Парменід

Давні греки не були схильні до поміркованості - ні в своїх теоріях, ні на практиці. Геракліт твердив, що міняється все; Пар­менід заперечував йому, що не міняється ніщо.

Парменід народився в Елеї, на півдні Італії, й вершина його діяльності припадає на першу половину п'ятого сторіччя до н.е. За Платоном, Сократ у молодості (десь близько 450 р. до н.е.) мав розмову з Парменідом, тоді вже старим, і багато сприйняв від нього. Відбулась ця розмова насправді чи ні, та ми можемо принаймні виснувати, хоч це і так взагалі очевидна річ, що сам Платон зазнав впливу Парменідових доктрин. Філософи Південної Італії й Сіцілії були більше схильні до містицизму й релігії, ніж іонійські - загалом більш наукові й скептичні в своїх тенденціях. Проте математика, під впливом Піфагора, більше процвітала у

Великій Греції, ніж в Іонії; правда, за тих часів математика була переплетена з містицизмом. Парменід зазнав Піфагорового впли­ву, але про силу цього впливу можна тільки здогадуватись. Що надає Парменідові історичної ваги, так це те, що він винайшов варіант метафізичної аргументації, який у тій чи тій формі мож­на виявити в усіх пізніших метафізиків аж до самого Гегеля включно. Про нього часто кажуть, ніби він винайшов логіку, але насправді він винайшов метафізику, засновану на логіці.

Доктрина Парменіда викладена в його поемі «Про Природу». Він твердив, що наші чуття оманливі, й визначав усю множину речей чуттєвого світу як просту ілюзію. Єдине, що реально існує, -це «Одно», а воно безмежне й неподільне. Це не сполучення протилежностей, як у Геракліта, бо протилежностей не існує. Парменід, видимо, вважав, наприклад, що «холодне» - це тільки «не гаряче», а «темне» означає тільки «не світле». «Одно» уяв­ляється Парменідові не так, як ми уявляємо Бога; він, здається, мислить його як щось матеріальне й протяжне, бо говорить про нього як про кулю. Але його не можна розділити на частини, бо воно в своїй цілості присутнє всюди.

Парменід поділяє своє вчення на дві частини, названі відповідно «шляхом істини» і «шляхом гадки». Цим другим нам нема потреби цікавитись. А його висловлювання про шлях істини -наскільки вони збереглися, - в істотних моментах такі:

«Ти не можеш знати, чого немає, бо це річ неможлива, - ані назвати його, бо те, що може мислитись, і те, що може бути, — це одне й те саме».

«Як же тоді може те, що є, прагнути буття в майбутньому? Чи як воно може дістати буття? Якщо воно дістало буття, його нема; і так само - коли воно прагне бути в майбутньому. Тому постання зникло, а про минання не почуєш».

«Те, що може помислитись, і те, ради чого існує думка, - од­не й те саме; бо ти не можеш знайти думку без чогось такого, що існує і що якось називається»*.

Суть цього аргументу така: коли ви думаєте, то думаєте про щось. Коли вживаєте назву, це мусить бути назва чогось. Тому як думка, так і мова потребують об'єктів поза собою самими. А оскільки ви можете думати про щось або говорити про нього ко­ли завгодно, то все, про що можна говорити чи думати, мусить існувати вічно. Отже, ніяких змін не може бути, оскільки зміна полягає в тому, що речі постають і зникають.

Це перший приклад у філософії, коли аргументація йде від думки й мови до світу загалом. її, звичайно, не можна прийняти як слушну, але варто розглянути, який елемент істини вона містить.

* Примітка Бернета: «Значення, по-моєму, таке... Не може бути думки, яка не відповідала б назві чогось реального».

Ми можемо викласти цей аргумент таким способом: якщо мо­ва не просто нісенітниця, то слова повинні щось означати, і зага­лом вони повинні означати не просто інші слова, а щось таке, що існує незалежно від того, говоримо ми про нього чи ні. При­пустімо, наприклад, що ми говоримо про Джорджа Вашінгтона. Якби не існувало історичної особи з таким ім'ям, то це ім'я, очевидно, не мало б ніякого значення, і всі фрази, які містять його, були б абсурдні. За твердженням Парменіда, Джордж Вашінгтон не тільки мусив існувати в минулому, а в певному розумінні мусить існувати й тепер, оскільки ми й досі можемо вживати його ім'я з якимось сенсом. Це здається очевидно неістинним, але як нам обійти Парменідів аргумент?

Візьмімо якусь уявну особу, приміром Гамлета. Розгляньмо твердження: «Гамлет був принцем данським». В певному ро­зумінні воно істинне, але не в чисто історичному. Істинним твер­дженням буде: «Шекспір каже, що Гамлет був принцем дансь­ким», або, ще докладніше, «Шекспір каже, що існував принц данський, який звався Гамлетом». Тут уже нема нічого уявного. Шекспір, і Данія, і сполучення звуків «Гамлет», - усі реальні, але сполучення звуків «Гамлет» не є реальним ім'ям, бо нікого в реальності не звуть Гамлетом. Коли ви скажете: «Гамлет - це ім'я уявної особи», - це не буде точне твердження; слід би ска­зати: «Згідно з уявою, Гамлет - ім'я реальної особи».

Гамлет - уявна особа; однорога - уявний вид тварин. Деякі твердження, що містять слово «одноріг», істинні, декотрі - хибні, але не прямо. Розгляньмо твердження «одноріг має один ріг» і «корова має два роги». Щоб перевірити друге, треба глянути на корову; не досить буде заявити, що в деяких книжках про корів сказано, ніби вони мають роги. Але свідчення того, що одноріг має один ріг, можна знайти тільки в книжках, і насправді пра­вильним твердженням буде: «Деякі книжки твердять, ніби існують тварини з одним рогом, звані «однорогами». Всі твердження що­до однорогів насправді є твердженням щодо слова «одноріг», так само, як усі твердження про Гамлета насправді стосуються слова «Гамлет».

Але очевидно, що в більшості випадків ми говоримо не про слова, а про те, що ці слова означають. І це вертає нас до Пар-менідового аргументу, що коли якесь слово може бути вжите із значенням, то воно мусить означати щось, а не ніщо, а тому те, що означає це слово, повинне в якомусь розумінні існувати.

Що ж тоді слід нам сказати про Джорджа Вашінгтона? Здається, ми маємо тільки дві альтернативи: одна - сказати, що він і досі існує, а друга - сказати, що коли ми вживаємо слова «Джордж Вашінгтон», то насправді не говоримо про людину, яка мала це ім'я. І те, й друге видається парадоксальним, але друге менш парадоксальне, і я спробую показати, в якому розумінні воно істинне.

Парменід вважає, що слова мають стале значення; це й

справді основа його аргументації, яку він має за неспростовну. Та хоча словник або енциклопедія й дають нам те, що можна назвати офіційним, суспільно санкціонованим значенням слова, жодні двоє людей, які вживають те саме слово, не мають на думці того самого значення.

Сам Джордж Вашінгтон міг уживати своє ім'я і слово «я» як синоніми. Він міг сприймати свої власні думки й рухи свого тіла, а тому міг укладати в своє ім'я повніший зміст, ніж будь-хто інший; Вашінгтонові друзі в його присутності могли сприймати рухи його тіла й угадувати його думки, для них ім'я «Джордж Вашінгтон» ще позначало собою щось конкретне з їхнього власно­го досвіду. Після його смерті їм довелося замінювати безпосереднє сприймання спогадами, а це пов'язане зі зміною в процесах мис­лення, що відбуваються при згадці про його ім'я. У нас, що ніколи його не бачили, процеси мислення ще інакші. Ми можемо згадати його портрет і сказати до себе: «Так, це він». Ми може­мо подумати: «Перший президент Сполучених Штатів». Коли ми зовсім невігласи, то він може бути для нас просто «чоловіком, якого звали Джордж Вашінгтон». Хоч би що навіювали нам зву­ки його імені, це буде не він сам, бо ми ніколи його не бачили, а щось присутнє тепер у наших почуттях, пам'яті чи думках. Це показує хибність Парменідової аргументації.

Ця безнастанна зміна у значеннях слів прихована тим фак­том, що загалом вона не впливає на істинність чи хибність вис­ловлювань, у яких виступають відповідні слова. Коли ви візьмете будь-яке істинне твердження, де згадується ім'я «Джордж Вашінгтон», воно, як правило, залишиться істинним, коли ви заміните це ім'я словами «перший президент Сполучених Шта­тів». Але з цього правила є винятки. До обрання Вашінгтона хтось міг сказати: «Я сподіваюся, що Джордж Вашінгтон стане першим президентом Сполучених Штатів», але він не міг сказа­ти: «Я сподіваюся, що перший президент Сполучених Штатів ста­не першим президентом Сполучених Штатів», - якщо тільки той хтось не захоплений надміру законом тотожності. Але неважко скласти правило для виключення цих виняткових випадків, а в решті випадків ви можете замінити «Джорджа Вашінгтона» будь-яким описовим виразом, що стосується тільки його самого.І тіль­ки завдяки таким виразам ми знаємо те, що нам відоме про нього.

Парменід твердить, що, оскільки тепер ми можемо знати те, що звичайно вважають минулим, воно не може бути справді ми­нулим, а мусить у певному розумінні існувати й тепер. Звідси він висновує, що такої речі, як переміна, не існує. Те, що ми говорили про Джорджа Вашінгтона, спростовує цей аргумент. Можна в певному розумінні сказати, що ми не знаємо минулого. Коли ви щось пригадуєте, це пригадування відбувається тепер, і воно не тотожне з об'єктом пригадування. Але це пригадування дозволяє описувати минулу подію, а для більшості практичних потреб різниця між описом і описаною річчю неістотна.

Уся ця аргументація показує, як легко виводити метафізичні висновки з мови і що єдиний спосіб уникнути фальшивих аргу­ментів такого типу - це заходити в логічному й психологічному дослідженні мови далі, ніж це робила більшість метафізиків.

Проте я гадаю, що якби Парменід міг воскреснути й прочита­ти мої міркування, він би назвав їх украй поверховими. «Звідки ти знаєш, - спитав би він, - що твоє твердження про Джорджа Вашінгтона стосується минулого? За твоїми власними словами, пряме посилання можливе тільки на речі, наявні тепер, - твої спогади, наприклад, відбуваються тепер, а не в той час, який ти, по-твоєму, згадуєш. Коли ми маємо визнати пам'ять за джерело знання, то минуле має бути в нашій уяві тепер, а отже, мусить у певному розумінні існувати й досі».

Я не намагатимуся спростовувати цей аргумент зараз, бо це потребувало б обговорення проблеми пам'яті, а то тема дуже складна. Я навів цей аргумент тут, аби показати читачеві, що філософські теорії, коли вони важливі, можуть, як правило, бути відроджені в новій формі після того, як їх у їхній первісній формі спростовано. Спростування рідко буває остаточне; в більшості випадків це тільки прелюдія до дальшого вдоскона­лення.

Те, що сприйняла від Парменіда пізніша філософія - аж до наших днів, - це не неможливість будь-яких змін, бо то був на­дто різкий парадокс, а ідея незнищенності субстанції. Слово «суб­станція» в його безпосередніх попередників ще не з'являється, але уявлення про неї вже присутнє в їхніх розважаннях. Суб­станцію визначали як сталий суб'єкт різних предикатів. У такій ролі вона стала - і лишилась понад дві тисячі років - одним з фундаментальних уявлень філософії, психології, фізики й теології. Я маю ще багато сказати про неї згодом. А поки що я потребую тільки зауважити, що це уявлення запроваджено, аби віддати на­лежне аргументам Парменіда, не заперечуючи очевидних фактів.

Дата добавления: 2015-07-08