Джерела поглядів Платона

Платон і Арістотель - найвпливовіші з усіх філософів, чи то античних, чи то середньовічних, чи то новітніх; із них двох Пла­тон мав на наступні сторіччя більший вплив. Я тверджу так на двох підставах: по-перше, тому, що Арістотель сам вийшов з Платона, а по-друге - тому, що християнська теологія й філософія, принаймні до тринадцятого сторіччя, була куди більшою мірою платонівська, ніж арістотелівська. Тому в книжці з історії філософії думки Платона і трохи меншою мірою Арістотеля треба розглянути докладніше, ніж будь-кого з їхніх попередників чи наступників.

Найважливіші складники філософії Платона — це, по-перше, його утопія, що була першою в довгій низці таких побудов, по-друге, його теорія ідей, що була піонерською спробою приступити до ще не розв'язаної проблеми універсалій, по-третє, його аргу­менти на доказ безсмертя, по-четверте, його космогонія, по-п'яте, його концепція пізнання скорше як пригадування, ніж як сприй­мання. Та перше ніж узятися за котрусь із цих тем, я хочу ска­зати кілька слів про обставини Платонового життя та про впли­ви, що визначили його політичні й філософські погляди.

Платон народився в 428 або 427 р. до н.е., на початку Пело­поннеської війни. Він був заможний аристократ, деякі його родичі були причетні до влади тридцятьох тиранів. У ті дні, коли Афіни зазнали поразки, він був уже юнаком, тож міг складати вину за поразку на демократію, яку через своє суспільне становище та родинні зв'язки скоріш за все зневажав. Він був учнем Сократа, якого щиро любив і глибоко шанував, - а Сократа позбавила життя також демократія. Тому не дивно, що він, ілюструючи свій ідеал держави, звернувся до прикладу Спарти. Платон володів мистецтвом прибирати свої антиліберальні ідеї в таку форму, що вони ввели в оману багатьох учених майбутніх сторіч, які захоп­лювались його діалогом «Держава», навіть не усвідомлюючи того, що обстоювали його тези. Завжди вважалося слушним хвалити Платона, але не розуміти його. Це звичайна доля великих лю­дей. Моя мета протилежна. Я хочу зрозуміти його, але трактува­ти не з більшою шанобою, ніж якби він був сучасним англійським чи американським речником тоталітаризму.

Та й чисто філософські впливи на Платона були такі, що спо-

нукали його захоплюватися Спартою. Впливали на нього, загалом кажучи, Піфагор, Парменід, Геракліт і Сократ.

Від Піфагора - через Сократа чи ні - Платон узяв у свою філософію орфічні елементи: релігійне спрямування, віру в без­смертя, в потойбічний світ, жрецький тон і все те, що міститься в образі печери, а також повагу до математики й тісне перепле­тення інтелекту з містицизмом.

Від Парменіда він засвоїв віру в те, що дійсність вічна й по­зачасова і що з логічних міркувань усілякі зміни можуть бути тільки ілюзорними.

Від Геракліта - негативну доктрину про те, що в приступному для чуттів світі нема нічого сталого. Це, в сполученні з доктри­ною Парменіда, вело до висновку, що знання не можна здобути чуттям — тільки вивести з інтелекту. А це, своєю чергою, добре узгоджується з піфагорійством.

Від Сократа він, можливо, навчився заглиблення в етичні про­блеми і перейняв тенденцію шукати не стільки механістичного, скільки телеологічного пояснення світу. «Добро» поглинало його думки більше, ніж це було в досократівських філософів, і важко не приписати цього факту впливові Сократа.

Як же пов'язане все це з обстоюванням авторитарності в політиці?

Насамперед: оскільки Добро й Дійсність позачасові, то найкра­щою державою мусить бути та, котра якнайточніше наслідує не­бесний взірець, містячи в собі мінімум мінливості й максимум статичної досконалості, а її правителями мають бути ті, хто най­краще розуміє вічне Добро.

По-друге: Платон, як усі містики, непохитно вірить у якусь серцевинну ідею, що її в принципі можливо передати іншим тільки самим прикладом власного життя. Піфагорійці намагалися встановити правління втаємничених, і це в основі своїй саме те, чого бажає Платон. Коли комусь належиться стати добрим де­ржавним мужем, він повинен знати Добро; а цього можна досяг­ти лише сполученням інтелектуального й морального виховання. Коли тим, хто не пройшов крізь таке учнівство, дозволяти брати участь в урядуванні, вони неминуче зіпсують його.

По-третє: щоб витворити на основі Платонових засад доброго правителя, потрібна дуже широка освіта. Нам видається нерозум­ним Платонове наполягання, щоб молодшого Діонісія, сіракузького тирана, навчали геометрії, аби зробити з нього путящого царя, але з Платонового погляду це було необхідне. Він був достатньою мірою піфагорієць, аби вважати, що без математики неможлива ніяка справжня мудрість. Такі погляди по суті олігархічні.

По-четверте: Платон, як і більшість еллінських філософів, де-

ржався думки, що для мудрості важливе дозвілля, і тому її мож­на знайти не в тих, хто мусить працювати заради хліба, а тільки в тих, котрі мають незалежні кошти, або в тих, кого де­ржава звільнила від необхідності дбати про свій прожиток. Ця точка зору в основі своїй аристократична.

При зіставленні Платонових ідей із сучасними постає двоє за­гальних питань. Перше: чи існує взагалі така річ, як «мудрість»? І друге: якщо вона справді існує, то чи можна створити такий державний устрій, який би віддав політичну владу мудрецям?

«Мудрість» у цьому розумінні мала бути не якимось спеціалізованим умінням, як те, що ним володіють швець, або лікар, або військовий тактик. Це повинне бути щось узагаль-неніше, оскільки володіння ним має надати людині спроможності мудро правити. Гадаю, Платон сказав би, що мудрість полягає в знанні того, що таке Добро, і доповнив би це визначення со-кратівською доктриною про те, що жодна людина не грішить свідомо, з чого випливає, ніби кожен, хто знає, що таке Добро, чинитиме справедливо. Нам такий погляд видається дуже далеким від дійсності. Ми б уважали за природніше сказати, що існують різні інтереси і що державний діяч повинен прагнути досягнення найкращого з доступних компромісів. Люди, належні до одного класу чи нації, можуть мати спільні інтереси, але ті інтереси звичайно суперечать інтересам інших класів чи інших націй. Без­перечно, існують також інтереси всього людства, але їх недостат­ньо, щоб визначити політичну дію. Можливо, колись їх стане до­статньо для цього, але такого напевне не буде, поки є багато су­веренних держав. І навіть тоді найтяжча частина забезпечення спільних інтересів полягатиме в досягненні компромісів між взаємно ворожими приватними інтересами.

Та навіть коли припустити, що існує така річ, як «мудрість», то чи існує така форма устрою держави, яка віддасть кермо в руки мудреців? Ясно, що більшість, як-от загальні збори, може помилятись - і вона помилялася справді. Аристократичні уряди не завжди бувають мудрі; монархи часто бувають дурні, римські па-пиі незважаючи на свою непогрішність, припускалися тяжких по­милок. Чи буде хтось обстоювати обрання на правителів держави людей з університетською освітою чи навіть докторів богослов'я? Або людей, які, народившись у бідності, назбивали великі статки? Ясно, що ніяка група громадян, дібрана за тим або тим принци­пом, не може бути на практиці мудрішою, ніж увесь народ.

Можна припускати, що люди здатні набувати політичної муд­рості шляхом відповідного навчання. Але тоді постає питання: що таке відповідне навчання? І знов усе зводиться до проблеми партійних позицій.

Таким чином проблема, як дібрати групу «мудрих» людей, щоб доручити врядування їм, нерозв'язна. І це остаточний доказ на користь демократії.

Дата добавления: 2015-07-08