Південнослов’янські землі наприкінці XIх – на початку XX ст.

Російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр. сприяла утворенню на Балканах нових слов'янських держав, які звільнилися від турецького панування. Але Берлінський трактат 1878 р. суттєво обмежив території новоутворених держав. Власну державність зберегла лише Північна Болгарія. Сербія і Чорногорія втратили частину території. Боснію і Герцеговину окупувала Австро-Угорщина, яка до того ж володіла іншими південнослов'янськими землями – Хорватією та Словенією. Новоутворена Болгарська держава за ухваленою 1879 р. в Тирново конституцією стала конституційною монархією. Тут були ліквідовані поміщицьке (головним чином турецьке) землеволодіння та феодальні пережитки. У промисловості провідну роль відігравав німецький та австрійський капітал. 1885 р. в результаті повстання в південній Болгарії обидві частини дістали змогу возз'єднатися. За підтримки Австро-Угорщини 5 жовтня 1908 р. цар Фердінанд урочисто проголосив незалежність країни. В аграрній Сербії влада на початку XX ст. знаходилася в руках деспотичного режиму короля Олександра Обреновича, що орієнтувався на Австро-Угорщину. Правління короля Олександра (останнього представника династії Обреновичів), багато хто із сербських істориків кваліфікує як добу суцільних внутрішньополітичних конфліктів, промахів і криз. Стрімкий економічний розвиток поєднується в цей час з глибокою кризою у владних структурах, форсована європеїзація всіх основних сфер життя – з падінням міжнародного авторитету країни. 1903 р. патріотична організація сербських офіцерів «Чорна рука» здійснила в країні переворот, звівши на престол короля Петра І (1903-1921) з династії Карагеоргієвичів. Орієнтуючись у зовнішній політиці на Росію, новий сербський уряд проводив протекціоністську політику, що сприяла формуванню власної промисловості та буржуазії. Така політика спричинила обурення Австро-Угорщини. 1906 р. між двома країнами почалася «митна війна», яка завершилася перемогою Сербії. Найвідсталішою державою Європи вважалася Чорногорія. Вона була абсолютною монархією під владою князя Миколи Негоша (1860-1918). Тут зберігалися патріархальні відносини. Незначну промисловість контролював італійський та австрійський капітал. Державний бюджет формувався за рахунок російських субсидій. У 1903 р. адміністративна реформа ліквідувала племінний поділ країни й позбавила влади племінних вождів. У 1903 р. князь Микола розпочав реорганізацію армії, яка полягала в тому, що Петербург повністю брав на себе забезпечення озброєння та вишколу чорногорського війська. Такий стан справ закріплювала російсько-чорногорська військова конвенція (1910). Під тиском представників племінної знаті князь змушений був провести політичну реформу. 1905 р. був скликаний парламент (Скупщина), який ухвалив Конституцію. Але вся влада залишилася в руках князя, а Скупщина була лише дорадчим органом. 1908 р. Чорногорія анулювала статті Берлінського трактату про нагляд Австро-Угорщини над чорногорським узбережжям Адріатичного моря. 1910 р. Чорногорію проголошено королівством. Македонія залишалася під владою Туреччини. Її населення тоді не мало чітко вираженої національної свідомості і за культурою наближалося до болгар. Воно продовжувало вести національно-визвольну боротьбу. 1839 р. була створена Внутрішня македонська революційна організація (ВМРО), що виборювала спочатку автономію у складі Туреччини, а згодом – автономію в межах гіпотетичної балканської федерації. У червні 1903 р. діячі ВМРО організували повстання і, оволодівши містом Крушево, проголосили республіку. Але восени 1903 р. це повстання було придушене турецькими військами. Значна частина південнослов'янських народів знаходилася під владою Австро-Угорщини. Це були, зокрема, Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина. Тут також існував національно-визвольний рух. На початку XX ст. значну роль у захисті національної самобутності словенців, яка через асиміляторську політику уряду опинилася під загрозою, почала відігравати церква. Після реорганізації імперії Габсбургів хорватські землі були поділені між Австрією та Угорщиною. 1868 р. за угорсько-хорватським договором Хорватія і Словенія отримали політичну автономію. Хорватські землі у складі Австрії автономії не мали. Серби, що жили в Хорватії, мали культурно-церковну автономію. Боснія і Герцеговина з 1878 р. були окуповані Австро-Угорщиною і до 1908 р. зберігали турецьку юрисдикцію. У 1908 р. Австро-Угорщина анексувала Боснію та Герцеговину, проти чого активно протестувала Сербія. Вона опинилася на межі війни з Австро-Угорщиною. Лише те, що Росія тоді була не в змозі надати допомогу сербам, утримало Сербію від початку бойових дій. У Боснії та Герцеговині було введено конституцію.

Дата добавления: 2015-08-13