Платонова космогонія

Платонова космогонія викладена в «Тімеї», якого переклав на латину Ціцерон, а тому це був єдиний із Платонових діалогів, відомий на Заході в середні віки, t тоді, і ще раніше, в неопла­тоніків, він мав більше впливу, ніж будь-що інше з Платона, і це річ дуже дивна, бо в ньому більше просто дурного, ніж мож­на знайти в його інших писаннях. Як філософський твір він ваги не має, але історично мав такий вплив, що деякі його тези треба розглянути.

Місце, яке займав у попередніх діалогах Сократ, у «Тімеї» зайняв піфагорієць, і доктрини цієї школи в основному прийнято, зокрема й твердження, що поясненням світу є число. Починається діалог з резюме перших п'яти книг «Держави», далі йде міф про Атлантиду, що була нібито островом десь за Геркулесовими Сто­впами, більшим, ніж Лівія і Азія разом узяті. Далі Тімей, астро-ном-піфагорієць, починає оповідати історію світу аж до створення людини. Оповідь його в загальних рисах така:

Те, що незмінне, осягається розумом і міркуванням; те, що змінне, осягається гадкою. Світ, оскільки він чуттєвий, не може бути вічний, тому він напевне створений Богом. Оскільки Бог добрий, він створив світ за взірцем вічного; а оскільки він не ре­внивий, то хотів, щоб усе було по змозі схоже на нього. «Бог бажав, щоб усі речі були добрі й ніщо не було погане, наскільки можливо...»; «побачивши, що вся видима сфера не стоїть на місці, а рухається неправильно й безладно, він створив із безладу лад». (Таким чином виходить, що Платонів Бог, на відміну від іудейського й християнського Бога, не створив світу з нічого, а тільки наново впорядкував уже наявний матеріал). Він уклав ро­зум у душу, а душу - в тіло. Він зробив весь світ у цілості жи­вою істотою, давши йому розум і душу. Є тільки один світ, а не багато світів, як учив дехто з досократівських філософів; світів не може бути більше, ніж один, бо це копія, створена так, щоб якомога точніше відповідати вічному оригіналові, відтворюваному Богом. Світ у своїй цілості - це одна видима жива істота, яка вміщує в собі всі інші істоти. Він кулястий, бо однакове краще, ніж неоднакове, а тільки куля однакова всюди. Він обертається, бо обертований рух - найдосконаліший, адже він не потребує ні ніг, ні рук.

Чотири стихії, чи то елементи, - вогонь, повітря, вода й зем­ля - з яких кожне, очевидно, репрезентоване числом, перебува­ють у послідовному співвідношенні, тобто вогонь так відноситься до повітря, як повітря до води, а вода до землі. Бог, творячи світ, використав усі елементи, і тому цей світ досконалий, не підвладний старості чи хворобам. Він гармонізований пропорціями,

а гармонія надає йому духу приязні, і тому його не може роз­класти на частини ніхто, крім Бога.

Бог створив спочатку душу, потім тіло. Душа складається з неподільно-незмінного і подільно-змінного, це - третій, проміжний вид єства.

Далі йде піфагорійський опис планет, що приводить до пояс­нення того, звідки походить час:

«Коли батько й творець побачив своє творіння, в яке він ук­лав рух і життя, цю створену подобу вічних богів, він зрадів і в своїй радості захотів зробити копію ще подібнішою до першовзо-ру; а що той першовзір був вічний, то й він намагався створити всесвіт вічним, наскільки можливо. Та хоча своєю природою ідеальне творіння вічне, але повною мірою перенести цю якість на щось створене було неможливо. Коли він вирішив створити рухомий образ вічності і коли уклав лад на небі, то зробив цей образ вічним, але рухливим відповідно до числа, тоді як сама вічність не­рухома в своїй єдності, і цей образ ми називаємо Часом»*.

До цього не було ні днів, ні ночей. Про вічне єство не слід говорити «воно було» чи «воно буде»; правильне тут тільки «є». Це не перешкоджає казати про «рухливу вічність», що вона була й буде.

Час і небо постали в одну й ту саму мить. Бог створив сонце так, щоб живі створіння могли вивчати арифметику: якби не чер­гування дня і ночі, ми, слід гадати, не придумали б чисел. Видо­вище дня й ночі, місяців і років породило знання чисел і дало нам уявлення про час, а звідси пішла й філософія. Це найбільша перевага, яку ми завдячуємо зорові.

Існують (осібно від світу як цілого) чотири гатунки живих створінь: боги, птахи, риби й суходільні тварини. Боги складають­ся переважно з вогню; нерухомі зірки - це божественні й вічні створіння. Творець сказав богам, що може знищити їх, але не зробить цього. Він полишив їм творити смертну частину всіх інших живих істот, після того як сам створив безсмертну й боже­ственну частину. (Це, як і інші пасажі про богів у Платона, можливо, не варт сприймати надто поважно. На початку Тімей каже, що він шукає тільки ймовірності й не може мати певності. Деякі подробиці явно сфантазовані, і Платон не мислив їх бук­вально).

Творець, каже Тімей, створив по одній душі на кожну зірку. Душі наділені відчуттями і любов'ю, страхом, гнівом: коли вони панують над цими почуттями, то живуть праведно, а коли не панують — то ні. Коли чоловік живе як слід, то й після смерті вічно житиме щасливо на своїй зірці. Та коли він живе негоже,

* Генрі Вон, певне, читав цей пасаж, коли складав свого вірша, що почи­нається словами: «Учора вічність бачив я увіч».

то в наступному житті буде жінкою; якщо він (або вона) й далі чинять лихо, він (чи вона) обернуться в лютого звіра, і такі пе­ретворення триватимуть, поки врешті переможе розум. Бог посе­ляє деякі душі на землі, деякі - на місяці, а деякі - на інших планетах та зірках і полишає меншим богам надавати їм тіла.

Є два види причин - одні розумні, а другі - ті, котрі, уру-хомлювані іншими, своєю чергою урухомлюють треті. Перші наділені свідомістю, вони витворюють добрі й справедливі речі, а другі мають випадкову дію, без ладу й наміру. Обидва види тре­ба вивчати, бо все суще мішане, воно складається з необхідності й свідомості. (Треба зауважити, що необхідність не підлягає владі Бога). Далі Тімей розглядає частину, внесену необхідністю.

Земля, повітря, вогонь, вода - не перші начатки, чи літери, чи елементи; вони навіть не склади чи прості слова. Про вогонь, наприклад, слід казати не «це», а «таке» - тобто це не суб­станція, а радше стан субстанції. Саме тут виникає запитання: чи не є кожне доступне розумові єство лише назвою? Відповідь, пояснює Тімей, залежить від того, чи розум - це те саме, що слушна гадка, чи не те саме. Коли ні, то знання повинне бути знанням єства, і тому єство не може бути просто назвою. Ну, а розум і слушна гадка напевне різняться, бо перше прищеп­люється навчанням, а друге - переконуванням; одне супроводить­ся справжнім розумінням, друге - ні, всі люди можуть мати слушну гадку, але розум - це атрибут богів та дуже небагатьох людей.

Це приводить до досить своєрідної теорії простору як чогось проміжного між світом єства і світом минущих чуттєвих речей.

«Є лиш один вид буття, який завжди той самий, нестворений і незнищенний, який ніколи не приймає в себе чогось іззовні і сам не переходить у щось інше, а є невидимим і нейсприйнят-ним ні для яких чуттів, і споглядання його дароване тільки розу­мові. 1 є поряд нього ще один вид із тою самою назвою, подібний до нього, створений, завжди в русі, він з'являється в якомусь місці і знов зникає звідти, і сприймають його гадкою й чуттям. 1 існує ще третій вид, що є простором, і він вічний, і не підлеглий знищенню, і він дає оселище всім створеним речам, і осягається без допомоги чуттів, якимось штучним міркуванням, і він навряд чи реальний; ми бачимо його, наче вві сні, кажемо про все суще, що воно має неминуче бути в якомусь місці й займати якийсь простір, а те, що не перебуває ні на небі, ні на землі, — не існує».

Це дуже важкий пасаж, і я не претендую на те, що розумію його до кінця. Гадаю, що висловлена тут теорія походить із міркувань про геометрію, яка видавалася справою чистого розуму, подібно до арифметики, одначе мала стосунок до простору, що був одним з аспектів чуттєвого світу. Загалом це пусте діло -

шукати аналогій у пізніших філософів, але я не можу відігнати думки, що Кантові напевне подобавсь такий погляд на простір, як споріднений з його власним поглядом.

Справжні складники матеріального світу, каже Тімей, це не земля, повітря, вогонь та вода, а два види прямокутних трикут­ників, один з яких є половинкою квадрата, а другий - половин­кою рівностороннього трикутника. Спочатку все було перемішане, і «різні складники були в різних місцях, перше ніж їх упорядко­вано так, що вони склали з себе всесвіт». Але потім Бог надав їм форми й чисельності, й «зробив їх з речей, які не були пра­вильні й добрі, по змозі найправильнішими та найкращими». На­звані вище два види трикутників - дізнаємося ми, - це найпрек-расніші з форм, і тому Бог використав їх як будівельний ма­теріал. Із цих двох видів трикутників можливо спорудити чотири з п'ятьох правильних багатогранників, і кожний атом кожної з чотирьох стихій є правильним багатогранником. Атоми землі -куби; вогню - тетраедри; повітря - октаедри; а води - ікосаедри. (Зараз я дійду й до додекаедрів).

Теорія правильних багатогранників, викладена в тринадцятій книзі Евкліда, в Платонові дні була ще свіжим відкриттям; до­вершив її Теетет, що у діалозі, названому його ім'ям, був іще зовсім молодий. За переказом, він перший довів, що існує тільки п'ять видів правильних багатогранників, і відкрив октаедр та ікосаедр*. Грані правильних тетраедра, октаедра та ікосаедра -рівносторонні трикутники, грані додекаедра - правильні п'ятикут­ники, а тому не можуть бути складені з двох Платонових три­кутників. Тому він і не згадує його у зв'язку зі своїми чотирма стихіями, чи елементами.

Щодо цього багатогранника Платон каже тільки, що «є ще й п'яте сполучення, яким Бог скористався, накреслюючи свій всесвіт». Це темні слова, з них можна виснувати, що цілий усесвіт є додекаедром, проте в усіх інших місцях його названо сферою. Пентаграма завжди відогравала видатну роль у магії і це своє становище завдячує, очевидно, піфагорійцям, що називали її «здоров'ям» і вживали її як знак, по якому розпізнавали членів свого братства **. Здається, вона завдячує свої якості тому, що п'ятикутники є гранями додекаедра, який у певному розумінні є символом всесвіту. Це тема приваблива, але важко сказати про неї щось певне.

Після дискусії про відчуття Тімей переходить до пояснення наявності у людини двох душ - безсмертної і смертної, створеної Богом і створеної богами. Смертна душа «підлягає жахливим і непереборним пристрастям: насамперед, насолоді - цій найбільшій спокусі до зла; потім стражданню, що відвертає від добра; також

* Див. Heath, Greek Mathematics, Vol. I, pp. 159, 162, 294-6. ** Heath, loc, cit., p. 161.

запальності й страхові - двом нерозумним порадникам, гнівові, який нелегко вгамувати, й надії, що легко збиває з шляху; ці якості боги змішали з безтямною вразливістю і з непогамовною любов'ю, як веліли їм закони необхідності, і так виліпили лю­дину».

Безсмерта душа міститься в голові, смертна - в грудях.

Є там трохи досить химерних фізіологічних ідей, - наприклад, що функція кишок - затримуючи в собі їжу, гамувати ненажер­ливість. Далі - інакше тлумачення переселення душ: боягузливі й нечесні чоловіки в майбутньому житті будуть жінками. Наївні, легковажні люди, які гадають, ніби можна вивчити астрономію тільки через споглядання зірок, без обізнаності з математикою, — стануть птахами; ті, хто чужий філософії, - дикими суходільними тваринами; найдурніші - обернуться в риб.

Останній абзац діалогу резюмує все так:

«Тепер ми можемо сказати, що наша бесіда про природу всесвіту дійшла кінця. Світ прийняв у себе живі істоти, смертні й безсмертні, і тепер сповнений їх, і сам став видимою істотою, яка містить у собі видиме: чуттєвого Бога, що є подобою розумо­вого, найвеличнішого, найкращого, наисправедливішого, найдоско­налішого - єдиного єдинородного неба».

Важко сказати, що в «Тімеї» треба сприймати поважно, а що -як гру уяви. Я гадаю, що розповідь про створення світу як вне­сення ладу в хаос слід сприймати цілком поважно; так само -співвідношення між чотирма стихіями та їхній стосунок до пра­вильних багатогранників і їхніх складників-трикутників. У те, що Платон розповідає про час і простір, він, очевидно, вірить і сам, також і в створений світ як копію вічного архетипу. В суміш із необхідності й мети у світі вірили практично всі елліни ще за­довго до постання філософії; Платон прийняв цю віру і таким чином обминув проблему зла, що непокоїть християнську тео­логію. Гадаю, що й уявлення про світ як живу істоту теж цілком поважне. Але подробиці щодо переселення душ, щодо функції богів та інші неістотні речі, мабуть, приточені тільки щоб надати картині по змозі більшої конкретності.

Весь діалог, як я вже сказав, заслуговує на дослідження тому, що він мав великий вплив на античне й середньовічне мислення; і цей вплив не обмежився тим, що було в діалозі найменш фан­тастичним.

Дата добавления: 2015-07-08