Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЗАВОЮВАННЯ ТУРКАМИ-ОСМАНАМИ СЛОВ'ЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ БАЛКАНСЬКОГО ПІВОСТРОВА

Політична ситуація, що склалася наприкінці XIV ст. на Балканах, якнайкраще сприяла агресивним намірам турків. Болгарія в 1363 р. остаточно розпалася на три окремі держави – Тирновську, Відинську й Добруджу. Відцентрові тенденції поширювалися й у Сербії. Наступник Стефана Душана (1331 – 1355) – Урош (1355 – 1371) – не був обтяжений талантами попередника. Безхарактерний, довірливий, добродушний, він ледве ніс на собі тягар державних справ і не спромігся зберегти єдності країни. Фактично незалежними від центральної влади стали за його владарювання Албанія, Македонія, Фессалія, Епір. Феодальна роздробленість охопила й етнічні сербські землі. Різні феодальні угруповання вели між собою запеклу боротьбу за державну владу. В цій боротьбі сербські феодали нерідко зверталися по допомогу до сусідів. Наприкінці 70-х років XIV ст. в Сербії утворилися два полюси тяжіння: північними й центральними областями володів князь Лазар Хребелянович, південними – Вук Бранкович. Спроби князя Лазаря остаточно подолати роздробленість виявилися марними. Своєрідністю позначався у цей період внутрішній розвиток Хорватії. На відміну від сербів і болгар, хорвати, подібно до угорців, сповідували католицизм. Конфесійна єдність сприяла політичному зближенню двох країн: з 1102 р. Хорватія перебувала в унії з Угорщиною. Дуалістичний характер Угорсько-Хорватського королівства мав гарантувати його слов'янській половині досить широку внутрішню автономію. Угорські королі, після окремої церемонії, коронувалися хорватським вінцем, а 12 хорватських племен на перших порах навіть не сплачували жодних державних податків і не виконували повинностей, окрім військової. Незважаючи на те, що наприкінці XIII й упродовж XIV ст. королівська влада ослабла, а могутність магнатів зросла, Угорсько-Хорватське королівство напередодні османського вторгнення на Балкани виявило більшу внутрішню згуртованість, аніж Болгарія і Сербія. Боснійська держава вела тривалу боротьбу з угорськими феодалами, які намагалися її підкорити. Ця боротьба не завершилася навіть напередодні османського вторгнення. Таким чином, війни між балканськими країнами поряд із феодальними суперечками в кожній із них полегшували завдання турецьким завойовникам. У другій чверті XIV ст. османи обмежувались окремими наскоками на балканські держави, але з 1352 р. вони перейшли до завоювань. На європейському березі протоки Дарданелли турки захопили важливі опорні пункти – Цимпе і Галліполі. Було перегорнуто першу сторінку в історії загарбання Балканського півострова. У ході цього завоювання балканські держави неодноразово створювали союзи, спрямовані проти турків, або ж вступали у змови із самими турками, виступаючи проти недавніх союзників. Така двоїста політика лише збільшувала шанси турків на успіх. Боротьба Болгарії і Візантії заважала їм об'єктивно оцінити османську небезпеку, що зростала. До 1360 р. обидві сторони поступилися на користь турків Фракією. За султана Мурада І (1362-1389) натиск османів посилився. У 1363 р. вони захопили Адріанополь (Мурад І зробив його своєю столицею), наступного року – Стару Загору й Пловдив. Успіхи султана так збентежили християнський світ, що папа закликав візантійців, угорців та савойців до хрестового походу проти турків. Ці воєнні дії не завдали османам великої шкоди, зате призвели до подальшого ослаблення Болгарії. Угорці тимчасово відібрали у болгарів Відин і Відинську область, а Південна Болгарія перейшла під контроль італійських родичів візантійського імператора. Загарбання турками Фракії загрожувало всій південно-західній частині Балканського півострова. У 1371 р. на річці Мариці, поблизу селища Черномена (Чирмена), турки розбили сербських правителів Македонії – братів Вукашина і Углешу Мрнявчевичів. Частина сербських феодалів поквапилася після цього визнати себе васалами султана. Так учинив і болгарський цар Іван Шишман, який втратив у боротьбі з османами низку міст, у тому числі й Софію. Однак незабаром серби і болгари вирішили забути про цю васальну присягу. Сербський князь Лазар уклав союз із боснійським баном Твртко й залучив до нього болгарських феодалів. У 1387 р, союзники завдали туркам поразки в битві поблизу Плочника. Але цей локальний успіх південних слов'ян не зупинив подальшого просування османів на Балканах. Щоб покарати Івана Шишмана за порушення васальної клятви, султан захопив декілька болгарських міст. Розправившись з болгарами, турки вдерлися в Сербію. Сербське військо князя Лазаря і боснійські загони воєводи Влатко Вуковича заступили їм шлях на Косовому полі. Тут, поблизу Приштини, 15 червня 1389 р., в день Святого Віда, сталася вирішальна битва сербів і босняків з армією Мурада І. У розпалі бою один із сербських командирів – Мілош Обилич – смертельно поранив Мурада І. Молодший син султана – Баязид, убивши свого брата Якуба, очолив турецьке військо, яке вже оговталося після перших невдач. Турки перейшли в контрнаступ. Розрізнені загони південних слов'ян не витримали турецького натиску й були розбиті. Князь Лазар та інші сербсько-боснійські воєначальники потрапили в полон. Їм відтяли голови біля трупа султана. Згодом сербська православна церква оголосила князя Лазаря мучеником. Незважаючи на поразку сербів і боснійців, успіх турків не був повним. Їхні втрати виявились надто великими, а смерть султана і його старшого сина загрожувала внутрішній консолідації Османської держави. Разом з тілами загиблих у Косовській битві серби ще не поховали останні надії на незалежність. І все ж сербські феодали змушені були визнати себе васалами султана. Поразка Сербії наблизила остаточну втрату Болгарією незалежності. Дізнавшися, що Іван Шишман має намір укласти союз із угорцями, Баязид І у 1393 р. обложив Тирново. Облога тривала три місяці. Його захисники виявили надзвичайну стійкість. У місті лютував голод, однак усі пропозиції про здачу обложені відхиляли. Лише за допомогою зрадника турки вдерлися до Тирнова. Городян жорстоко покарали за опір. Частину з них убили, частину вигнали, а частину обернули на рабів. Івана Шишмана турки полонили в м. Нікополі. 1395 р. османи завоювали Добруджу. Всі ці території увійшли до складу Османської держави. З болгарських земель примарну самостійність зберігало тільки Відинське царство, що вважалося васалом султана. Після того, як військо угорських хрестоносців розпочало воєнні дії проти турків, цар Іван Страцимир зважився зректися васальної залежності. Розрахунки царя виявилися помилковими: хрестоносці не здолали османів. У вересні 1396 р. вони зазнали поразки під Нікополем. Цей розгром вирішив долю останнього осередку болгарської державності. У покарання за зраду Івана Страцимира турки оволоділи Відином, а самого царя полонили. Тепер на Балканах залишалися осколки лише двох незалежних держав – Сербії (Сербської деспотовини) та Візантії. Їхню загибель відстрочило вторгнення до Малої Азії монгольських військ Тімура (Тамерлана). З другої чверті XV ст. Сербія вступила в період занепаду. Натиск угорців і турків зменшував її територію. Серед сербських феодалів, які очолили боротьбу за збереження деспотовиною самостійності, не було єдності. Частина з них орієнтувалася на Угорщину, частина – на Венецію, частина – на османів. У 1439 р. турки захопили м. Смедерево й оволоділи всією Сербією. Лише чутки про організацію європейцями хрестового походу змусили султана укласти в 1444 р. договір з Угорщиною. Договором передбачалося відновлення Сербської деспотовини. Спроба мадярів порушити того ж року цей договір призвела до їх розгрому турками під Варною. Новий етап османської експансії розпочався у 1453 р., коли султан Мехмед ІІ оволодів Константинополем. Після падіння Візантійської імперії османи більше не бажали рахуватися з напівзалежним статусом Сербії. До 1459 р. підкорили Сербську деспотовину. Самостійність Сербії було остаточно ліквідовано. Тоді ж турки зробили спробу захопити Зету (Чор-ногорію), її територію поділили між собою Османська імперія і Венеція. Антитурецька боротьба державця Верхньої Зети Івана Црноєвича тривала 25 років. Тільки в 1496р. Чорногорію остаточно завоювали османи. Кілька десятиліть турки намагалися загарбати Боснію. Вирішальні події відбулися у 1463 р. Султан Мехмед ІІ рушив з військом на Боснію. Найважливіше місто Бобовац здалося туркам без бою. Незабаром у полон потрапив і сам боснійський король, якому за наказом султана відтяли голову. Така сама доля спіткала й багатьох воєвод. Трохи більше місяця знадобилося туркам, щоб остаточно підкорити Боснію, і майже стільки ж – угорцям, щоб відбити у турків два північнобоснійські міста – Яйце і Сребрениця. Ці останні осередки сербської державності існували до початку XVI ст. Падінням у 1528 р. Сребрениці завершилося загарбання турками Сербії.

Загрузка...

Дата добавления: 2015-08-13; просмотров: 667 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ ТА СТАРОДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ СЛОВ'ЯН | БОЛГАРСЬКА СЕРЕДНЬОВІЧНА ДЕРЖАВА: ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК, ЗАНЕПАД | УТВОРЕННЯ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ | ФОРМУВАННЯ СТАНОВО-ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ МОНАРХІЇ В ПОЛЬСЬКІЙ ДЕРЖАВІ | НАЦІОНАЛЬНА КРИЗА 1604 – 1612 РР. В МОСКОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ | ПОДІЛИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ: ПРИЧИНИ, ХІД ТА НАСЛІДКИ | СЛОВ’ЯНСЬКІ НАРОДИ В ЕПОХУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ | ПІВДЕННОСЛОВ’ЯНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XIХ – НА ПОЧАТКУ XX СТ. | БАЛКАНСЬКІ ВІЙНИ: ПРИЧИНИ, ХІД, НАСЛІДКИ | РОСІЯ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
УТВОРЕННЯ ТА ЗАНЕПАД СЕРБСЬКОЇ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ДЕРЖАВИ| СТАНОВЛЕННЯ САМОДЕРЖАВСТВА В МОСКОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ В ПЕРІОД ПРАВЛІННЯ ІВАНА ІV ГРОЗНОГО

mybiblioteka.su - 2015-2021 год. (0.006 сек.)