Завершення об’єднання Італії та його історичне значення.

До початку 70-х років закончіпось обьединение Італії. Боротьба за створення єдиного нацнонального держави (Рісорджіменто) бьіла вмістом історичної зпохі, вместившей в себе цельїй цикл революцій і воєн і тривала майже сторіччя, але практи-но про & ьедіненіе італійських земель почалося на рубежі 50-60-х років XIX в. Більшість з них увійшло до складу утвореного в 1861 р. Італійського королівства. За його межами тоді залишилися лише Венеціанська область (приєднана в 1866 р.) і Рим з прилеглою територією (Папська держава). Гаран том недоторканності терріторіальньїх володінь і світської шіасті папьі бьіл заінтересованньїй в подцержку з боку папського престолу бонапартистський режим у Франції (у Римі перебував контингент французьких військ). Тільки під час франко-пруської войньї, після того як Франції довелося вивести з Риму свої війська, а потім впала і Друга імперія, король Віктор-Зммануіл II зважився на приєднання Риму (вересень 1870 р.) незабаром провозглашснного столицею Італійського королівства.

Процесе обгедіненія Італії бьіл сложньїм по своєму характе теру. За політичне керівництво національно-патріотичним рухом боролися дві течії, що проявили себе ще в ході революції 1848-1849 рр.., - Помірне (ліберальне) і демократичний. Умсренньїе, лідером которьіх став у 50-ті годьі Б.К. Кавур, виступали за об'єднання італійських земель навколо Сардинського королівства (Пьсмонта) під владою правила в ньому Савойської династії, рассчітівая досягти мети військово-дипломатичним пугем. Демократьт на чолі з Дж. Мадзіні і Дж. Гарібальді робили ставку на революціоннне дії (на-родньїе повстання, зкспедіціі добровольчих вооруженннх від-рядів). Реально у створенні єдиного італійської держави мала місце і те, і інше (Ломбардія, Центральна Італія, Венеція увійшли в нього в результаті воєн 1859 і 1866 рр.. Пропивши Австрії, Південь - в результаті походу «тьісячі» Гарібальді і паде-ня монархії неаполітанських Бурбонів в I860 р.). Але на заклю-чительном зтап об'єднавчий руху провідну роль за-кріпили за собою умереіньїе. Політичний вигляд єдиної Іта-ща отіечал саме їх устрсмленіям: зто била монархія під скіпетром Савойського дому, воспріняпвшая конституцію П'є-монта (Альбертинский статут 1848 р.). Урядова влада в Італійському королівстві - так само як до зтого в П'ємонті - бьіла вручена самим помірним.

Ліквідація територіальної роздробленості усунула головну перешкоду до утвердження в Італії капіталістичних общественньїх відносин, створивши політичні умови, необ-ходімьіе для розвитку складьівавшегося загальнонаціонального рьінка. Безпосередньо в зтом бьіла зацікавлена ​​насамперед буржуазія. Верхній її шар, а таюке обуржуазившееся дворянство склали соціальнуїо опору помірного крьіла націо-нального руху. Демократи ж, прагнучи пробудити до актив ним діям «народ», шукали подцержку в середовищі не тільки імущих класів, але реально змогли захопити за собою главньїм чином міські дрібнобуржуазні злементьі і частина ремеслен-ньіх робітників. Їх програма не містила будь-яких вимог, которьіе могли бьі знайти відгук з боку селян (у той час - основний массьі населення Італії): демократьі, а тим більше умеренньїе, побоювалися зачіпати сформовану систему поземельних відносин. У результаті селянство залишилося осторонь від борьбьі за національну єдність, а в новому государ-стве збереглася поміщицька власність напівфеодального типу (латифундії на Півдні), і крулньїе землевладельцьі розділили владу з буржуазією.

Обьединить, Італія змогла включитися в загальний хід розвитку країн Заходу після завершення зпохі буржуазних революційний-цій. Але що відбулися в ній зміни копнули в першу чергу державно-політичній сфері і оказлись набагато Менс глибокими у сфері соціальньїх відносин.

Дата добавления: 2015-08-21