього часу, а спосіб буття, цілком незалежно­го від часу, буття, в якому нема ні «до» ні «після», а тому нема й логічних можливостей для змін. Цей погляд виражений поетич­но у Генрі Вона:

Якось побачив Вічність я увіч: Окіл великий світло лив навстріч,

Опроменивши ніч. Під ним же - Час: години, дні, роки,

І плин тії ріки, Мов тінь незмірна, в круговий політ

Затягував весь світ.

В декотрих найуславленіших філософських системах є спроби викласти цю концепцію тверезою прозою, як вираз того, в що врешті змусить нас повірити терплячий і послідовний розум.

Сам Геракліт, попри всю віру в зміни, припускав існування чогось вічного. Уявлення про вічність (як щось протипоставлене нескінченній тривалості), що йде від Парменіда, у Геракліта ми не знайдемо, але в його філософії вогонь-сутність ніколи не зга­сає: «світ завжди був, є і завжди буде вічно живим Вогнем». Проте вогонь - це щось таке, що безнастанно міняється, і його вічне тривання - це скорше нескінченність процесу, ніж вічне тривання якоїсь субстанції, хоча цього погляду не треба припису­вати Гераклітові.

Наука, як і філософія, намагалась утекти від доктрини постійної мінливості, знайшовши серед мінливих явищ якийсь ста­лий субстрат. Хімія неначе задовольняє цю потребу. Було відкрито, що вогонь, який неначе знищує, насправді тільки пере­творює: елементи перегруповуються по-новому, але кожен атом, що існував до згоряння, існує і після цього процесу. У згоді з цим вирішили, що атоми незнищенні і що всі зміни в фізичному

В. Шекспір, сонет 60. Пер. Дм. Паламарчука. (Прим, перекл.).

світі полягають тільки в перегрупуванні незмінних елементів. Цей погляд домінував до відкриття радіоактивності, коли було виявле­но, що атоми здатні розпадатися.

Не спантеличені тим, фізики придумали нові, менші часточки, названі електронами й протонами, і кілька років вважалося, що цим часточкам властива та неподільність, яку перше приписували атомові. На жаль, виявилося, що протони й електрони теж мо­жуть стикатись і вибухати, утворюючи не нову матерію, а хвилю енергії, яка поширюється в світовому просторі зі швидкістю світла. 1 енергія мусила заступити матерію в ролі сталої суб­станції. Але енергія, на відміну від матерії, це не вдосконалене повсякденне уявлення «речі», це просто характеристика фізичних процесів. Фантазія може ототожнити її з Гераклітовим Вогнем, але вона — саме горіння, а не те, що горить. «Те, що горить» із сучасної фізики зникло.

Коли перейти від малого до великого, то й астрономія вже не дозволяє нам уважати небесні тіла вічними. Планети постали з Сонця, а саме Сонце - з туманності. Воно існувало якийсь час і ще якийсь час проіснує; але раніше чи пізніше - ймовірно, десь так за мільйон мільйонів років - воно вибухне, знищивши всі планети, й повернеться в стан дуже розрідженого газу. Так при­наймні твердять астрономи; можливо, з наближенням цього фа­тального дня вони знайдуть у своїх розрахунках якусь помилку.

Доктрина постійної мінливості, яку проголошував Геракліт, вельми прикра, і наука, як бачимо, нічого не може вдіяти для її спростування. Одне з головних прагнень філософів було відродити надії, які наука, здавалось, убила. Отож філософи з великою на­полегливістю шукали чогось непідвладного царюванню Часу. По­шуки ці починаються з Парменіда.

Дата добавления: 2015-07-08