США на початку ХХ ст.: соціальний реформізм та політична боротьба в 1901 – 1914 рр

Демократичне реформаторський рух початку XX в. успадкувало вьщвінутую популістами доктрину розпуску трес тів, засновану на теорії «злочинного заювора монополій». Зто првдавало поглядам реформаторів чертьі утопізму, ідеаліза-ції домонополистического періоду вільної конкуренції. Але в той же час в їх вьіступленіях отримала подальший розвиток традиція яскравою, безкомпромісній антимонополістичній критики, характерної наприкінці XIX в. для популістів. Передовьіе представники реформаторського руху в штатах і муніципії літетах виступали не просто з викриттям зловживань трестів. Вони заявляли про необхідність рсшітельной борьбьі проти вссй системи монополістичного гноблення.

Відповідно до зтім загальними принципами діячами реформаторського руху бьша розроблена і в тій чи іншій мірі здійснена в ряді районів страньї, особливо в штатах Заходу, програма реформ, спрямована на обмеження вироб-вола великих корпорацій і на демократизацію соціально-полі-тичного ладу. Найбільш последовательньш характер вона пріоб-рела у Вісконсині, де Р. Лафоллет, ставши на чолі адміністра-ції штату, розгорнув активну реформаторську діяльність, спираючись на сплочспную групу своїх прихильників еред професії-соров Вісконсинського університету, стала свого роду «моз-говьім трестом» губернатора. Не випадково розроблена в штаті «Вісконсінський ідея» стала зразком для програм реформ в інших штатах.

Конкретньїе практичні результати діяльності реформа-торських груп початку XX в. бьши досить значітельньїмі. У ряді западньїх штатів їм при подцержку масо вдалося домогтися проведення заходів, в якійсь мірі обмежували свавілля крупньгх корпорацій в зкономических сфері та їх диктат у сфері політики (зниження железнодорожньїх тарифів, посилений-ве податкове обкладення великого капіталу, розширення повно-важень местньїх влади з контролю за роботою предлріятій громадського користування). Бьіло покладено початок некоторьім злементарньїм заходам в області трудового законодатсльства (при-знаніс за робочими права на компенсацію у разі каліцтв на виробництві, охорона жіночого і обмеження дстского праці). Але найбільш сущестізенньїй Прогресо бьіл досягнутий в боротьбі за демократизацію виборчої системи. До 1914 р. в 11 штатах Заходу жінкам били предоставленьї ізбірательньїе права. Зтому чимало сприяла діяльність відних лідерів дружин-ського руху Джейн Аддамс і Злен Старр, а також активна кампанія суфражістском організацій. Тоді ж у конституції 17 штатів били Внесення!положення про право виборців на законо-давальний ініціативу і на референдум. Стало загальною нормою таємне голосування на вибор. Накоіец, вже тоді досить широке поширення в країні знайшла система так назьшаемьіх первічньїх виборов, при якій питання про вьідвіженіі кандида-тів політичних партій на вьіборньїе посади решалея НЕ партійньїмі босами, як зто бьію раніше, а спеціальньїм голо-женням виборців на початку виборчої кампанії.

Рух за лроведеніе демократичних реформ отримало потужну ідейну подцержку з боку нового релігійної течії - соціального християнства, вознікніего в кошдс ХІХ в.

всередині протестантської церкви CLLIA. Найвизначніші представники зтого течії Вашингтон Глздцен і Уолтер Раушенбуша провозгла-сили, врозріз з вченням релігійного фундаменталізму, що реальне життя ставить перед християнськими церквами важливу соціальну місію - боротьбу за викорінення зла на землі. Найбільш повно зті ідеї бьілі развернутьі в «Соціальній кредо церков», документі, которьій бьіл розроблений в 1908 р. Феде ральної радою церков Христа в Америці і ставив перед прихильниками соціального християнства завдання активної під-тримки демократичних реформ з метою досягнення «равньїх прав і повної справедливості для всіх людей у всіх сферах життя».

Слабкістю прогресивного реформаторського руху початку XX в. бьіло те, що воно проходило в отрьіве від визвольної борьбьі американських негрів. Тим часом саме тоді зта боротьба вступила в новий зтап. У 1905 р. в канадському місті Форт Зри, поблизу Ніагарського водоспаду, бьшо засноване новий політичний рух негрів, що отримало назву «рух Ніагара». На чолі руху став великим вченим і письменник Вільям Дюбуа. Він відкинув принцип смирення і пристосування чорного насе лення до існуючих в сіране умовам, вьщвінутьіе наприкінці XIX в. Букер Вашингтоном. В основу программьі нового руху бьііа покладена доктрина У. Дюбуа про важливу визвольної місії «талантлівьіх десяти відсотків», тобто негритянської ін-теллігенціі як природного керівника чорного населення CLLLA в боротьбі за визнання за ним «всіх цивільних і соціаль-ньїх прав, прінадлсжащіх свободнорожценному американцеві».

Тісно пов'язаною з «рухом Ніагара» стала створена в 1909 р. Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення-ня. У зту організацію увійшли не тільки негри, а й предста ставники ліберальньїх груп білого населення, що зайняли в ній керівне становище. Основньїм полем діяльності асоціації-ції стала судовий захист жертв расових переслідувань.

Виникнення ліберального реформнзма. «Нооьій іаціома-лизм» Т. Рузвельта. Массовьіе руху соціального протесту, що охопили Соедіненньїе Штати на початку XX в., Переконливо показали, наскільки острьіс соціально-політичні проблеми стояли перед американським суспільством. Від рішення зтих проблем залежало його подальший поступальний розвиток. Тим часом іідівідуалістіческіе доктрини, на которих основьівалась наприкінці XIX в. політика обох традіціонньїх політичних парпгій CI1LA, показали свое повне безсилля. У порядок денний стало питання про необхідність позитивних регулюючих дій го-державу з метою пристосування американського суспільства до новьім умовам, созданньїм формуванням системи корпора тивного капіталізму.

Саме зті завдання і пьіталісь вирішити на початку XX в. ідеологи і політики, вьютупівшіе з широкою програмою лібе-рального реформізму. Теоретична база ліберально-рефор-містской программи била подготовлсна праці найбільших ПРСД ставителей американської філософії, політзкономіі, полито-логії та юриспруденції Джона Дьюї, Торстейна Веблена, Гер-берга Кроулі, Луїса Брандейса. На відміну від теоретічсскіх побудов зкономістов і соціологів 80 - 90-х років XIX в. Л. Уорда і Р. Злий теоретики ліберального реформізму вьщві-нулі і разнообразньїе практичні программи, на которьіе могли спертися діячі федерального уряду.

Вже на самому початку нового століття в Соедіненньїх Штатах бьілі предпрінятьі первнів попьіткі практичного втілення ліберально-реформістських програм. Їх ініціатором виступив видатний діяч республіканської партії Теодор Рузвельт (1858 - 1919), що зайняв президентський пост у вересні 1901 після вбивства президента У. Маккінлі анархістом. Вперше після Громадянської войньї главою федеральної виконавчої влади став настільки великий політичний діяч, людина незаурядньїх здібностей і невгамовної знергіі. Правда, в 90-х роках XIX в. Рузвельта знали передусім як переконаного прихильника соці-ал-дарвінізму і агресивного зкспансіонізма. Мало хто чекав від нього тоді кроків у бік реформ. Але опинившись на президент-ському посту, він проявив себе дальновідньїм і гнучким політиком, котра усвідомила необхідність рішучої сменьї політичного курсу уряду.

Теоретичною основою ліберально-реформістської політики Т. Рузвельта, получівшсй назва программи «нового націона-лізм», стали погляди, которьіе в найбільш закінченій формі били ізложеньї Гербертом Кроулі в книзі «Перспективи американського життя» (1909). Реформістська концепція Г. Кро ули виходила з того, що в новіх умовах панування гігантських трестів, які поставили під загрозу традиційну систему політи-чеських інститутів і підтримання соціального миру в країні, необхідно рсшітельно відмовитися від головного догмату классічсс-кого лібералізму - концепції «пасивного держави»- і надати державі роль основного регулятора життя загально-ства.

Програма «нового націоналізму» знайшла свое конкретне втілення насамперед у розпочатій Теодором Руз-Вельт гучної кампанії проти трестів. Аоміністрація пре зидента в пероьіе ж годьі його діяльності порушила ряд доль-

них процесів протію крупньїх монополістичних об'єднань. Первьім серед них став процесі проти гігантського залізничн-рожного тресту «Норзерн сек'юріті», которьій бьіл створений шляхом злиття декількох великих железнодорожньїх фірм. У 1903 р. Рузвельт домігся судового рішення про розпуск зтого величезного корпоративного об'єднання за звинуваченням у порушенні ним антитрестівського законодавства. За зтім послсдовалі доль-ньіе процессьі проти чиказького тресту боєнь, тютюнового та цукрового трестів та інших крупньїх монополістичних обьед нений.

Водночас Т. Рузвельт категорично відкинув вьщвінутую популістами і підхоплену радикальними реформаторами нача ла XX в. ідею розпуску трестів. Він стверджував, що трести представляють собою закономерньїй результат вільної конкурен-ції, неізбежньїй і в цілому прогрессівньїй підсумок звсшюціі аме-риканської зкономических системи. Позтому завдання держави полягає не в тому, чтобьі руйнувати трести, а в тому, чтобьі регулювати їх деятсльность, обмежувати «дурньїе» і заохочувати «хороші» стороньї трестів.

Разумсется, антитрестівська кампанія, що проводилася Т. Рузвельтом, мала главньїм чином пропагандистський зффект і ніяк не могла ВСТАНОВИВ зростання великих корпорацій. Але все ж зта кампанія мала і определенньїй позитивний результат. Вона підтверджує важливу тезу антимонополістичній крити ки: деятсльность трестів завдає шкоди громадському благосост-стояння, а следоватсльно, її треба обмежити. До того ж за два терміни свого президентства Теодор Рузвельт провів і нскоторьіе мерьі з обмеження найбільш кричущих проявів монопо-листической практики крупньїх корпорацій. Більш зффектівньїм стало регулірованіс залізнично фірм. Прінятьій в 1906 р. закон Хзпберна розширив повноваження междуштатной торгової комісії, надавши сй право встановлювати максимальний рівень железнодорожньїх тарифів. Тоді ж бьіл прийнятий закон про контроль федерапьмьіх влади над підприємствами великих фірм по ізготовлснію продукгов питання і ліків. Нарешті, прави-будівництві Рузвельта сьіграло важливу роль у боротьбі проти розкрадено-ня естественньїх багатств страньї. Фонд громадських земель, які під охороною держави, бьіл значно роз-рен. Бьілі создани первьіе національньїе парки, проведенн мерьі по іригації посушливих районів на заході страньї.

Політика ліберального реформізму, розпочата Т. Рузвельтом з первьіх ж років його президентства, бьіла вельми популярною в широких масах населення страньї. В очах багатьох американців Рузвельт вьіглядел як «руйнівник трестів». Не дивно, що D 1904 він бьіл псрсізбран президентом, здобувши велику перемогу над кандидатом дсмократов. На наступних президентських вибор 1908 Рузвельт решілг.я порушити сформовану в Соедіненньїх Штатах традицію і не віставіш свою кандидатуру на третін термін. Однак новьш обранець республіканців Вільям Говард Тафт розглядався як твердий прихильник і послідовно-тель Теодора Рузвельта. Чи не слумайно він здобув перемогу над більш опасньїм, чемв1904г., Суперником - Вільямом Дж. Брайаном, которьій знову, як у 1896 і 1900 рр.., Бьіл віставлен демократами їх кандидатом в президенти і которьій поставив у центр своєї предвіборной агітації радикальну програму руйнування трес тов.

Однак Тафт оказалея далеко не настільки далекоглядні і гинув-ким государственньїм діячем, яким бьіл Теодор Рузвельт. Якщо Рузвельт займав, як правило, досить незалежну позицію по відношенню до корпоративного бізнесу, то Тафт нерідко вьіетупал з прямою поддержхой його претензій, прямо афішуючи свої зв'язки з магнатами трестівський капіталу. Ставши президентом, він узяв курс на свертьіваніе реформ. Зто визвало серйозне невдоволення в країні. У обох партіях посилилося розмежування між лібералами і консерваторами, активізувати-вали свої дії рздікальньїе течії. У республіканській партії виникла нова опозиційна група, що сформувалась в

1911 р. в Національну прогресивну республіканську лігу. Лідером прогресистів, як стали назьшать її сторонііков, вьіступіл сенатор Р. Лафоллет. У демократичній партії звіт-ливо сказьівалось влляніе ідей брайанізма. Напередодні изби рательного кампанії 1912 Соедіненньїе Штатьі опинилися в стані глибокого партійно-політичної кризи.

Презндентскіе вьіборм 1912 Особливо гостра боротьба развер-нулась в рядах республіканської партії. Діячі радикального крила партії, спираючись на створену ними Національну про грессивного республіканську лігу, ще до початку виборчої кампанії заявили про свій намір домагатися затвердження представника прогресистів офіціальньїм кандидатом республі канской партії на пост президента CLLIA. Передбачалося, що таким кандидатом може стати сенатор Р. Лафоллет. Але одночасно в лредвьіборную боротьбу вступив і Теодор Рузвельт, знову заявив претензії на вьщвіженіе його республіканським канди датом на президентський пост. Опьітньїй, умньїй і хитрий полі-тик, Рузвельт примкнув до прогресистів, отгесніл сенатора Лафоллета на другий план і перетягнув на свій бік блешні-ство діячів Національної прогресивної республіканської ліги. З їх допомогою Рузвельт почав в 1912 р. знергічную агіт-ционную кампанію, пропагуючи вже випробувану їм лібе-рально-рсформістскую програму «нового націоналізму» і пре-тендуя на роль руководітсля DCCX течій в партії, що стали в опозицію консервативному курсу президента Тафта.

Однак керівництво республіканської парти и категорично відкинуло предложенньїй Теодором Рузвельтом ліберально-рефор-містскій курс. Предвьіборнмй сьезд республіканців у червні 1912 вьщвінул кандидатом партії на посаду президента не Рузвельта, а Тафта як ставленика консервативної фракдіі партії. Тоді Рузвельт і обьедініпшісся навколо нього прогрессістьі зважилися на разрьів з республіканською партією. У серпні 1912 на з'їзді в Чикаго вони об'явили про створення нової політичної організа-ції - прогресивної партії і про вьщвіженіі Т. Рузвельта її кандидатом.

В основу прсдвьіборной платформи прогресивної партії бьіла покладена Рузвельтовская ідея державного рсгулірова-ня трестів. Оскільки трестьі і раніше розглядалися як «неотгемлемая складова частина сучасної зкономических сис тими», говорилося лііль про необхідність ліквідації злоупот-ребленіе трестів. Поряд з зтим платформа прогресивної пар тії передбачала низку важньїх заходів соціального законодавець-ства (введення 8-годинного робочого дня, надання робочим Пралена на компенсацію за каліцтва на виробництві, заборона дстского праці, поощрсніе фсрмерскіх кооперативів, поліпшення умов сільськогосподарського кредиту) і вьщвігала широку програму політичної демократизації (надання виборчі-рательньїх прав жінкам, повсюдне введення системи пер-первинних виборів і визнання права виборців на законодавець-ву ініціативу і референдум).

Предвьіборная кампаїшя прогресивної партії та її кандида та знайшла широкий відгук у масах виборців. Але на вибор 1912 у Теодора Рузвельта оказалсі серьезньїй суперник, кото-рьш виступив зі своїм собственньш варіантом программьі лібе-рального реформізму. Ним став кандидат демократичної партії Вудро Вільсон (1856-1924), відомий ученьїй-історик, довгий час займав пост президента престижного Прінстонського університету, а після обрання його в 1910 р. губернатором штатаї Нью-Джерсі завоював популярність в демократичних колах страньї свосем активною боротьбою проти корупції.

Предвьіборная платформа демократичної парггіі, напівпр Шая назву «нової свободи», била розроблена на основі ідей найвизначнішого прсдставітеля юридичної науки CLUA Луїса Бран-Дейсі. Конкретна програма соціально-політичних реформ, яку обіцяли осущсствіть демократи в случає свого приходу до влади, бьіла вельми схожою з пропозиціями прогресивної партії. Але в центр предвьіборной агітації В. Вільсона бьіла поставлена актуальна проблема трестів. На противагу Рузвель-товський концепції регуліроізанія трестів кандидат демократів вьщвінул доктрину «розпуску трестів» і «розумного регульоров-вання вільної конкуренції». Однак Вільсоновском варіант зтой доктріньї бьіл дуже далекий від безкомпромісного засуджений-ня крупньїх корпорацій і від радикальної інтерпретації кон цепции розпуску трестів. Вільсон стверджував, що далеко не всяка організація великого бізнесу являстся трестом. Він осно-вьівался при зтом на відвінута J1. Брандейс теорії про розгром-ничен між виробничою концентрацій, що є результатом впровадження новітньої техніки та інших зффектівньїх методів збільшення виробництва, і фінансової концентрацією, яка здійснюється за ечет разлічньїх фінансовьіх махінацій. З зтіх посьілок Вільсон слідом за Брандейс робив вьівод, що великий бізнес, іспользуїощій законньїе методьі збільшення зффектівності виробництва, гідний всілякого заохочення і подцержку громадськості, тоді як крупньїе корпорації, віз-нікшего в результаті фінансовьіх махінацій, набувають характе тер трестів і должньї рішуче переслідуватися. Звідси і виходив парадоксальний тезу, которьій бьіл вьщвінут кандида том демократів: «Я підтримую великий бізнес, але виступає проти трестів».

Зрозуміло, різницю між «добропорядочньїмі» великих корпорацій і трестами можна бьіло проводити лише в агітації-онньїх предвьіборньїх вьютупленіях, а не в практичній діяль-ності з обмеження монополістичної практики великих фірм. Проте активна пропагандистська кампанія Віль сона на вибор 1912 р., в якій на перший план бьіл вьщвінут гасло «розпуску трестів», виявилася дуже популярною в масах виборців. У большінстае своїй вони явно воліли віль-соновскіе аітітрестовскіе гасла рузвельтовской пропаганді, говорячи про «хороших» і «дурньїх» сторонах трестів.

Зффектівності кампанія кандидата демократів в чималому сте-пені сприяла його успіху на вибор. Вільсон отримав в

1912 6,3 млн голосів і забезпечив собі переважна большии-ство вьіборщіков (435 з 531). Але вирішальну роль у його перемозі сьіграл розкол республіканської партії, в результаті чого Вказ лись раздробленньїмі і голоси її традіціонньїх прихильників: за Т. Рузвельта голосували 4,1 млн виборців, а за У. Тафта - 3,5 млн.

Але особливо характерною черпгой виборів 1912. Р. бьню величезні ве переважання голосів виборців, отданньїх кавдідятям, виступать з програмами ліберальньїх і навіть радикальних реформ. Три кандидати, вьщвігавшіе раалічньїе варіантьі зтіх реформ (В. Вільсон, Т. Рузвельт і Ю. Дебс) напівпр в сукупності 11,3 млн голосів, тобто в три з гаком рази бсхльше, ніж консерватор Тафт. Подобньгй результат виборів 1912 наочно свідчив про те, наскільки нагальною стала вже на початку XX в. задача глибокого реформування американського суспільства, його пристосування до новим умовами, створеними переходом до системи корпоративного капіталізму.

Зволюція ліберально-реформістської політики в первьіе ГОДЬІ адміністрацін Вільсона. У 1913 р. з приходом Вудро Вільсона в Бельїй будинок в Соедіненньїх Штатах розпочався новий тур либераль-ного реформаторства. Основа для первьіх кроків нової адміні-страції по пуги реформ била створена ще в попередні годьі. Так, в лютому 1913 р., ще до вступу Вільсона на президентський пост, увійшла і силу 16-а поправка до Конституції США про введення для всього населення страньї прибуткового подат-га. На підставі зтой поправки уряд Вільсона провело через Конгресі закон про встановлень прогресивно-прибуткового податкового оподаткування. Вводь лея податок у розмірі 1% з доходів свішей 3 тис.. дол. на рік, а у міру збільшення доходів ставки податку поступово збільшувалися в плоть до установлення максимальної ставки в 6% для доходів, превьшіавшіх 500 тис.. дол. на рік. У має 1913 било здійснено інше важливе преобразо-вання: вступила в силу 17-а поправка до Конституції, згідно з якою Сенаторі федерального конгресу стали надалі вибирать ся законодательньїмі собрініямі штатів, як сто бьіло раніше, а шляхом прямого голосування виборців.

Але основні підсилю я президента Вільсона в перші месяцьі діяльності його адміністрацін бьілі спрямованих на проведення через Конгресі нового тарифного білля, которьій передбачав суттєве снижеие протекціоністських таможенньїх мит на ввезення іностранньїх Топар. На думку Вільсона та інших лідерів демократичної партії, промишление США в нача ле XX в. вже не нуждапась в політиці найсуворішого протекції-нізму. Тарифний білль, ініціатором якого бьіл конгресмен-демократ Оскар Андервуд, бістро отримав схвалення палати представників, але надовго застряп в сенаті. Знову, як обьіч-но, Вашингтон наповнили лоббістьі крупньїх корпорацій, кото-рії харчувалися домогтися збереження високих тарифів. Але цього разу дії лобістів били рішуче пресеченьї президентом. Вільсон чинив тиск і на фракцію демократів в сенаті. У жовтні 1913 тарифний білль Андервуда став законом, що

впервьіе після Громадянської войньї призвело до значного сни-жению тарифних ставок.

Ще більш важливе значення в політиці уряду Віль-сона набуло питання про необхідність реформа банківської системи. У порівнянні зі струкгур банківської системи круп-нєйшіх європейських країн тодішня банківська система Сполуче-ненньїх Штатів бьіла чрезвьічайно хаотичною і роздробленою. У країні насчітьівалось понад ЗО тьма. банків. Якої-небудь системи цснтралізованного контролю за їх операціями не сущсствовало. На початку XX в., На новій стадії зкономічсского розвитку США, зто стало вже справжнім анахронізмом.

Первьіе попьіткі реорганізації банківської системи CUJA бьілі лредпрінятьі ще в 1908 р. Проект, разработанньїй під керівництвом сснатора-республіканця Нельсона Олдріча, непо-безпосередніх представника корпоративного капіталу, передбачати створення центрального банку з системою залежних від нього філій в разлічньїх регіонах. Проте в країні істота-вала давня, історично сформована ще з часів Т. Джеф Ферсона і 3. Джексона сильна опозиція широких верств насе лення створення центрального банку. Проти проекту Олдрича рішуче виступили прогрессістскіс угруповання в обох по літичних партіях. Адміністрація Вільсона не могла не рахуватися з настільки сильною опозицією. Позтому закон про реоргани-зації банківської системи США, разработанньїй урядом і прінятьій в декабрс 1913 конгресом, представляв собою определенньш компроміс. За умовами закону, в Соедіненньїх Штатах створювалася Федеральна резервна система. Територія страньї бьіла розділена на 12 округів, у кожному з которьіх бьіл організований резервний банк, обьединяемся значну частину банків регіону. На чолі зтой системи бьіло поставлено Феде-рального резервнос управління, состояпшее з представників найбільших банків і федерального уряду. Хоча по своєму формальному побудові Федеральна резервна система мала децентралізованньїі характер, її созданіс означало на практиці консолідацію фінансово-банківської системи США. Поступового-але вона стала перетворюватися в найважливіший апарат цснтралізован ного контролю держави над зкономических життям страньї.

У первьіе ж годи президентства Вільсона бьіло проведено кілька новіх заходів з обмеження операцій трестів. Так, у вересні 1914 р. в соотоетствіі з програмою «нової свободи» адміністрація Вільсона провела через Конгресі антитрестовский закон Клейтона, которьій нредусматрівал введення ряду додаткового-тельньїх заходів запрста монополістичної практики великих фірм.Зокрема, їм запрсщалось продавати свою продукцію разлічньїм покупцям по неодінаковьім цінами. Заборонялася таїоке широко распространіпшаяся гогда Із США система «пере-крсщівающегося директорату за допомогою якої невелика група фінансовьіх магнатів тримала під своїм жорстким контро лем діяльність сотень промьішленньїх і фінансовьіх обьединить-ний. Однак і після прийняття закону Клейтона антитрестовські законодавство Соедіненньїх Штатів як і раніше залишалося малозффектівньїм, а то й просто блокувалося рішеннями Верховного суду.

Іншим заходом антитрестівського харакгера стало со-будівля в жовтні 1914 Федеральної торгової комісії. Їй предпісьівалось, за законом, іьіявлять всі випадки монополісти-чеський практики крупньїх корпорацій, расслсдовать їх, а потім передавати в судебньїе органі для прийняття рішення. Практичної-кая діяльність Федеральної торгової комісії, по суті справи не виходе за рамки рузвельтовской політики регулювання трестів, аж ніяк не отлічапась великий зффектівності і неред-ко зводилася нанівець решенісм судів.

Болса важнос прінціпіальнос значення мали положення закону Клейтона про ізгьітіі профессіональньїх спілок робітників і кооперативних оргаіізацій фермерів з сферьі дсйствія анти трестівський законодатсльства і про обмеження судового вме-шагельства у трудових конфліктьі. Демократична гро-ність США вітала зто важливе рішення. Президент АФТ С. Гомперс навіть назвав зту статтю закону Клейтона «великою хартією праці», хоча її інтерпретація Верховньїм судом нерідко блокувала її практичне здійснення. Мала відбутися ще довга і важка боротьба за реалізацію зтіх положень закону Клейтона.

Нарешті, п протягом псрвого терміну президентства Вільсона бьілі проведення) первьіе злементарньїе мері в сферс федерального соціального законодательстоа, которьіе при осей їх обмежений-ності все ж закладьівалі первоначальньїе основи сучасної соціальної політики американської держави. Так, бьіло не скільки обмежено застосування дитячої праці, бьш встановлено 8-годинний робочий день для залізничників, заснована сис тема компенсації за каліцтва на виробництві робочим, занятьім на підприємствах, вьіполняющіх государственньїе заказьі. У складі федерального уряду бьіло створено спеціальне міністер-ство праці. Актівізіровапась і аграрна політика федеральної влади. У 1914 р. Конгресі прийняв закон про агротехнічної допомоги фермерам і про створення з зтой метою мережі правітелілт-вснньїх предоі-авітелсй - ссльскохозяйственньїх агентів в графст вах. За ним последооал прінятьій про 1916 сельскохозяйственньїй кредитний акт, которьій створював систему государственньїх і акціонерньїх земельних банків, напівпр право вьщавать фер заходам іпотечньїе займи при значному збільшенні термінів погашення боргу і скорочення процентних ставок по боргах.

Таким чином, ліберальньїе реформи, проведенньїе в тече-ня первьіх півтора десятиліть XX в., Стали важньїм зтап в історії Соедіненньїх Штатів, у соціальному прогресі страньї. Не випадково зтот період увійшов в історію США як «прогресив-ная зра». При всій сіоей обмеженості зті реформьі представ ляли собою первьіе кроки до впровадження в структуру традиційного капіталізму соціального чинника, до створення первісного основ системи соціальної защітьі громадян, а значить, До пристосувань американського общестаа до назрілих потреб соціального прогресу, до нової обстановки, створеної перетворюється-щением Америки в країну корпоративного капіталізму.

Дата добавления: 2015-08-21