Арістотелева логіка

Вплив Арістотеля, дуже великий у багатьох різних царинах, найбільший був у логіці. В пізній античності, коли Платон іще панував у метафізиці, Арістотель був визнаним авторитетом у логіці й зберіг це становище протягом усього середньовіччя. Аж у тринадцятому сторіччі християнські філософи визнали за ним

зверхність і в царині метафізики. Ця зверхність була значною мірою втрачена після Відродження, але зверхність у логіці так і лишилась. Навіть сьогодні всі католицькі викладачі філософії й багато інших уперто не приймають відкриттів новітньої логіки й з дивною затятістю чіпляються за систему, так само застарілу, як Птолемеєва астрономія. І це дуже заважає віддати історичну справедливість Арістотелеві. Його сьогоднішній вплив такий воро­жий ясному мисленню, що важко згадувати, якого великого по­ступу досяг він супроти всіх попередників (у тому числі й Пла-тона) або якою чудесною видавалась би його логічна система, як­би вона лишалась тільки етапом у безперервному розвиткові, а не стала глухим кутом (як воно є насправді), що привів до двох тисячоліть застою. Коли розглядаєш попередників Арістотеля, не­ма потреби нагадувати читачеві, що їхні праці не були по-справ­жньому натхненні, тому можна хвалити їх за їхні досягнення, не накликаючи на себе звинувачення, ніби ти підписуєшся під усіма їхніми доктринами. Зате Арістотель, особливо в логіці, лишається об'єктом суперечок, і його неможливо трактувати в чисто історичному плані.

Найважливіше зі створеного Арістотелем у логіці - це вчення про силогізми. Силогізм - це доведення, що складається з трьох частин: більшого засновку, меншого засновку й висновку. Си­логізми бувають кількох різних типів, чи модусів, кожному з яких схоласти дали назву.

Найширше відомий модус, що називається «Barbara».

Всі люди смертні (більший засновок).

Сократ - людина (менший засновок).

Отже: Сократ смертний (висновок).

Або: Всі люди смертні.

Всі греки люди.

Отже: Всі греки смертні.

(Арістотель не розрізняв цих двох модусів; це, як ми побачи­мо далі, помилка).

Інші модуси такі:

Жодна риба не є розумною, всі акули риби, отже, всі акули не є розумними. Цей модус називається «Celarent».

Усі люди розумні, декотрі живі істоти - люди, отже, декотрі живі істоти розумні. (Цей називається «Darii»).

Жоден грек не чорний, декотрі люди - греки, отже, декотрі люди не чорні (Це модус «Ferio»).

Ці чотири модуси становлять «першу фігуру»; Арістотель додає другу й третю, а схоласти додали четверту. Доведено, що три пізніші фігури різними способами можуть бути зведені до першої.

З одного засновку можна вивести кілька висновків. Із засновку «декотрі люди смертні» ми можемо виснувати, що «декотрі смертні - люди». За Арістотелем, це можна виснувати і з заснов­ку «всі люди смертні». З засновку «жоден бог не смертний» мо­жемо виснувати, що «жоден смертний не бог», але з засновку

«декотрі люди — не греки» не випливає, що «декотрі греки — не люди».

Опріч таких висновків, як наведені вище, Арістотель та його послідовники гадали, що будь-який дедуктивний умовивід, коли його сформулювати точно, силогістичний. Отже, встановивши всі слушні модуси силогізмів і викладаючи будь-яке потрібне доведення в си­логістичній формі, можна уникнути будь-яких помилок у висновках.

Ця система поклала початок формальній логіці й була, як та­ка, і важлива, й прекрасна. Проте, коли її розглядати як завер­шення, а не як початок формальної логіки, вона вразлива для трьох видів критики:

1) Формальні вади в межах самої системи.

2) Переоцінювання силогізмів порівняно з іншими формами дедуктивного доведення.

3) Переоцінювання дедукції як способу доведення. Про кожен із цих видів слід дещо сказати.

(1) Формальні вади. Почнімо з двох тверджень: «Сократ -людина» і «Всі греки - люди». Необхідно дуже чітко розрізняти ці твердження, а Арістотелева логіка цього не робить. Твердження «Всі греки - люди» звичайно тлумачиться так, ніби в ньому міститься й констатація, що на світі існують греки; без цього прихованого змісту декотрі Арістотелеві силогізми необгрунтовані. Ось наприклад:

«Усі греки - люди, усі греки білі, отже, декотрі люди білі»-Це твердження обгрунтоване, коли існують греки, і не інакше. Якби я сказав:

«Усі золоті гори - гори, всі золоті гори золоті, отже, декотрі го­ри золоті», — мій висновок був би хибний, хоча в певному ро­зумінні засновки мої слушні. Якщо ми хочемо висловитись ясніше, то повинні розділити одне твердження: «Усі греки - люди», - на двоє: одне твердить: «На світі є греки», а друге: «Коли щось є гре­ком, то воно є людиною». Це останнє твердження чисто гіпотетичне, в ньому нема підтексту, що на світі доконче є греки.

Таким чином, твердження «всі греки - люди» значно складніше формою, ніж твердження «Сократ - людина». Твердження «Со­крат - людина» має за суб'єкт «Сократа», але «всі греки - лю­ди» не має за суб'єкт «усіх греків», бо ні в твердженні «На світі є греки», ні в твердженні «Коли щось є греком, воно є людиною» не сказано нічого про «всіх греків».

Ця чисто формальна помилка стала джерелом помилок у ме­тафізиці й у теорії пізнання. Зважте стан наших знань щодо двох тверджень: «Сократ смертний» і «Всі ми смертні». Аби дізнатися, чи твердження «Сократ смертний» істинне, більшість нас задовольниться усним свідченням; але щоб таке свідчення бу­ло надійне, воно мусить вернути нас до когось такого, хто знав Сократа й бачив його мертвим. Єдиного сприйнятого чуттями факту - трупа Сократа - разом із знанням того, що саме цю людину звали Сократом, досить, щоб упевнити нас у смертності

Сократа. Та коли справа доходить до твердження «всі люди смертні», тут ми маємо щось інше. Питання про те, чи ми знаємо такі загальні судження, дуже складне. Інколи вони чисто словесні: відомо, що «всі греки - люди», бо ніщо не називають «греком», якщо воно не є людиною. В таких загальних тверджен­нях можна пересвідчитись зі словника; вони не сповіщають нам про світ нічого, крім того, як уживаються слова. Але «всі люди смертні» - твердження іншого типу; в понятті «безсмертна люди­на» нема нічого внутрішньо суперечливого з погляду логіки. Ми віримо цій тезі на підставі індукції, бо нема жодного надійного засвідченого випадку, коли людина прожила більше, ніж 150 років; але це надає тезі тільки ймовірності, а не певності. Пев­ною вона не буде доти, доки на світі є живі люди.

Метафізичні помилки постають із припущення, ніби «всі люди» є суб'єктом судження «всі люди смертні» в тому розумінні, в якому «Сократ» є суб'єктом судження «Сократ смертний». Завдя­ки цьому стало можливим вважати, що в певному розумінні «всі люди» означає щось суще такого ж типу, як і те, що позначене словом «Сократ». Це спонукало Арістотеля твердити, що в певно­му розумінні вид є сутністю. Він висловлює це твердження до­сить обережно, але його послідовники, зокрема Порфирій, виявля­ли більше рішучості.

Інша хиба, якої припускається Арістотель через цю помилку, це гадка, ніби предикат предиката може бути предикатом первісного суб'єкта. Коли я скажу: «Сократ грек, усі греки лю­ди», то Арістотель гадає, що «людина» - це предикат для «гре­ка», а «грек» - предикат для «Сократа», і таким чином очевидно «людина» є предикат для «Сократа». Але насправді «людина» -не предикат для «грека». Різниця між іменами і предикатами, або, метафізичною мовою кажучи, між окремими речами й універсаліями, таким чином затирається - зі згубними для філософії наслідками. Одною з плутаний, які з цього постали, бу­ла гадка, ніби клас із тільки одним членом ідентичний цьому членові. Це зробило неможливою побудову правильної теорії чис­ла «один» і призвело до нескінченного безплідного ме-тафізикування щодо єдності.

(2) Переоцінювання силогізмів. Силогізм це тільки один з видів дедуктивного доведення. В математиці, наскрізь дедуктивній, силогізми навряд чи трапляються. Звичайно, це можлива річ -переписати математичні доведення в силогістичній формі, - але тут була б велика штучність, і вони б нітрохи не стали від цьо­го переконливіші. Візьміть, наприклад, арифметику. Якщо я куп­лю різних товарів на 4 долари 63 центи й заплачу п'ятидоларо-вим банкнотом, скільки решти належить мені? Викладати цю простеньку задачку в формі силогізму було б безглуздо, і це навіть приховувало б справжній характер доведення. Знов же, в межах самої логіки є несилогістичні способи висновування, як-от: «Кінь - тварина, тому голова коня є голова тварини». Обгрунто-

вані силогізми - це тільки частина обгрунтованих доведень, і во­ни не мають логічної переваги над іншими. Намагання віддавати першість силогізмам у дедукції збивало філософів з пуття, коли йшлося про саму природу математичних розважань. Кант, який відчував, що математика не силогістична, дійшов висновку, що вона використовує позалогічні принципи, одначе припускав, що вони не менш вірогідні, ніж логічні. Він, як і його попередники, — хоча й на інший лад - був збитий з пуття пошаною до Арістотеля.

3) Переоцінювання дедукції. Греки взагалі надавали дедукції як джерелу знання більшої ваги, ніж сучасні філософи. З цього погляду Арістотелеві можна закинути менше, ніж Платонвві; він не раз припускав важливість індукції й присвятив чимало уваги питанню: звідки нам відомі перші засновки, з яких має початись дедукція? Одначе й він, як інші греки, в своїй теорії пізнання надміру підносив дедукцію. Ми погодимося, що містер Сміт (приміром) смертний, і можемо, не дуже вникаючи в справу, сказати, що ми це знаємо, бо знаємо, що всі люди смертні. Та насправді ми знаємо не те, що «всі люди смертні», а скорше щось подібне до того, що «всі люди, народжені понад півтораста років тому, смертні, як і майже всі люди, що народились понад сто років тому». 1 саме з цієї причини ми гадаємо, що містер Сміт помре. Але це доведення - індукція, а не дедукція. В ньо­му менше переконливості, ніж у дедукції, воно засвідчує тільки ймовірність, а не певність, але, з другого боку, воно дає нове знання, якого дедукція не дає. Всі важливі висновки за межами логіки та чистої математики індуктивні, а не дедуктивні; єдині винятки - право й теологія; і те й друге виводять свої перші принципи з незаперечних текстів: кодексу чи Святого письма.

Опріч «Першої аналітики», що трактує силогізми, в Арістотеля є ще й інші праці, які мають велику вагу в історії філософії. Одна з них - це невелика праця «Категорії». Неоплатонік Пор­фирій написав коментар до цієї книжки, який справив вельми помітний вплив на середньовічну філософію; але поки що облиш­мо Порфирія і обмежмося Арістотелем.

Мушу визнати: я ніколи не був здатен зрозуміти, яке точне значення має слово «категорія» чи то в Арістотеля, чи то в Кан­та й Гегеля. Сам я не вірю, що термін «категорія» з якогось бо­ку корисний у філософії і що він репрезентує якусь виразну ідею. Арістотель налічує десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, розміщення, стан, дія і почуття. Єдине визначення, запропоноване для терміну «категорія», таке: «Вирази, що ніякою мірою не означають складеного» - а далі йде наведений реєстр. Це, видно, слід розуміти так, ніби кожне сло­во, зміст якого не складений зі значень інших слів, позначає сутність, або кількість, або... і т.д. Нема й натяку на якийсь принцип, покладений в основу реєстру десяти категорій.

«Сутність» - це, первісно, те, що не є предикатом якогось

суб'єкта й не присутнє в якомусь суб'єкті. Про якусь річ мож­на сказати, що вона «присутня в суб'єкті», тоді, коли вона, хо­ча й не є частиною суб'єкта, не може існувати без суб'єкта. Наведені приклади - частина граматичних знань, присутня у свідомості, і певна білість, що може бути присутня в якомусь тілі. Сутність у наведеному вище первісному розумінні — це якась окрема річ, особа чи тварина. Але у вторинному значенні вид чи рід - напр. «людина» чи «тварина» - теж може бути на­званий сутністю. Це друге значення, видимо, не має ніяких до­казів на свою користь і у пізніших авторів широко розкривало двері для фальшивої метафізики.

«Друга аналітика» - праця, що в основному стосується питан­ня, яке мало б породити сумнів щодо кожної дедуктивної теорії, а саме: «Звідки беруться перші засновки?» Оскільки дедукція му­сить із чогось починатися, доводиться починати з чогось недоведе­ного, такого, що має бути відоме не з наочного показу, а з чо­гось іншого. Я не наводитиму Арістотелевої теорії докладно, бо вона залежить від уявлення «єство». Визначення, твердить він, -це встановлення природженого єства тієї чи тієї речі. Уявлення про єство - невід'ємна частина кожної філософської системи після Арістотеля мало не до сучасності. На мою думку, це безнадійно плутане уявлення, але його історичне значення змушує нас дещо про нього сказати.

«Єство» якоїсь речі, очевидно, означало «ті з її властивостей, які не можуть змінитися так, щоб дана річ водночас лишалася собою». Сократ може бути коли веселим, а коли сумним; коли здоровим, а коли хворим. Оскільки він може змінити ці якості, не перестаючи бути Сократом, вони не є частиною його єства. Але, можна гадати, до єства Сократа належить те, що він люди­на, хоча піфагорієць, який вірить у переселення душ, із цим не погодиться. Власне, проблема «єства» стосується тільки вживання слів. Ми при різних нагодах прикладаємо ту саму назву до поча­сти різних явищ, в яких убачаємо вияви однієї «речі» або «осо­би». Насправді це робиться тільки для зручності висловлювання. Таким чином, «єство» Сократа полягає в тих властивостях, за відсутності яких ми б не вжили імені «Сократ». Питання чисто лінгвістичне: слово - може мати єство, річ - не може.

Уявлення «сутності», як і «єства», - це перенесення в ме­тафізику того, що є тільки зручним способом висловлювання. Нам зручно, змальовуючи світ, змалювати якусь частину явищ як події з життя «Сократа», а якусь іншу частину явищ - як події з життя «містера Сміта». Це приводить нас до думки про «Сократа» чи «містера Сміта» як про позначення чогось такого, що проіснує певне число років і є в певному розумінні більш «тривким» чи «реальним», ніж події, що відбуваються з ним. Ко­ли Сократ хворий, ми думаємо, що в інші дні він буває здоро­вий, а тому буття Сократа незалежне від його хвороби; з другого боку, для наявності хвороби потрібен хтось такий, хто був би

хворий. Та хоча самому Сократові й не потрібно бути хворим, проте щось мусить ставатися з ним, коли ми маємо вважати, що він існує. Тому насправді він анітрохи не «тривкіший», ніж те, що стається з ним.

«Сутність», коли сприйняти її поважно, це поняття, яке не­можливо звільнити від труднощів. Вважається, що сутність є носієм властивостей і що вона є щось відмінне від своїх власти­востей. Та коли ми віднімемо властивості й спробуємо уявити сутність саму, то побачимо, що не лишилося нічого. Коли сфор­мулювати інакше: що відрізняє одну сутність від іншої? Не різниця у властивостях, бо, відповідно до логіки сутності, різниця властивостей має основою числову розбіжність між даними сутно-стями. Тому дві сутності мусять бути просто двома, а розрізнити їх самі по собі неможливо ніякими способами. Як же тоді встановити, що їх справді є дві?

Насправді «сутність» - просто зручний спосіб збирати події у групи. Що ми можемо знати про містера Сміта? Дивлячись на нього, ми бачимо комбінацію кольорових плям; коли ми слухаємо його мову, то чуємо якусь послідовність звуків. Ми гадаємо, що він, як і ми, має думки й почуття. Але що таке містер Сміт ок­ремо від усіх цих явищ? Просто уявний гачок, на якому, на на­шу думку, висять ці явища. Насправді їм не потрібен ніякий га­чок, так само як земній кулі не потрібні ніякі слони, щоб лежа­ти на них. Коли взяти аналогічний випадок із географічним регіоном, кожному ясно, що таке слово, як «Франція» (приміром), - це тільки лінгвістична зручність і що такої речі, як Франція, осібно від різних її частин і на додачу до них, не існує. Те саме стосується «містера Сміта»; це збірна назва для певної групи явищ. Коли ми сприймаємо його як дещо більше, воно позначає щось абсолютно незбагненне, а тому непотрібне для вираження того, що ми знаємо.

Одне слово, «сутність» - це метафізична помилка, що виникла з перенесення структури речення, складеного з присудка й підмета, на структуру світу.

Завершу тим, що Арістотелеві доктрини, які ми розглядали в цьому розділі, цілком хибні, за винятком формальної теорії си­логізмів, яка не має ваги. Той, хто сьогодні захоче вивчати логіку, тільки змарнує час, якщо почне читати Арістотеля чи котрогось із його учнів. І все ж Арістотелеві праці з логіки де­монструють великі здібності й були б корисні людству, якби з'явились у такий час, коли розумова свіжість була ще в силі. На жаль, вони з'явилися саме під кінець творчого періоду в еллінському мисленні й тому були сприйняті як незаперечні. На той час, коли свіжість у логіці відродилась, двохтисячолітнє пану­вання призвело до того, що Арістотеля стало важко скинути з трону. В новітні часи практично кожен крок уперед у науці, в логіці чи в філософії доводилось робити, перемагаючи затятий опір Арістотелевих послідовників.

Дата добавления: 2015-07-08