Політичний розвиток Франції в останній третині ХІХ ст. Конституція 1875 р.

Хоча Францію було проголошено республікою ще 4 вересня 1870 р., питання про визначення її політичного ладу довго не вирішувалося. Більшість у Національних зборах становили монархісти, до них належали перші президенти країни - Тьєр і Мак-Магон. На французький престол претендували відразу три династії - Бурбони, Орлеани і Бонапарти. «Республікою без республіканців» називали країну в цей час. Проте Франція виявилася більш республіканськи налаштована, ніж вважали її правлячі кола, і в 1875 р. республіка здобула нову конституцію. За Конституцією 1875 р. законодавчу владу було віддано парламенту - Національним зборам, що складалися з двох палат: палати депутатів і Сенату. Останній обирався на 9 років і кожні три роки оновлювався на одну третину. Палату депутатів Обирали на 4 роки з чоловіків, що досягли 21-річного віку і мешли у виборчому окрузі не менше ніж півроку. Виконавча влада доручалась уряду країни і президенту, що обирався Національними зборами на 7 років.

Конституція наділила президента досить широкими повноваженнями, у тому числі правом законодавчої ініціативи, призначення На вищі цивільні й військові посади, розпуску нижньої палати. Але оскільки його обирав парламент, депутати незабаром стали висувати на цю посаду малоініціативних людей з посередніми здібностями, політиків, які влаштовували всі партії і парламентські угруповання. Суперництво партій у парламенті Третьої республіки призводило також до частої зміни урядів, деякі з них перебували при владі декілька тижнів або навіть днів.

Перші ж парламентські вибори, що проходили на підставі Конституції 1875 р., принесли перемогу республіканцям. Новий уряд переніс свою резиденцію з Версаля до Парижа, гімном республіки стала знаменита «Марсельєза», а 14 липня - день здобуття Бастилії - було оголошено національним святом. У 1880 р. було прийнято закон про свободу зборів і друку, тоді ж влада амністувала комунарів, завдяки чому тисячі захисників Паизької комуни змогли повернутися на батьківщину.

Республіканці здійснили і перші серйозні кроки щодо обмеження впливу католицької церкви на громадське життя: було заборонено діяльність єзуїтських організацій, священиків видалено з армії та інших державних установ. Реформи торкнулися також сфери освіти. На початку 80-х років у Франції було запроваджено безкоштовне навчання дітей з 6-ти до 13-річ-ного віку, створено систему середньої жіночої освіти.

Аби запобігти можливості відновлення монархії в країні, у 1884 р. Національні збори прийняли закон, який забороняв розглядати в парламенті питання про перегляд республіканської форми правління. Нащадкам колись правлячих у Франції династій було заборонено балотуватися на посади президента і сенаторів.

Становлення демократичної республіки у Франції відбувалося за непростих умов. У 80-90-х роках XIX ст. країна пережила ряд політичних криз, пов'язаних із корупцією в державному апараті, боротьбою між монархістами і республіканцями, зіткненням сил демократії і реакції.

У цій неспокійній обстановці розгорнув свою діяльність політичний авантюрист генерал Жорж Буланже, що мав репутацію військового-демократа. Обійнявши 1886 р. посаду військового міністра, він відразу ж звернув на себе увагу різкими випадами проти Німеччини. Про нього заговорили як про особу, здатну повернути Франції Ельзас і Лотарингію, однак насправді він був людиною вкрай честолюбною і неперебірливою в засобах для досягнення поставлених цілей.

Популярність Буланже швидко зростала, генерал став розмірковувати про диктаторські повноваження. Стривожені республіканці поспішили відправити його у відставку, проте Буланже відразу ж став на чолі всіх незадоволених. Генерала таємно підтримували монархісти, сподіваючись з його допомогою повернути королівський трон.

У 1889 р. буланжистський рух досяг найбільшого піднесення. Прибічники генерала здобули низку перемог на виборах і пройшли до парламенту. Всі очікували, що Буланже здійснить державний переворот, але він не зважувався на це. А тим часом уряд почав проти генерала процес за обвинуваченням у змові проти республіки і підбурюванні армії до заколоту. Чутки про можливий арешт змусили Буланже втекти з Франції. Верховний суд засудив його заочно. Незабаром після цього буланжистський рух розпався, а сам невдалий кандидат у диктатори застрелився.

Через кілька років у Франції вибухнув новий політичний скандал, викликаний хабарництвом у державному апараті. Ще в 1880 р. з ініціативи будівника Суецького каналу Фердинанда Лессепса було створено компанію для прориття каналу через Панамський перешийок. Акції було розповсюджено серед великої кількості французів, спокушених обіцянками високих прибутків. Але будівництво затяглося,- і в 1888 р. компанія оголосила про своє банкрутство. Численні власники акцій втратили вкладені гроші. Незабаром з'ясувалося, що із зібраних 1,4 млрд франків на будівництво каналу було витрачено лише 700 млн; решта грошей була або розтрачена керівництвом компанії, або пішла на підкуп офіційних осіб. В одержанні хабарів було викрито понад 100 депутатів, сенаторів і навіть міністрів. Розкрилися й факти підкупу відомих газет, що рекламували Панамську компанію навіть тоді, коли вже був очевидний її неминучий крах.

Країна була вражена обсягами скандалу. Підприємці, що керували компанією, опинилися у в'язниці. Уряд був змушений зажадати суду над особливо скомпрометованими депутатами, хоча майже всіх їх було виправдано.

Не встигла Франція забути про генерала Буланже й отямитися після «Панамської афери», як країну струснула нова політична криза, пов'язана зі «справою Дрейфуса». 1894 р. капіана Альфреда Дрейфуса, єврея за національністю, було обвинувачено в передачі секретної військової інформації Німеччині. Дрейфуса було розжалувано і засуджено трибуналом на довічне ув'язнення. Серед французьких офіцерів, в основному вихідців із дворянських родин, були сильні антисемітські настрої, і «справу Дрейфуса» військове командування використало для розпалення шовінізму й антисемітизму в країні.

Через два роки новий начальник французької контррозвідки Пікар з'ясував невинність Дрейфуса та ім'я справжнього шпигуна - австрійського графа Естергазі. Він зажадав виправити помилку, але був усунутий з посади. Військове міністерство, намагаючись зберегти «честь мундира», воліло приховати виявлені факти, але про відкриття Пікара довідалися газети. За вимогою брата Дрейфуса і ряду депутатів у 1898 р. відбувся новий суд, але і цього разу, всупереч очевидним фактам, Дрейфуса було визнано винним.

Проти цього судового фарсу виступили відомі французькі письменники, вчені, прогресивні політичні діячі. Вони звинувачували військове командування в навмисній підробці фактів на догоду реакціонерам і клерикалам в армії. «Справа Дрейфуса» набувала політичного значення. Йшлося не просто про реабілітацію безневинно засудженого, а про захист демократичних свобод у країні. Франція розкололася на два табори - прихильників і противників Дрейфуса. Під час обговорення його справи в парламенті спалахували бійки, а в багатьох містах демонстрації дрейфу-сарів і антидрейфусарів переростали в Збройні зіткнення. У ці кризові дні в Парижі було навіть запроваджено воєнний стан.

Найдалекогляднішим політикам країни було зрозуміло, що зі «справою Дрейфуса» треба покінчити якомога швидше - Франція була на межі громаянської війни. У1899р. Дрейфуса помилував новий президент Лубе, а через сім років вирок у його справі було остаточно скасовано. Політична криза 1898-1899рр. закінчилася поразкою сил реакції, після якої вони вже не зважувалися на відкритий виступ проти демократії і республіканського ладу у Франції.

Дата добавления: 2015-08-21