Атомісти

Засновників атомізму було двоє: Левкіпп і Демокріт. Добрати, в чому полягає внесок кожного, нелегко, бо їх звичайно згадува­но обох разом, і декотрі висловлювання Левкіппа, очевидно, при­писували Демокрітові.

Левкіпп, що, видимо, досяг своєї вершини 440 року до н.е.*, походив з Мілета й розвивав далі наукову раціоналістичну філософію, пов'язану з цим містом. На нього справили великий вплив Парменід і Зенон. Про нього відомо так мало, що Епікур (пізніший послідовник Демокріта) нібито взагалі не вірив у його існування, і ця гіпотеза відродилась у недавні часи. Проте в Арістотеля є кілька згадок про нього, і здається неймовірним, щоб ці згадки (які містять дослівні цитати) могли з'явитись, якби йшлося про голий міф.

Демокріт - постать куди ясніша. Він був родом з Абдери у Фракії, що ж до часу, то він сам зазначив, що був молодим, ко­ли Анаксагор став уже зовсім старим, тобто десь близько 432 р. до н.е., а розквіт Демокрітової творчості припадає, як гадають, на 420 рік до н.е. Демокріт багато подорожував по південних і східних країнах у пошуках знань; можливо, прожив досить довго в Єгипті й напевне побував у Персії. Потім вернувся до Абдери, де й оселився. Целлер вважає, що він «переважав усіх давніших і сучасних йому філософів багатством знань, а більшість із них -гостротою й логічною точністю судження».

Демокріт був сучасник Сократа й софістів, і в чисто хроно-

* Сіріл Бейлі (Cyril Bailey, The Greek Atomists and Epicurus) гадає, що це було близько 430 p. до н.е. або трохи раніше.

логічному плані його слід би розглянути в цій книжці трохи далі. Складність полягає в тому, що Демокріта важко розмежувати з Левкіппом. Через це я розгляну його попереду Сократа й софістів, хоча певна частина його філософії мислилась як відповідь на теорії Протагора, його земляка й найвизначнішого з софістів. Протагора, коли він навідав Афіни, зустріли захоплено; зате Демокріт каже: «Я прибув до Афін, а там мене ніхто не знав». Довгий час у Афінах ігнорували його філософію. «Не ясно, -каже Бернет, - чи Платон узагалі знав про Демокріта. Зате Арістотель знав його добре, бо він теж був іонійцем з півночі»*. Платон ні разу не згадує Демокріта в «Діалогах», але, як каже Діоген Лаерцій, так не любив його, що хотів, щоб усі його книжки були спалені. Гіс високо цінує його як математика**.

Фундаментальні ідеї спільна філософія Левкіппа й Демокріта завдячує першому з них, але щодо їх розробки навряд чи мож­ливо розділити їхні ролі, та й, як для наших потреб, цього не варто навіть пробувати. Левкіппа, коли не Демокріта, привела до атомізму спроба зайняти проміжну позицію між монізмом і плю­ралізмом, репрезентованими відповідно Парменідом і Емпедоклом. Левкіппова й Демокрітова позиція була напрочуд подібна до по­глядів сучасної науки, і вони уникли багатьох хиб, до яких був схильний еллінський хід думок. Вони вважали, що все скла­дається з атомів, неподільних фізично, але не геометрично; що між атомами є порожній простір; що атоми незнищенні; що вони завжди перебували й завжди перебуватимуть у русі; що існує безмежна кількість не тільки атомів, а й їхніх видів, а різняться вони розмірами й вагою. Арістотель*** твердить, що, на думку атомістів, атоми різняться й температурою: найгарячіші з них -кулясті атоми, бо вони складені з вогню; що ж до ваги, то він цитує Демокріта: «Що більша буває неподільна частинка, то вона важча». Але в питанні, чи є вага первісною властивістю атомів, у теоріях атомістів немає згоди.

Атоми завжди перебували в русі, але щодо характеру первісного руху між коментаторами є незгода. Декотрі, зокрема Целлер, вважають, що атоми мислились у вічному падінні: важчі з них нібито падають швидше й таким чином наздоганяють легші, стаються зіткнення, й атоми розбігаються, як більярдні кулі. Такий, безсумнівно, був погляд Епікура, що здебільшого спирав свої теорії на Демокрітових, водночас силкуючись, і то до­сить недотепно, враховувати Арістотелеву критику. Але є досить вагома підстава гадати, що Левкіпп і Демокріт не вважали вагу первісною властивістю атомів. Видається ймовірним, що, на їхню думку, первісно атоми рухались як попало - як у сучасній кінетичній теорії газів. Демокріт твердив, що в безкінечному по-

* From Thales to Plato, p. 193.

** Greek Mathematics, Vol. I, p. 176.

*** «Про зародження й розпад», 326^а.

рожньому просторі нема ні верху, ні низу, і порівнював рух атомів у душі з танцем порошинок у сонячному промені, коли нема вітру. Ця гадка куди розумніша за Епікурову, і я гадаю, що треба приписати її Левкіппові й Демокрітові*.

Унаслідок зіткнень згромадження атомів почали утворювати вихори. Далі все йшло десь так, як у теорії Анаксагора, але чис­то механічне пояснення вихорів було кроком уперед проти припи­сування їх дії духу.

У давнину звичайно докоряли атомістам, що вони все віддають на волю випадку. Вони були, навпаки, суворі детерміністи, які вірили, що все діється в згоді з законами природи. Демокріт відкидав думку, ніби щось може статися випадково**. Левкіпп, хоча саме його існування піддають сумнівам, сказав, як відомо, таке: «Ніщо не буває знічев'я, але має основу й походить з не­обхідності». Це правда, що він не пояснює, чому світ справіку мав бути таким, як він є; і це, можливо, він міг приписати ви­падкові. Та коли світ уже виник, дальший його розвиток неу­хильно визначається механічними принципами. Арістотель та інші закидали йому й Демокрітові те, що вони не наводять причини первісного руху атомів, але в цьому атомісти були більш наукові, ніж їхні критики. Причинність повинна з чогось починатись, та коли вже вона почалась, то не можна назвати ніякої причини як початкової. Виникнення світу можна приписати Творцеві, але тоді не можна пояснити, звідки взявся сам Творець. Справді, теорія атомістів була ближча до сучасної науки, ніж будь-яка інша те­орія, висунена в античності.

Атомісти, на відміну від Сократа, Платона й Арістотеля, нама­галися пояснити світ, не вводячи уявлення про мету або кінцеву причину. «Кінцева причина» якогось явища - це та майбутня подія, заради якої відбулось дане явище. В людських справах ця концепція цілком застосовна. Чому пекар пече хліб? Бо люди за­хочуть їсти. Чому будують залізниці? Бо люди захочуть кудись їхати. В таких випадках річ можна пояснити тією метою, якій вона служить. Коли ми запитуємо «чому» про якусь подію, то можемо мати на увазі одну із двох різних речей. Ми можемо мати на увазі: «Якій меті служить ця подія?» - або: «Які попе­редні обставини спричинили цю подію?» Відповідь на перше запи­тання - це телеологічне пояснення, або пояснення кінцевою при­чиною; відповідь на друге запитання - механістичне пояснення. Я не бачу, яким чином можливо наперед знати, котре з цих двох запитань слід поставити, а чи, може, слід поставити і те, й дру­ге. Але досвід учить, що механістичне запитання спрямовує до наукового пізнання, а телеологічне - не спрямовує. Атомісти ста­вили механістичне запитання й давали механістичну відповідь.

* Цю інтерпретацію сприйняв Бернет (Burnet), а також - принаймні щодо Левкіппа - Ьейлі (Bailey, op. cit., p. 83).

** Див. Bailey, op. cit. p. 121, про детермінізм Демокріта.

їхні наступники аж до Ренесансу більше цікавились теле­ологічними запитаннями, і це завело науку в глухий кут.

Обох цих запитань рівною мірою стосується обмеження, яке часто ігнорує й повсякденна думка, і філософія. Жодне з цих за­питань не може бути зрозуміло поставлене щодо всієї дійсності (з Богом включно); це можливе тільки щодо її частин. Бо при теле­ологічному поясненні ми звичайно доходимо, і то досить скоро, до Творця, чи принаймні Деміурга, чия мета здійснюється в плині явищ природи. Але якщо людина настільки затято теле­ологічна, аби питати й далі, чиїй же меті служить Творець, стає очевидним, що запитання її гріховне. Навіть більше - воно не має сенсу, бо, щоб надати йому сенс, ми повинні були б припу­стити, що Творця створив якийсь Надтворець, чиїй меті Він слу­жить. Отож концепція мети застосовна тільки всередині дійсності, а не- щодо дійсності як цілого.

Досить подібний аргумент пристає і до механістичного пояс­нення. Одна подія спричинюється другою, друга - третьою і так далі. Та коли ми спитаємо за причину всієї цілості, нас ізнову приведе до Творця, який сам мусить бути безпричинним. Тому всі причинні пояснення мусять мати довільний початок. Ось чому те, що атомісти лишили першопричину руху непоясненою, не є вадою їхньої теорії.

Не треба гадати, що докази в їхній теорії були цілком емпіричні. Атомну теорію відродили в новітню добу, щоб поясни­ти певні факти з царини хімії, але ці факти не були відомі давнім грекам. У стародавні часи не було дуже чіткого розмежу­вання між емпіричними спостереженнями й логічними міркуваннями. Парменід, щоправда, ставився до спостережених фактів зневажливо, але Емпедокл і Анаксагор багато що в своїй метафізиці сполучали зі спостереженнями над клепсидрами та крутінням цебрів з водою. Аж до софістів жоден філософ, здається, не мав сумніву, що всю метафізику й космологію мож­на побудувати, сполучаючи велику частку розмірковувань із дрібкою спостережень. На щастя, атомісти спромоглись на гіпотезу, для якої десь через дві тисячі років знайшлися речові докази, проте їхня віра за тих днів була все ж позбавлена будь-якої твердої основи*.

Як і інші філософи його доби, Левкіпп прагнув знайти спосіб, як примирити докази Парменіда з очевидними фактами руху та змін. Як каже Арістотель:

* Про логічні й математичні підвалини теорій атомістів див. Gaston Milhaud, Les Philosophes Ge'ometres de la Grece, Ch. IV.

«Хоча ці думки (Парменідові) начебто виснувані логічно в ході діалектичного обговорення, одначе віра в них видається гіршою за божевілля, коли зважити на факти. Бо й справді жо­ден божевільний не втрачає глузду настільки, аби припустити, що вогонь і вода - «одне»; тільки частина людей буває досить безум­ною, аби не бачити різниці між тим, що є слушним, і тим, що здається таким за звичкою»*

Одначе Левкіпп гадав, ніби має теорію, яка узгоджується зі сприйнятим чуттями і не заперечує ні виникнення, ні зникнення, ні руху та множинності речей. Він робив ці поступки сприйнятим фактам; а з другого боку - погоджувався з моністами, що не мо­же бути руху без порожнечі. Наслідком була теорія, яку він ви­кладає отаким чином: «Порожнеча - це небуття, а жодна частка того, що існує, не є небуттям; бо те, що існує, в точному ро­зумінні слова є цілковитою повнотою. Одначе ця повнота не є одне; навпаки, це безліч безмежного числом і невидимого тільки через дуже малі розміри. Ця безліч рухається в порожнечі (бо порожнеча існує); сходячись докупи, вона дає виникнення, а розділяючись - дає зникнення. Навіть більше, вона діє і зазнає дії щоразу, коли їй трапляється стикатись (бо тоді вона не одне), і щось породжує, зіткнута докупи й переплетена. 1 навпаки, зі справді одного ніколи не могла б виникнути множина, ані зі справжньої безлічі - одне; це річ неможлива».

Ми побачимо, що був один пункт, у якому всі до певного ча­су погоджувалися: що рух у заповненому просторі неможливий. Щодо цього всі однаково помилялись. У заповненому просторі мо­же бути обертовий рух - за умови, що він існував справіку. Ідея полягала в тому, що будь-яка річ може переміщуватися тільки в порожнє місце, а в заповненому просторі порожніх місць немає. Можна погодитись - і, мабуть, слушно, - що рух ніколи не може початись у заповненому місці, але не можна доказово твердити, що він не може відбуватися там узагалі. І все ж давнім грекам здавалося, що треба або змиритися з незмінним світом Парменіда, або ж допустити існування порожнечі.

Ну, а Парменідові аргументи проти небуття видавались логічно неспростовним запереченням проти існування порожнечі, і їх підкреслювало відкриття, що там, де начебто нема нічого, є повітря. (Оце приклад звичайного в ті часи безладного змішування логіки й спостережень). Парменідову позицію можна викласти в такий спосіб: «Ви кажете, що порожнеча існує, отже, порожнеча - це не ніщо; а тому вона не порожнеча». Не можна сказати, що атомісти дали відповідь на цей аргумент; вони просто

* Про зародження й розпад, 325^а.

заявили, що пропонують знехтувати його - на тій підставі, що рух є факт із досвіду, а через те порожнеча повинна бути, хоч би як важко було збагнути це*.

Розгляньмо дальшу історію цієї проблеми. Перший, найоче­видніший спосіб уникнути логічних труднощів - це розрізнення матерії і простору. Згідно з цим поглядом, простір — це не ніщо, а щось ніби вмістище, яке може бути, а може й не бути в тій чи тій своїй частині заповнене матерією. Арістотель твердить («Фізика», 2О8^в): «Теорія, ніби порожнеча існує, мусить визнавати існування місця: адже порожнечу можна визначити як місце, де немає тіла». Цей погляд із щонайбільшою докладністю розвинув Ньютон, який обгрунтував існування абсолютного простору і відповідно до цього розрізняв рух абсолютний і рух відносний. В коперниківськіи суперечці обидві сторони (хоча, можливо, й не дуже усвідомлюючи це) мусили триматись такого погляду, бо во­ни вважали, ніби є різниця між твердженням «Небо обертається зі сходу на захід» і твердженням «Земля крутиться з заходу на схід». А коли рух відносний, то ці двоє тверджень є тільки різними способами сказати те саме, як «Джон - батько Джеймса» і «Джеймс - син Джона». Та коли будь-який рух відносний, а простір нематеріальний, у нас зостаються тільки Парменідові ар­гументи проти існування порожнечі.

Декарт, чиї аргументи були того ж типу, що й у ранніх еллінських філософів, казав, що протяжність - це сутність ма­терії, а тому матерія є всюди. Для нього протяжність - це не іменник, а прикметник; іменник, до якого вона належить, — ма­терія, і без цього іменника, без матерії, протяжність не може існувати. Порожній простір для Декарта - така сама нісенітниця, як щастя без наділеної почуттями істоти, яка почуває себе щас­ливою. Ляйбніц, із трохи інших причин, також вірив у запов-неність простору, але він вважав, що простір - це тільки система відношень. На цю тему між ним і Ньютоном точилася знаменита суперечка; Ньютона репрезентував Кларк. Ця суперечка лишалась нерозв'язаною аж до Ейнштейна, чия теорія остаточно присудила перемогу Ляйбніцові.

Сьогоднішній фізик, хоча й вірить, що матерія в певному ро­зумінні атомістична, не вірить у порожній простір. Там, де немає матерії, все ж таки є щось, а саме - світлові хвилі. Матерія більше не має того високого становища, яке вона набула у філософії завдяки Парменідовим аргументам. Це не незмінна суб­станція, а тільки спосіб групування подій. Декотрі події належать до груп, що можуть розглядатись як матеріальні речі; інші -

* Bailey (op. cit, p. 75) твердить, навпаки, що у Левкіппа була відповідь, «надзвичайно тонка». Вона полягала по суті у визнанні існування чогось такого (порожнечі), що не є тілесним. Подібно до цього й Burnet твердить: «Це дивний факт, що атомісти, яких звичайно вважають великими матеріалістами стародавнього світу, насправді перші сказали виразно, що річ може бути реальною, не будучи тілом».

такі, як світлові хвилі, - не можуть. Матеріалом світу є саме події, і кожна з них триває дуже коротко. Щодо цього сучасна фізика стоїть на боці Геракліта проти Парменіда. Але до появи Ейнштейна та квантової теорії, вона була на боці Парменіда.

Що ж до простору, то сучасний погляд на нього такий: це й не субстанція, як твердив Ньютон і як мали б сказати Левкіпп та Демокріт, і не прикметник протяжних тіл, як гадав Декарт, а система відношень, як уважав Ляйбніц. Щодо того, чи цей по­гляд сумісний з існуванням порожнечі, ніякої ясності нема. Мож­ливо, в рамках абстрактної логіки його можна узгодити з порож­нечею. Можна сказати, що між будь-якими двома речами є певна більша чи менша відстань; і та відстань не означає неодмінно існування проміжних речей. Одначе таким поглядом неможливо скористатись у сучасній фізиці. Від часів Ейнштейна відстань бу­ває між подіями, а не між речами і є уявленням не тільки про­сторовим, а й часовим. Це по суті причинна концепція, а в су­часній фізиці нема дії на відстані. Проте все це грунтується скорше на емпіриці, ніж на логічній основі. Навіть більше - су­часний погляд не можна викласти інакше, як мовою дифе­ренціальних рівнянь, і тому він був би незрозумілий філософам античності.

Відповідно видається, що логічним розвитком поглядів атомістів є Ньютонова теорія абсолютного простору, яка натрапляє на труднощі в приписуванні реальності небуттю. Проти цієї теорії нема логічних заперечень. Головне заперечення полягає в тому, що абсолютний простір абсолютно непізнаванний, а тому він не може бути необхідною гіпотезою в емпіричній науці. Більш прак­тичне заперечення - це те, що фізика може обходитись без ньо­го. Але світ атомістів лишається логічно можливим і більше подібним до реального світу, ніж світ будь-якого іншого з антич­них філософів.

Демокріт розробляв свої теорії вельми детально, і декотрі з його розробок досить цікаві. Кожний атом, казав він, непроник­ний і неподільний, бо він не має в собі порожнечі. Коли ви ко­ристуєтесь ножем, щоб розрізати яблуко, ніж має знайти порожні місця, куди він може проникнути; якби яблуко не містило в собі порожнечі, воно було б безмежно твердим і тому фізично не­подільним. Кожен атом внутрішньо незмінний і, власне, є Пар-менідовим Одним. Єдине, що роблять атоми, - вони рухаються й стикаються між собою, а часом сполучаються, коли нагодою ма­ють таку форму, що можуть зачепитись один за один. Форми атомів бувають усілякі: вогонь складається з маленьких кулястих атомів, душа також. Атоми, стикаючись, утворюють вихори, що породжують тіла, а врешті - цілі світи*. Світів є багато, одні розвиваються, інші розпадаються; в декотрих може не бути Сонця

* Про спосіб, у який це, на його думку, відбувалось, див. Bailey, op. cit., p. 138 ff.

чи Місяця, в інших - по кілька їх. Кожен світ має початок і кінець. Часом світ може бути знищений при зіткненні з більшим світом. Цю космологію можна резюмувати словами Шеллі:

Світ за світом виникають І зникають назавжди. Наче бульбашки, що грають В струмі бистрої води.

Життя розвинулося з первісного слизу. В живому тілі всюди є трохи вогню, але найбільше - в мозку або в грудях. (Щодо цьо­го думки розходяться). Думка - це різновид руху, і таким чином вона здатна породжувати рух десь-інде. Сприймання й мислення — це фізичні процеси. Сприймання буває двох видів: одне — чуттєве, друге - розумове. Сприймання другого виду залежить тільки від характеру речей, а першого - ще й від наших чуттів, і тому воно здатне бути оманливим. Подібно до Локка, Демокріт вважав, що такі якості, як тепло та смак чи колір, насправді властиві не об'єктові, а породжуються нашими органами чуттів, зате такі якості, як вага, густина чи твердість, властиві самому об'єктові.

Демокріт був категоричний матеріаліст; для нього, як ми вже бачили, душа складається з атомів, а мислення - фізичний про­цес. У всесвіту нема ніякої мети; є тільки атоми, керовані зако­нами механіки. Він не вірив у заведену релігію й заперечував «нус» Анаксагора. В етиці він вважав метою життя життєрадісність, а найкращими засобами її досятнення -поміркованість та культуру. Він не любив нічого несамовитого й пристрасного; він не схвалював статевого життя, бо, за його сло­вами, втіха від нього пригнічує свідомість. Він цінував дружбу, але погано думав про жінок і не хотів мати дітей, бо виховання їх заважало б віддаватись філософії. В усьому цьому він був ду­же схожий із Джеремі Бентамом, так само як і в своїй любові до того, що давні греки називали демократією*.

Демокріт - така принаймні моя думка - останній з еллінських філософів, вільний від певної вади, що псувала все подальше ан­тичне й середньовічне мислення. Всі філософи, яких ми розгляда­ли досі, були заклопотані безстороннім прагненням зрозуміти світ. Вони гадали, що зрозуміти його легше, ніж виявилося насправді, але без такого оптимізму їм би не стало відваги навіть узятись до цього діла. їхня позиція загалом була справді наукова — за­вжди, коли не виражала забобонів своєї доби. Але вона була не тільки наукова; вона була сповнена фантазії, завзяття й радості відкривання нового. їх цікавило все: метеори й затемнення, риби

* «Бідності в демократії так само слід віддавати перевагу над тим, що назива­ють достатком у деспотизмі, як свободі перед рабством», -. каже він.

й смерчі, релігія й моральність; проникливий розум у них поєднувався з дитинною зацікавленістю.

Та далі, незважаючи на ще невидані досягнення, починаються потроху пробиватися перші паростки розкладу, а потім настає й поступовий занепад. Що вадить навіть найкращим філософам після Демокріта, так це надмірна увага до людини в порівнянні з дослідженням всесвіту. Спочатку, з софістами, приходить скепти­цизм, що веде скорше до вивчення того, як ми мислимо, ніж до зусиль для набування нових знань. Потім, із Сократом, прихо­дить наголошування на етиці; з Платоном - відкидання чуттєвого світу на користь самовитвореного світу чистої думки; з Арістотелем — віра в мету як основну засаду науки. Попри всю геніальність Платона й Арістотеля, їхнє мислення має вади, що виявилися безмірно шкідливими. Після їхньої доби настав занепад завзяття і поступове відродження вульгарних забобонів. Деякі нові перспективи виникли після перемоги католицької ортодоксії; але тільки в добу Ренесансу філософія знов досягла наснаги й неза­лежності, властивих попередникам Сократа.

III

Дата добавления: 2015-07-08