Соціально-економічний розвиток Італії в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Економичний розвиток. Южньм питання. Обьединение Італії прискорило зволюцію її зкономіка в буржуазному направле ний. Уже в 1859-1860 рр.. бьілі знищених Митним барьерьі на кордонах колишніх держав, в 1862 р. введена Єдиная для всього Італійського королівства грошова система. Зти мері сприяли пожвавленню товарообігу між отдельньїмі об ласти страньї. Але особливо важливе значення в зтом плані мало широко розгорнулося залізничне будівництво.

Спорудження розгалуженої, охватівающей всю країну залоз»нодорожной мережі підкріплювала єдність національної території матеріально, зкономических. Як образно вьіразілся один з політичних діячів того часу, железньїе дороги ДОЛЖНЬІ бьілі стати «нитками, которьіе сошьіот італьянскнй чобіт». Їх загальна протяжність, яка становила в 1862 р. близько 3 тьма. км, до 1900 р. досягла майже 16 тьіс. км. На зтом будівництво железньїх доріг в Італії практично завершилося, тому що Зкон-мічної потреби в прокладає новіх ЛІНІЙ вже не бьіло.

Накопичення капіталу актівнеє всього йшло в кредитно-фінан-совою сфері. За 1861-1881 рр.. вона дала зростання доходу на 1000%, що в багато разів превьішало показники по інших секторах зкономіка. Зокрема, зтому сприяла найгостріша потреба в коштах, которуїо іспьітьюало держава, що опинилося перед необхідністю Покривало крім обьічньіх витрат дуже доро-гостоящіе «витрати по о & ьедіненію» (військовий расходьі, в 1861-1871 гт. Досягали свьпіе 25% бюджетних асігнованій, вьіплата пенсій чиновникам колишніх режимів). Дер-ньій борг Італійського королівства за псрвьіе півтора десятиле-ку його існування вьірос більш ЧСМ в 3,5 рази і в 1876 р. разом з відсотками у 8 з гаком разів перевищував обсяг дохідної частини бюджету. Бюджет до 1875 незмінно зводився з дефіцитом.

У зтой ситуації скарбниця не могла обійтися без широких фінансовьіх запозичень. Главньїм кредитором держави став Національньш банк, якому в 1866 р. бьіла за ато переді-ставлена ​​привілей у вигляді установлення так назьіваемого прин-дітельного курсу на його банкноти, просуществовавшсго до 1883 р. Банкноти национального банка, курс которьіх підтримувався штучно, били звільнення від обов'язкової розміну на металеві гроші, підлогу вчили ходіння нарівні з державного-венньїмі казначейськими квитками і по суті вьітеснілі їх, перетворившись на основнеє платіжний засіб усередині страньї. Використовуючи свое монопольне право на випуск таких банкнот, Національньїй банк постояіно нарощував їх звернення понад передбачену з казначейством суммьі.

Іншим найважливішим засобом поповнення государствснньїх фінансів бьііа жорстка податкова політика. Посилення натиску на налогоплательіціков йшло особливо інтенсивно при «правою». Найбільш ненавістньїм населенню став податок на помел зерна, установленньїй в 1868 р. і отмененньїй тільки після падіння «правою». Його введення визвало по всій Італії массовьіе віл ні - ня в селі, подавленньїе із застосуванням збройної СІЛЬІ. Протягом 1862-1876 рр.. загальна сума надходжень до казни по основних податках виросло в 2,5 рази, а їх частка у складі доходної частини бюджету - з 76 до 81%. При подібній фіскали-ної політиці масштаби накопичення в проізводственньїх секторах зкономіка бьілі вельми ограніченньїмі, а темп їх зростання більш медпенньїмі в порівнянні з секторами торгівлі, транспорту і послуг.

При нестачі в Італії собственньїх капіталів значними бив їх приплив ззовні - насамперед у найбільш прібьільніе сферою докладання. За участю спочатку французької та англій-ського, а пізніше гсрманского капіталу створювалася італійська банківська система. Частньїй капітал, вкладьшавшійся в будів-ництво железньїх доріг, в 60-ті годи бьіл переважно імостранного походження. Іностранньїм держателям принад-лежпло в 1865 р. більше 1/3 вар тості ценньїх паперів, віпущенньїх в счст зобов'язань за государствснному боргу Італії. На початку 80-х років уряд, готуючись до скасування примусового курсу і восстаношіенію вільного розміну бумажньїх грошей на металеві, вдався до позиці у чстьірех банків (у тому числі двох англійських і одного французького) на суму в 644 млн лір золотом і сріблом під 5% годовьіх. Размещенньїе в Італії в 1882-1887 рр.. інші вкладення іноземного капіталу оценива-ються в розмірі ще 500 млн лір (для порівняння: доходьі бюджету становили 1301 млн лір в 1881 р., 1449 млн лір - про 1887 - 1888 рр..).

Завдяки розширенню рьінка до общенаціональнілх масшта-бов і розвитку новьіх засобів повідомлення прискорилося відділення промьішленності від землеробства і перехід від ремесла і мануфак тури до фабрики. Але фабричне машинне виробництво стало панівним не раніше 90-х років. За первьіе два десятиліття після обгедіненія (1861-1881) чистий продукт обрабатьівающей промьішленності вьірос лише на 27%, а частка Промьпиленность сектора у створенні національного доходу навіть скоротилася з 20,3 до 17%.

Італія як і раніше залишалася переважно аграрною країною. На частку сільського господарства у створенні національного доходу доводилося в останній третині XIX в. почгі 58% і при-мірно такий же відсоток самодіяльного населення.

У процесі національного об'єднання відбулося істотне перерозподіл земельної власності, але цілком в інтересах буржуазії, без посягання на крупнос зсмлевла-дення напівфеодального типу та на шкоду селянству. Раніше селяни користувалися на общінньїх землях так назьшаемьімі сервітутньїмі правами (на вьіпас худоби, заготівлю дров в лісі і т.д.), що било для них некоторьш хозяйственньїм підмогою. Тепер вони позбулися зтіх прав в результаті легалізованого го-державу захоплення значної частини общінньїх земель буржуаз ними власниками.Пущенньїе в продаж заради поповнення страти землі з державного фонду і бьівшіе церковньїе землі також купувалися главньїм чином состоятельньїмі буржуа.

Сільське господарство залучалося до ускорившееся розвиток то Варну відносин і капіталістичного виробництва при глиб-ких відмінностях між огдельньїмі регіонами. На Півночі, особ-но в Ломбардії, перетворення аграрної зкономіка на буржу азній лад почалося задовго до національного обгедіненія і те пер бістро прогреооіровало, поширившись також на рас-покладену в нижній течії р.. За область Змілія, геоірафі-чесання що відноситься до Центральної Італії. У Центрі гоопод-ствовап аграрньїй лад, в найбільш чистому вигляді представленньїй в Тоскані, - система іспольщіньї, Спожив ще в XV ст.

як перехідна від феодальних до раннекапіталістічеокім відно-ціеніям, але з тих пір як бьі законсервувати і непроні-цаемая для зкономических нововведень собствснно буржуазного характеру. Нарешті, південна частина континентальної Італії та острова Сицилія і Сардинія били зоною полуфеодальньїх лати-фундю, де цілком переважали докапіталістичні методи ведення господарства. Тут били як бі сконцентрірованьї пере Житков феодалізму, що не затронутьіе в ході боротьби за національну єдність. Развернувшееся на Півдні на початку 60-х років селян-ське рух, в якому напроти нової впасти поєднувалося з боротьбою за землю проти поміщиків-латифундистів, било офі-діальной оголошено «бандитизмом» і розгромлено.

До моменту об'єднання Італії Південь, безсумнівно, поступався Півночі за рівнем свого зкономических розвитку. Зто отстава-ня нє било катастрофічним і могло бі бити подолано, якщо бі в утворився єдиній державі влада цілеспрямовано діяла відповідним чином. Але сталося навпаки: ліберальна буржуазія зробила вьібор на користь такої політики, яка незалежно від суб'єктивних намірів тих, хто її про-водив, закріплювала і поглиблювала зкономических, соціальну, культурну відсталість Півдня.

Тяжкість податкового тягаря відчувалася на Юті набагато силь-неї, ніж в інших частинах країни. Уніфікація податкової системи бьіла проведена на основі податкових ставок, що діяли в П'ємонті і опинилися для Півдня непомірно скроню. Некото-рьіх податків, установленньїх після обгедіненія, тут перш взагалі не било. За налоговьім каналах і без того скудньїе на Півдні вільного капіталу вікачівалісь практично повністю.

Капіталізм проникав на Південь головним чином «ззовні», у формах, які нагадували його розвиток в колоніальних і залеж-мьіх країнах. Величезні масштаби придбало лихварство. Гніт латифундиста і лихваря вьшуждал селян покидати рідні мсста, по потік мігрантів не поглинався промішлен-ністю, якій на Півдні практично не бьіло: традиційне ре-месленно-мануфактурне виробництво гинуло під ударами конкуренції за кордону і зі сторони починають індустріапізіро-тися Півночі, а нова промішленіооть не розвивалася через від-сутності капіталів. Ставала масовою зміградія з Південної Італії, яка відрізнялася від зміграціі з північних областей, що мала тимчасовий характер і прямувала в суміжних європейських страни: змігранті з Півдня спрямовувалися главньїм об разом за океан і осідали там остаточно. У 1901 - 1909 рр.. їх середньорічне число наблизилося до 300 тис.., збільшившись майже в 10 разів у порівнянні з 1876-1886 рр..

Постійна соціальна напруженість на Югс тол кал а цент ральную влада до широкого використання в зтом регіоні реп-рессівньїх заходів (карательньїе зкспедіціі, введення режиму облог-ного положення), погано в'язалося з лібсральньїм «іміджем» нового єдиного держави. В умовах цензовой виборчої сістемьі Південь з його бедньїм і у величезній більшості неграмот ним населенням оказьівапся ущемленими і в своєму праві на політичне представітельотво в парламенті: у 60-ті годьі участ-вовать в вьіборах міг на Півночі каждьій 12 й, а на Півдні - лише каждьій 38-й житель.

Так в Італії виник цельїй комплекс проблем, узагальнено іменуемьій «южньїм питанням».

Стаковлсіше соцналнстіческого двіженіїя. Після національ ного обгедіненія в Італії ставали все очевидніше соціаль-ньіе наслідки набирав силу розвитку капіталізму. Углиб-Лялі розкол суспільства на богатьіх і бедньїх. Про зтом не могли не задумьшаться ті, хто мріяв про майбутньої єдиної Італії як про царство соціапьной справедливості. Маса раніше самостоятель-ньіх ремісників перетворювалася на наемньїх робітників, у міру развертьіванія промьішлейного перевороту починав формувати-ся фабрично-заводської пролетаріат. Стихійно виникаючі за-бастовкі бьілі первьімі, часом вельми бурньїмі проявом борьбьі між працею і капіталом.

Первьімі робочими організаціями в Італії бьілі товариства взаємодопомоги. Вони почали створюватися в П'ємонті ще до національного обгедіненія з ініціативи умеренньїх, але в 60-ті ГОДЬІ в них взяло гору вплив Мадзіні. На відміну від поміркований ньїх, які наполягали на аполітичності зтіх організацій, лідер демократичної крьііа національного руху вьютупал за участь організованньїх робітників у політічсской боротьбі, маючи на увазі подцержку ними обгедінітельіого процесу. Соціальна програма Мадзіні основьівалась на ідеї співробітництва клас-сов.

До кінця 60-х років лрізьів до такої співпраці знаходив ВСР менший відгук еред робітників, а з іншого боку, від Мадзіні стала відходити найбільш радикальна часгь демократів - разночинная молодь, ще недавно активно брала участь у походах Гарібальді. В Італію почали проникати ідеї І Інтер-націонал.

Намечавшиеся Едвига в зтом напрямків бьілі ускореньї впливом Паризької Коммуньї 1871 Різко негативна позиція, яку зайняв по відношенню до Комуні Мадзіні, остаточно підірвала його вплив у робочих суспільствах і від-штовхнула від нього радикально налаштовану молодь, з средьі якої вьшілі зачинателі власне соціалістичного руху - ня. Організації, прімьїкавшіе до І Інтернаціоналу, стали створюватися в множині. Але більшість з них знайомилося з платформою Інтернаціоналу в анархістської інтерпретації М.А. Бакуніна і незабаром виявилося на його позиціях (про анархізм Бакуніна і його діяльності про І Інтернаціонале см. в гол. 9).

Анархістські ідеї Бакуніна (знищення державної влади, утримання від любьіх дій політичного характе-ра) отримали распространеніс переважно в Центральній і особливо Південній Італії, де в масі населення гостро відчуваючи-лось відчуження від нової політичної системи, виявлялася ворожість до всього, що виходить від держави, і нерідко виникали брали бунгарскую форму селянські хвилі-ня. Вплив бакунізма переважало в італійському социалисти-зації русі аж до середини 70-х років, але потім пішло на убьіль. Зтому сприяв, зокрема, провал двох попьі-ток прихильників Бакуніна почати повстанські дії - в 1874 р. в околицях Болоньї та в і 877 р. у містечку Сан Лупо (Південна Італія).

На рубежі 70-80-х років з анархізмом порвав Андреа Коста, минулого найбільш аіггорітетньїй лідер італійських бакуніс-тов. Його приклад наслідували багато. У 1881 р. Коста заснував у своїй рідній області Романья Революційно-соціалістічес-кую партію, яка в подальшому знайшла прихильників і в інших частинах Італії. Вона відмовилася від анархістського принципово не-участі в політичній боротьбі і вьісказалась за встановлення в ході революційного персустройства товариства «тимчасової дикту тури трудящих класів». Після парламентської реформи 1882 Коста первьім серед соціалістів бьіл вибраний в палату депутатів.

Майже одночасно виникла інша організація - Робоча партія, опорою якої спочатку бьіла Ломбардія. Паріія НЕ вьщвігала власне соціалістичних цілей і вважала своїм головним зацачей організацію «опору капіталу», тобто боротьбу за зкономические вимоги робітників. У порівнянні з Революційно-соціалістичною партією вона набула більш массовьій характер, але, назьівая себе «партією мозолистого рук», допускала у свої ряди тільки працівників фізичної праці.

У другій полови не 80-х років прискорилося проникнення до Італії марксистських ідей (перше знайомство з ними некотормх італійських соціалістів бьіло пов'язано ще з діяльністю І Ін тернаціонала). На італійський язьпс почали переводитися теоре-тичні твори К. Маркса і Ф. Знгельса. В результаті тривалої ідейної зволюціі до марксизму прийшов філософ і історик, професор Римського університету Антоніо Лабріола (1843-1904), которьій зав'язав листування з Знгельсом і сам етап відньїм теоретиком-марксистом. Марксизм прагнули освоїти і пропагувати засновники Міланській соціаліетіческой ліги адвокат Філіппо Турати і змігрантка з Росії Анна Кулішова (Макаровим), що мала контактьі з плехановской групою «освоєння-бождение праці».

Турати і Кулішова запропонували створити партію, яка обгедініпа бьі всі течії, представленньїс в італійок соці-алістіческом русі, за ісключенісм анархістів. Сьезд, по ложівшій початок існуванню такої партії, відбувся в Генує в 1892 р. Нова партія назьшапась Партією італійських трудящих, а надалі прийняла назву Італійської со соціалістичного партії (ІСП).

З утворенням ІСП завершілея процесі становлення в Італії політічсской партії робітничого класу. У той же час вона стала періой в своїй країні політичною партією у власному смьюле слова, центром тяжіння левьіх оппозіціонньїх сил і вже в 90-е годьі придбала значний вплив.

Дата добавления: 2015-08-21