Основні зміни в державному апараті

Розгорнутому державному апарату США вдавалося протягом довгого часу та вдається до цих пір пристосовуватись до нових умов, витримувати соціально-політичні кризи у рамках буржуазно-парламентських демократичних форм і процесів.

Конституційна державна структура, створена більше 200 років тому в аграрній країні, демонструє унікальну історичну спадковість, здатність дотримуватись певної політичної стабільності у високорозвинутій індустріальній державі.

Показником відносної політичної стабільності, що не виключає не лише періодів соціальної напруги, але й відкритих соціально-політичних конфліктів, є незмінне знаходження при владі США однієї з двох партій: демократичної чи республіканської. Якщо до Другої світової війни та в перші десятиріччя після війни політичне лідерство тримала головним чином демократична партія, то в останні роки державний апарат очолювала республіканська партія. І лише в 1992 р. до влади знову приходять демократи.

Розвиток американської держави в межах буржуазно-парламентських форм і політичного плюралізму відбувався в ХХ ст. шляхом еволюційних змін у діяльності тих чи інших ланок державного апарату. Цьому сприяли незалежність держави від протиборствуючих класових інтересів, що постійно зростала в умовах надзвичайного ускладнення політичних інтересів в країні, та наявність міцного середнього класу, опори демократичних порядків і гнучкого механізму двопартійної системи.

Суперництво республіканської та демократичної партій не є непримиренною війною за владу, а є змаганням за кращий урядовий курс та його дотримання з опорою на підтримку більшості виборів.

Еволюційному пристосуванню політичної системи країни, її державного апарату до мінливих політичних умов сприяла також притаманна Конституції США відкритість, що припускає саморегуляцію рівнів влади та окремих її гілок, можливість “перекладання” владних повноважень між окремими частинами державного апарату.

Еволюційним політичним процесам США сприяла також однорідна національна культура, створення якої було визначено асиміляцією представників різних націй, відсутністю релігійного конформізму, а також утвердженням загальнонаціональної ідеології буржуазного прагматизму, індивідуалізму, патріотизму з ідеями рівності можливостей кожного в досягненні вершин благополуччя своїми здібностями та працею.

Конституційне законодавство США останніх семи десятиріч мало торкалося структури конституційних органів державного апарату та їх компетенції, а торкалося головним чином одного інституту - президентської влади.

Поправки ХХ (1933 р.), ХХІІ (1951 р.), ХХV (1967 р.) визначили порядок вступу президента на посаду, ввели обмеження часу перебування на посту президента двома строками, надали право заміщення посади президента при певних обставинах віце-президенту.

Поправки ХІХ (1920 р.), ХХІV (1964 р.) та ХХVІ (1971 р.) призвели до демократизації вкрай різноманітних форм виборчого права, що діють в штатах та яким надається основна роль у правовому регулюванні виборів.

Поправка ХІХ надала виборчі права жінкам.

Жіноче виборче право довгий час обмежувалось в США. Перший прорив у цій сфері відбувся у штаті Кентуккі, коли право участі у виборах рад шкільних округів було надано незамужнім жінкам, які володіли власністю, а у 1869 р. у штаті Вайомінг були надані виборчі права жінкам у законодавчий орган.

Поправка ХХІV відмінила обмеження виборчих прав на федеральних виборах “у зв’язку з несплатою будь-якого виборчого чи іншого податку”.

Поправка ХХVІ знизила віковий виборчий ценз на федеральних виборах до 18 років, аналогічні зміни мали місце в усіх штатах.

Самі виборчі кампанії в США всіх рівнів вимагають великих грошових витрат, що є доступним або дуже багатим людям, або тим, хто може розраховувати на фінансову допомогу американських корпорацій кампаній, які головним чином фінансують президентські виборчі кампанії та вибори в конгрес. Причому сума грошового забезпечення виборчих кампаній, незважаючи на зусилля уряду обмежити її, рости із року в рік.

Тиск на майбутніх конгресменів компаніями, які жертвували кошти, призвів до введення державного фінансування виборчих кампаній. Але можливість отримання цих засобів була доступна не кожному кандидату. Якщо кандидати у президенти двох лідируючих політичних партій отримують автоматичне право на субсидії від держави, то незалежні кандидати чи кандидати інших партій – лише за умови отримання не менше 5 відсотків голосів усіх, хто брав участь у попередніх виборах.

Вибори в Америці не стали дійсно загальними через масовий абсентізм (ухилення виборців від участі в голосуванні). Як у президентських виборах, так і у виборах в Конгрес бере участь, як правило, трохи більше половини усього населення США.

Законодавство, спрямоване на усунення недоліків виборчого права США залишається одним із малоефективних. Найбільш яскравим прикладом цього служить расова дискримінація негрів, що продовжується більше століття, навіть після того, як 1870 року ХV поправкою до Конституції їм були надані виборчі права. Практика масового усунення негрів від участі у виборах продовжувалась до 50-х рр. ХХ ст. Масовий рух протесту чорних американців проти расової дискримінації призвів до прийняття 1957 року закону про громадянські права, доповненого у 1960 р. За цим законом передбачалися деякі правові гарантії забезпечення виборчих прав негрів. З цією метою була створена Комісія з громадянських прав, до компетенції якої входило розслідування випадків позбавлення громадян США права голосу на основі “кольору шкіри, релігії чи національного походження”.

1968 року, після вбивства расистами негритянського лідера М. Л. Кінга, з іменем якого була пов’язана ціла епоха визвольного руху американських чорних, у країні відбулося 930 виступів негрів.

У жовтні 1990 р. президент Буш наклав вето на законопроект про громадянські права, який був схвалений перед цим більшістю голосів в обох палатах конгресу. Законопроект передбачав значне посилення федерального захисту американців з числа національних меншин та жінок від дискримінації при наймі на роботу.

17. 3. Розвиток конституційного принципу “розподілу влади” та механізму “утримань і противаг”

Дія механізму “утримань і противаг” за конституційним принципом “розподілу влади” торкається перш за все проблеми зіткнення інтересів законодавчої та виконавчої гілок влади, яка з тією чи іншою періодичністю загострюється в США, при незмінності основної тенденції – посилення ролі виконавчої влади. Це досягається за рахунок гнучкого перерозподілу повноважень, інколи вторгнення, але частіше самообмеження законодавців на користь адміністрації. Найбільш яскравим виявом цієї тенденції в ХХ ст. є розширення прерогатив американського президента.

На сьогодні американський президент виступає як глава держави, глава уряду, лідер однієї з двох партій, що змінюють одна одну кермом правління, головнокомандуючий, провідний дипломат країни, як головна особа, відповідальна за управління країною в періоди кризи, а також як “арбітр” у регулюванні відносин федерації та штатів, провідний координатор економічної та соціальної політики США.

Значні повноваження президента у сфері законотворчості виражаються, наприклад, у тому, що законодавчий порядок денний Конгресу визначається в більшості випадків саме президентом. Це досягається шляхом щорічного надання президентом Конгресу проекту федерального бюджету, у якому чітко визначаються національні пріоритети, внесення у конгрес соціально-економічних програм, які несуть за собою важливі внутрішньополітичні наслідки. А також шляхом так званого наказного права у формі президентських виконавчих наказів та прокламацій.

Виконавчі накази, правомірність яких заснована на конституційному обов’язку президента “піклуватися про належне виконання законів”, на справді мало чим відрізняється від самих законів, торкаючись найширшого кола питань.

Як правило, Конгрес створює закон лише в загальному вигляді, а до стану робочого документа його доводить регламентарна влада того чи іншого відомства. Правотворча діяльність виконавчої влади поширюється за рахунок використання “делегованого законодавства” на основі передачі йому тих чи інших повноважень самим Конгресом.

“Делеговане законодавство”, що здійснюється на основі передачі Конгресом президенту своїх законодавчих повноважень, формально суперечить доктрині “розподілу влади” та правовій аксіомі “делегат не може делегувати”. Але це не перешкодило американським судам ще в ХІХ ст. санкціонувати його за умови, що сам законодавець та суд будуть слідкувати за тим, щоб адміністрація не виходила за певні законодавчі рамки.

Значно були розширені протягом ХХ ст. конституційні військові повноваження президента як головнокомандуючого. Незважаючи на право Конгресу оголошувати війну, президент часто за власним бажанням використовує збройні сили. У наш час президент може без оголошення конгресом розпочати військові дії. США більше 200 разів використовували свої збройні сили за кордоном, та лише в п’яти випадках війну оголошував Конгрес.

Без будь-якої згоди Конгресу здійснюються такі форми військового втручання, як посилання військових радників, надання тим чи іншим воюючим угрупуванням зброї, навчання їх у спеціальних таборах. Прикладом може служити неоголошена війна США проти Нікарагуа.

Повноваження президента, що значно зросли, змусили 1973року Конгрес прийняти спільну резолюцію палат, яка передбачає отримання санкцій на використання виконавчою владою військової сили в разі кризової ситуації. Резолюція зобов’язує президента протягом 48 годин письмово доповісти конгресу про введення американських військ в райони, де почались чи плануються військові дії. У строк 60 днів Конгрес повинен або оголосити війну або вимагати припинення бойових дій. При цьому виключаються випадки, коли б конгрес не в змозі був зібратися через збройний напад. З метою захисту військ США президент має право продовжити строк перебування їх у країні, з якою вони воюють, крім 60 ще на 30 днів. Конгрес, таким чином, дає президенту достатній строк для військового маневру.

Значно були розширені права президента в ХХ ст. і у зовнішньополітичній сфері. Шляхом використання “згоди виконавчої влади” президент може обійти конституційну вимогу згоди сенату на укладення міжнародних угод та їх денонсацію.

Особливо значимою сферою зіткнення інтересів американського адміністратора та законодателя, їх протиріч та у кінцевому рахунку досягнення розумного компромісу, співробітництва є фінансова сфера, бюджет. Поступаючись президенту у сфері законодавства, Конгрес міцно тримає у своїх руках бюджет та його виконання. Відповідно до закону про бюджет 1921 р. президент готує проект бюджету. При цьому відповідно до принципу розподілу влади президент не має права впливати на бюджетні витрати законодавчої та судової гілок влади, які встановлюються без його оцінок та пропозицій. Конгрес має право доповнити або переглянути бюджетні статті. Президент позбавлений також права контролювати затверджені Конгресом витрати за програмами, які стосуються соціального страхування та виплат безробітним.

У 1974 р. був прийнятий Закон про контроль конгресу над бюджетними витратами. На основі цього Закону в обох палатах конгресу були створені бюджетні комісії, а 1975 року було утворено бюджетне управління конгресу, яке мало широкі повноваження щодо інформації про витрати коштів.

Розбіжності, які особливо посилилися в період так званого “окремого правління”, не підривають взаємодії всіх ланок державного апарату у вирішенні важливих економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед країною. Пройшовши довгий шлях з моменту прийняття Конституції 1787 р., політичні інститути США зуміли без революційних потрясінь, еволюційним шляхом пристосуватися до політичних обставин, що змінюються. У результаті цього конституційний принцип “розподілу влади” на сьогодні слід тлумачити не так у контексті протиставлення повноважень гілок влади, як у контексті посилення їх взаємозалежності та взаємодії.

Дата добавления: 2015-08-21