Зовнішня політика Франції

Французька дипломатія, уклавши договір про Антанті з Англією, зробила мерьі до того, чтобьі сприяти приско-нию укладення англо-російської угоди. Під час наради генеральних штабів в 1906 р. російський генерал Паліцьін поставив запитання, чи може Росія рассчітьівать на допомогу Франції у разі войньї з Англією, як зто бьіло встановлено на предьіду-щем нараді генеральньїх штабів в 1901 р. Французький перед-ставник генерал Брен ухилився від відповіді. Але на зтот питання відповів новьій міністр іностранньїх справ Франції Леон Буржуа, коли в бесіді з Нелідовьім сказав: «При існуючих ньіне між Францією і Англією дружніх зносинах і при явному прагненні лондонського кабінету до зближення з Росією немає підстав для обговорення заходів, которьіе аж ніяк не оправдьівалісь бьі обставинами».

Альхесірасской конференція, як говорилося вьіше, показала співпраця Росії і Франції з Англією. У річному звіті міністерства іностранньїх справ Росії за 1906 р. зазначалося, що на зтой конференцйі «впервме проявилася нова угруповання Єв-ропейскіх держав (Росії, Англії і Франції), при якій Німеччина з Австро-Угорщиною залишаються в ізольованому положень».

Зта нова угруповання остаточно оформилася 31 серпня 1907 з підписанням англо-російської угоди по врегулює-ванию розбіжностей обох держав у Персії, Афганістані й Тибеті.

Тепер остаточно визначилися два враждебньїх блоку держав. В. І. Ленін зауважував з приводу російсько-англійського злагоди-шення 1907: «... ділять перснів, Афганістан, Тибет (готуються до війни з Німеччиною)».

Дійсно, зто бьіло так. Клемансо, даючи 28 липня 1908 інструкції новому французькому послу в Петербурзі Жоржу Луї, говорив: «Я думаю про війну і знаходжу, що вона неминуча... Нам треба триматися напоготові, і при підтримці, яку мьі отримаємо зі стороньї Англії та Росії... і, може бьіть, також за підтримки Італії... мьі можемо перемогти. У всіх випадках зто буде виття-на за існування. Якщо мьі будемо побежденьї, нас розда-вят»

У зті годьі тривали демонстрації зміцнення франко-російського союзу, як зто бьіло, наприклад, під час відвідин президентом Фалльером Ревеля в 1908 р. і в період пребьіванія в 1909 р. в Шербуре царської четьі. У Франції, як писав в 1910 р. міністру іностранньїх справ Сазонову поверенньїй в справах Неклюдов, «всі розуміють, що російсько-французький союз - особ-но при готівки нашої угоди з Англією - єсть едина база, на яку може спиратися французька політи - ка і яка забезпечує Франції безпеку і збереження миру без шкоди її гідності»

Політику всебічного зміцнення франко-російського союзу про-должал проводити і бьівшій міністр іностранньїх справ Изволь-ський, назначенньїй послом в Париж в 1910 р. Щоправда, Извольский, на думку французів, бьіл занадто жадібний до особистого успіху, занадто-ком любив закулісньїе дипломатичні комбінації і, «може бьіть, навіть не бьіл байдужий до фінансового впливу», як осто-рожно пише П. Ренувье ¹¹⁴. Але його призначення розцінювалося в Парижі як факт особливої ​​уваги Росії до своєму союзнику.

Після Альхесірасской конференції французька дипломатія зробила ряд заходів до оволодіння Марокко, в результаті чого у вересні 1908 виник франко-німецький інцидент в Каса-бланку.Але два місяці по тому німецька дипломатія погодилася передати розбір конфлікту в гаазький трибунал, которьій вирішив справу на має 1909 р. в основному на користь Франції. 9 лютого 1909 в Берліні бьіло підписано Жюлем Камбон і герман-ським дипломатом Кідерлен-Вехтер угоду про Марокко. У ньому говорилося про незалежність Марокко і про рівність догів-Ріва держав щодо комерційної та промьішленной діяльності в зтой країні. Але за Францією визнавалися «осо-бьіе політичні інтересьі, тісно связанньїе із зміцненням по-рядка і внутрішнього світу».Проникнення Франції в Марокко тривало.

У має 1911 французькі війська вступили в Фец. Первьіе тижня німецька дипломатія зберігала мовчання. Зате німецькі газети рішуче вимагали або прямого розділу Марокко, або компенсації за рахунок інших колоній Франції.

У Франції бьілі обеспокоеньї. Жозеф Кайо, міністр фінан-сів в кабінеті МОНІС, попьітался почати тайнме переговорьі з Німеччиною. Діючи через довірену особу, директора пароплав-ної компанії в Конго фондер, Кайо запропонував Німеччині як компенсацію частину французького Конго. Почалися дли-тельньїе закулісньїе переговори ^ІІ5. Тим часом 1 липня 1911 р. в Агадір увійшла німецька канонерская човен «Пантера».

Зтот неожіданньїй «прьіжок«Пантерьі»» справив приголомшливе-щее враження. В Англії його розцінили як пряму загрозу. Англійська флот у Середземному морі і частина «внутрішнього флори-та» отримали условньїй наказ: «Будьте напоготові». 21 липня міністр фінансів Д. Ллойд Джордж виголосив промову, в якій зро-бив серйозне попередження Німеччини. Французька преса гаряче вітала мова Ллойд Джорджа. Газета «Журналь де Деба» писала, що вона «має таке ж значення, як посилка крейсера в марокканські водьі». Зате Пангерманського друк біснується-валась.

Саме після зтой мови німецька дипломатія вирішила вос-користуватися пропозицією Кайо, що став з кінця червня прем'єр-міністром, про неофіціальньїх переговорах. Вони йшли через фондер і О. Ланки. Але 18 серпня переговори бьілі прерваним.

Війна не вибухнула в той момент тому, що до неї не били готови главнме учасники конфлікту. Ще не била остаточно готова Німеччина, а тим більше її союзники - Італія та Австро-Угорщина. Російський уряд прагнуло в період Агадірскій кризи до мирного розв'язання конфлікту, про що Извольский говорив де-Сельву 19 серпня Фактично реорганізація російської армії почалася лише в 1908 р. і Росії потрібно бьіло не менше двох років, чгобьі вона бьіла в стані «видержав війну з Німеччиною з упевненістю в успіху».4 сенгября 1911 переговори між Франпіей і Німеччиною поновилися. 14 окгября угоду про Марокко бьіло парафія-вано, а 4 листопада договір бьіл підписаний в Берліні Жюлем Камбон і Кідерлен-Вехтер. 28 листопада крейсер «Берлін», який змінив «Пантеру», получкл наказ повернутися до Німеччини. За договором Франція поступилася Німеччині 250 тьіс. кв.км в Конго натомість 1-5 тьіс. км в Камеруні і признання її протекторату. над Марокко. У грудні 1911 договір бьіл ратифікований 393 голосами проти 36. Соціалістьі на чолі з Жоресом і Вайя-ном рішуче вьіступілі проти політики колоніальньїх захва-тов, але все буржуазньїе партії її захищали.

Режим протекторату бьіл офнціально визнаний султаном Му-лай-Гафідом 30 березня 1912 в конвенції, підписаної в Феце. 28 квітня генеральним резидентом в Марокко бьіл призначений генерал Ліоте. Через кілька місяців враждебньш Франції султан Мулай-Гафкд бьіл замінений його більш сговорчівьім братом Мулай-Юсефом. Франція розпочала знергічному освоєнню за-хваченной багатющої добьічі. 27 листопада 1912 відбулося під-писання договору про Марокко між Францією та Іспанією., Ко-торьій позбавляв після днюю багато чого, що їй бьіло обіцяно в 1904 р.

Агадірскій криза вьізвал у всіх країнах величезну хвилю шовінізму і особливо посилив гонку озброєнь. Політика Угоді з Німеччиною, що проводилася Кайо, зустріла різку критику. Кайо вьінужден бьіл подати у відставку, і прем'єр-мі-ністра став Раймон Пуанкаре.

Дата добавления: 2015-08-21