Зовнішня політика США в останній третині ХІХ ст.

Зовнішня політика. Виниклі в останній третині XIX в. в США еко номічного та соціальні проблеми, породжені бурхливим зростанням капіталізму, неминуче вели до зміни зовнішньої політики США, підходів до міжнародних питань. Великі підприємці активно вимагали нових ринків збуту і джерел сировини. У цей період стає все більш помітним невідповідність між лідерством США у світовому промисловому виробництві і їх становищем на світовому ринку. Боротьба за перерозподіл ринків стає неминучою.

Для здійснення експансіоністських планів були у США армія і флот були недостатніми. Тому мілітаристські кола ставлять як основне завдання швидке зростання військово-морського флоту, і вже на початку XX в. він використовується як вагомий аргумент при вирішенні міжнародних конфліктів.

Домагаючись економічної та політичної гегемонії над Американським континентом, США широко використовували популярність руху панамериканізму, який проповідував спільність інтересів американських країн. У 1869 - 1890 рр.. США скликали першу Міжамериканську конференцію, яка прийняла рішення про заснування Міжнародного союзу американських республік в цілях взаємного обміну економічною інформацією і про створення при ньому постійного комерційного бюро, яке в 1910 р. було перейменовано в "Панамериканський союз".

Одним з типових засобів дипломатії США стало розширене тлумачення колишніх доктрин, так це сталося при проголошенні доктрини Олні, приводом для якої послужив багаторічний прикордонну суперечку між Венесуелою і Британської Гвіаною через гирла річки Оріноко. Боротьба за нього стала жорсткішою після того, як тут було знайдено золото. Будь-який європейський контроль над територією Америки, заявлялося в ноті держсекретаря США Р. Олні від 20 липня 1895 р., є абсурдним і безглуздим. Для обгрунтування такої позиції давалися посилання на доктрину Монро. В результаті Великобританія, враховуючи поглиблення англо-американських суперечностей, змушена була поступитися вимогам США, бажаючи заручитися їхТ підтримкою. Кордон між Венесуелою і Британської Гвіаною була встановлена ​​з урахуванням інтересів США, що фактично означало привласнення ними права втручатися в міждержавні справи всіх американських країн.

Особливу активність окрім Латинської Америки США проявляли на Далекому Сході. Вони прагнули підтримувати в цьому районі агресивну політику Японії і послабити своїх конкурентів. Слідом за Японією, нав'язала нерівноправний договір Кореї в 1876 р., США домоглися в 1882 р. надання там таких же сприятливих умов у галузі торгівлі, промисловості, мореплавання, правового положення своїм громадянам.

США прагнули проникнути в Китай і перешкодити там зростанню впливу європейських держав. Маючи потребу в опорних пунктах, в 1884 р. США домоглися виключного права на пристрій на Гаваях - в Перл-Харборі - військово-морської бази. Американські підприємці відігравали провідну роль в економіці Гаваїв, і насамперед у виробництві цукру. У січні 1893 група американських плантаторів на чолі з посланцем США і при вирішальній участі американських збройних сил повалила гавайську королеву і поставила у владі маріонетковий уряд, який через місяць підписало угоду, рассматривавшее Гаваї як складову частину США. Юридично ця анексія була закріплена в 1898 р.

США намагалися захопити і о-ва Самоа, але зіткнулися з протидією Англії та Німеччини. У результаті в 1889 р. було встановлено кондомініум трьох держав над островами, що доставило США ще одну базу в тихоокеанських водах.

Величезне значення в стратегічному та економічному відношенні для США мали Філіппіни і особливо Куба. Володіти Кубою - означало панувати в Карибському басейні. До кінця XIX в. капітал США майже повністю контролював провідну галузь кубинського господарства - виробництво цукру-сирцю і в значній мірі тютюнову промисловість. Крім того, північноамериканці володіли на Кубі залізницями, рудниками, торговими фінансовими установами. Скориставшись започаткованим в 1895 р. повстанням кубинців проти колоніального гніту Іспанії, північноамериканська преса почала готувати громадську думку країни до війни, прикриваючись гаслом зашиті кубинського народу. Зацікавлені у відторгненні Куби від Іспанії, ділові кола вимагали від уряду рішучих заходів для захисту своїх інтересів на Кубі. Продовжувалося повстання кубинського народу підривало і без того не дуже сильну економічну і військову міць Іспанії.

США шукали привід почати війну з Іспанією. 15 лютого 1898 на рейді Гавани вибухнув північноамериканський крейсер "Мен" і загинули близько 260 офіцерів і моряків. І хоча причини вибуху з'ясувати не вдалося, створена США комісія, що розслідувала

інцидент, заявила про винність іспанців. Конгрес виділив 50 млн. дол на військові приготування.

19 квітня США зажадали від Іспанії надати незалежність Кубі. Іспанія відповіла відмовою і 23 квітня оголосила війну Сполученим Штатам.

Але військові дії США почали не на Кубі, а в Тихому океані. 1 травня 1898 північноамериканська ескадра розгромила в бухті Маніли іспанський флот і тим самим забезпечила собі контроль над Філіппінськими островами. 3 липня у Сантьяго була знищена іспанська ескадра, яка охороняла узбережжя Куби. Перемоги північноамериканського флоту були забезпечені величезнимперевагою військово-морських сил США над іспанським флотом. І хоча на суші дії військ США розвивалися не так успішно, Іспанія протрималася недовго і 22 липня запросила світу.

Мирний договір був підписаний в Парижі 10 грудня 1898 За його умовами Іспанія відмовлялася від усіляких домагань на Кубу та інші острівні володіння у Вест-Індії, включаючи Пуерто-Ріко, а також права на о-в Гуам з групи Маріанських островів. До США переходили Філіппінські о-ва, за які Іспанія отримала 20 млн. дол

Філіппінська народ не визнав суверенітет США над своєю країною і піднявся на боротьбу, яка тривала до 1902 р. Куба була проголошена незалежною, але фактично опинилася під контролем США.

Експансія США викликала різкий протест демократичних сил, які створили антиімперіалістичного лігу, що налічувала близько 1 млн. членів, але вплинути на курс правлячих кіл не могли. У США широко поширюється ідеологія експансіонізму, з яким багато верстви суспільства пов'язували рішення своїх проблем. Особливості історичного розвитку США породжували у північноамериканців віру в їх обраність, що знайшло відображення в доктрині "приречення долі" - нести іншим народам світло цивілізації. Видатними ідеологами експансіоналізма були Генрі і Брукс Адамси, А. Беверидж, Д. Барджесс, Г. Лодж, Г. Фіске, А. Мехен і ін, що стояли близько до правлячих сфер, але допомагали вплив на життя країни не стільки через Білий дім, скільки через американську пресу і університетські кафедри.

50. Соціально-економічний розвиток Франції в роки Другої імперії

У 1852 р. закінчувався термін президентства Луї Наполеона Бонапарта. Парламентська більшість не була готовою прийняти закон про продовження його терміну та виділити фінанси на його власні потреби. Радники президента пропонувати вчинити державний переворот і Луї Наполеон погодився. На початку грудня 1861 р. було заарештовано майже 70 провідних політичних діячів і оголошено народу основи нової конституції країни. Передбачалося обмежити повноваження парламенту та продовжити президентський термін на 10 років.

У Парижі та провінціях відбулися заворушення і сутички демонстрантів із поліцією, внаслідок чого декілька сотень осіб було вбито і тисячі заарештовано. Як тільки опір було зламано, Луї Наполеон Бонапарт провів плебісцит, на якому понад 90 % громадян підтримали проект нової конституції. У 1852 р. організували новий плебісцит, на якому майже 97 % громадян висловилися за перетворення республіки на імперію і Луї Наполеона Бонапарта було оголошено імператором Наполеоном ІІІ.

Протягом 1852-1859 рр. у внутрішньому житті Франції чітко простежувався авторитаризм.

Авторитаризм (з лат.- влада) - система влади, характерна для антидемократичних політичних режимів. Зазвичай поєднується з особистою диктатурою. До історичних форм авторитаризму належать азіатські деспотії, тиранічні й абсолютистскі форми правління стародавності, середньовіччя і Нового часу, військові, поліцейські і фашистські режими, різноманітні варіанти тоталітаризму. Громадянські свободи було обмежено; деякі противники влади були ув'язнені або емігрували; вплив парламенту був обмежений внаслідок складної виборчої системи до Законодавчого корпусу (нижня палата парламенту), яка до того ж контролювалася урядовими префектами. Водночас створювалася видимість народного контролю за діяльністю виконавчої влади через систему плебісцитів, які затверджували вже прийняті рішення. Політичною опорою імператору були колишні орлеаністи, велика буржуазія та земельна аристократія. Здійснювалися спроби створити партію бонапартистів.

Найбільші досягнення за років авторитаризму Наполеона III спостерігалися в економічному розвитку та зовнішній політиці. Порівняно з попередніми роками удвічі зросло виробництво промислової продукції, утричі збільшились обсяги зовнішньої торгівлі; на транспорті активно використовувалася парова тяга, розширювалася мережа залізниць тощо. Створювалися інвестиційні банки, страхові компанії, виникали акціонерні товариства. Французький капітал вивозився за кордон і вкладався в колонії та перспективні галузі виробництва в інших країнах. Французькі спеціалісти за кордоном будували залізниці, мости та інші інженерні споруди.

Економічному піднесенню частково сприяли загальне пожвавлення в європейській економіці після спаду 1846-1851 рр., завершення промислового перевороту і впровадження у виробництво нової техніки та технологій, стабілізація внутрішньополітичної ситуації в Європі після революцій 1848-1849 рр. Наполеону III вдалося створити сприятливий клімат для розвитку економіки - держава не втручалася в економіку, дозволяючи розвиватися приватній ініціативі. Влада досить ліберально ставилася до підприємницької діяльності представників різних релігійних конфесій та національностей, насамперед протестантів та євреїв. Вони вносили в "дух капіталізму" своєрідну етику, де прагнення до наживи гармонійно поєднувалося з працьовитістю, особистою скромністю, розвиненим почуттям обов'язку та повагою до порядку. Ці підприємці стимулювали традиційних французьких буржуа і разом з ними рухали вперед економіку Франції.

"Імперія означає мир", - переконував імператор своїх співвітчизників та міжнародну громадськість. І справді, спочатку Франція проводила дуже обережну зовнішню політику. Однак Наполеону Ш необхідно було підняти власний авторитет у Європі, оскільки європейські монархи не сприймали його за рівного собі. Саме тому Франція втрутилася в англо-російські суперечки за вплив у Туреччині. Палестинський конфлікт дав змогу французькому імператору запропонувати свої послуги Англії у Східній (Кримській) війні (1853-1856) з Росією.

Релігійні суперечки в Палестині мали давню історію. Ще в середині XVIII ст. король Франції Людовік XV домігся видання султанських рескриптів про дозвіл католицьким священикам відправляти службу в храмах Єрусалима і Віфлеєма в Палестині. Проте з кінця XVIII ст. у Туреччині зміцнювався вплив Росії, підкріплений її переможними війнами. В договорах (1774 і 1833 рр.) фіксувались і особливі права православних священиків, захист з боку Туреччини християнського населення Балкан і Дунайських князівств. Але за Лондонською конвенцією від 13 липня 1841 р. про міжнародний контроль над протоками Босфор і Дарданелли Англії, Франції, Пруссії та Австрії Росія витіснялася з Туреччини і Близького Сходу. У травні 1850 р. Франція зажадала від султана Абдул-Меджида передати виключне право розпоряджатися святими місцями в Палестині католицькому духовенству. Петербург сприйняв це з великим невдоволенням, побоюючись втратити єдину легальну можливість впливу на Порту. Переоцінюючи могутність Росії та зовсім не маючи інформації про розстановку міжнародних сил, імператор Микола І висунув авантюристичний план поділу сфер впливу на Близькому Сході між Росією та Англією. Лондон усвідомлював, що Наполеону III вкрай потрібна переможна війна для зміцнення авторитету. Передбачливою була й реакція Туреччини на спроби Росії втрутитися в її внутрішні справи - вона планувала скористатися з цієї нагоди і розірвати принизливі для себе угоди з Росією. Російські дипломати не змогли розібратися в цій не дуже складній ситуації і Росія сподівалася, що в майбутньому конфлікті з Туреччиною і Францією Англія і Австрія залишаться нейтральними.

У війні з росіянами французький корпус зазнав менше принизливих поразок, ніж інші союзники. Це дало змогу імператору почувати себе переможцем і стати хазяїном на мирній конференції, яка відбулася у 1856 р. в Парижі. Отже, Франція поступово повертала престиж на європейській арені.

Ілюзія політичної стабільності та непохитності режиму була зруйнована в січні 1858 р., коли італійський революціонер Ф. Орсіні здійснив замах на життя імператора. Цим актом він хотів привернути увагу міжнародної громадськості до зруйнованих Наполеоном III планів італійських націоналістів щодо об'єднання Італії.

Ця подія стимулювала поворот Наполеона ІІІ з 1859 р. до лібералізму. Важливим чинником на цьому шляху стала зовнішня політика Франції. її союз з П'ємонтом прискорив війну з Австрією. Французькі війська перейшли Альпи і розбили австрійців у битвах поблизу Мадженті та Сольферіно. За мирним договором Австрія поступалася Франції Ломбардією, яка передавалася П'ємонту. Крім того, Франція отримувала Ніццу та Савойю. Антиавстрійська боротьба дала поштовх національно-визвольному руху на Апеннінському півострові, а похід Дж. Гарібальді на Південь створив реальну небезпеку для влади Папи Римського у центрі Італії.

Така зовнішня політика викликала критику з боку консерваторів-монархістів, але була підтримана лібералами. Цього разу Наполеон III вирішив розірвати свій союз з консерваторами. На початку 60-х років почалася лібералізація внутрішньої політики Франції. Було оголошено амністію політичним в'язням, зменшено цензурні утиски щодо преси, розширено роль Законодавчого корпусу, а у 1860 р. підписано економічний договір з Англією, який знизив митні тарифи для англійських товарів, що ввозилися у Францію.

На виборах 1863 р. ліберальна опозиція здобула першу за останнє десятиліття значну перемогу - за її представників проголосувало понад 2 млн виборців і в Законодавчому корпусі вона отримала 35 місць. Робітники одержали право створювати профспілки та страйкувати, організовувати товариства взаємодопомоги тощо. У 1867 р. було дозволено влаштовувати громадські зібрання. Важливе значення мали реформи в галузі освіти, зокрема розширення мережі початкових шкіл та створення середніх навчальних закладів для жінок.

На виборах у 1869 р. ліберали отримали понад 3 млн голосів виборців і кількість місць опозиції в парламенті зросла удвічі. В січні 1870 р. Наполеон III доручив сформувати новий уряд лібералу Б. Оллів'єру, який контролював створення нової конституції. У ній була закладена ідея збереження монархічної влади із сильними представницькими органами. Так, виконавча влада мала стати відповідальною перед законодавцями, повноваження яких значно розширювалися. В імператора зберігалася значна частина його владних функцій, загалом відносини між гілками влади чітко не визначалися. У травні 1870 р. проект конституції був винесений на референдум і отримав повну підтримку населення Франції. Однак франко-прусська війна та поразка Франції завершили випробування на життєздатність "ліберальної імперії".

Перемога Пруссії над Данією та Австрією змінили розстановку сил на європейській арені. Була потенційна небезпека зниження ролі Франції в європейських справах, а тому Наполеон III почав небезпечну політичну гру з Бісмарком. Імператор запропонував законодавцям новий закон про військову повинність, який мав збільшити чисельність регулярної армії. Однак ініціатива Наполеона III наштовхнулась на ворожість парламенту та громадськості. Зрештою, імператор дозволив втягнути себе в авантюру щодо іспанського престолу і потрапив у тенета О. Бісмарка, який спровокував франко-прусську війну. Катастрофи слід було чекати, оскільки французька армія не була готова до війни і не встигла навіть мобілізуватися, коли армії Г. фон Мольтке вступили на територію Франції. Після того як звістка про поразку французької армії на чолі з імператором під Седаном досягла Парижу, 4 вересня в столиці почалася революція

Дата добавления: 2015-08-21