Проблеми походження та стародавньої історії слов'ян

У питанні про походження сучасних слов'янських народів, які населяють простори Центральної та Південно-Східної Європи, варто виділити кілька вузлових проблем, навколо яких протягом уже досить тривалого часу точаться бурхливі дискусії не тільки серед істориків, а й серед фахівців інших галузей науки, причетних до вивчення витоків формування етносів. Основними серед них є такі: де містилася можлива прабатьківщина слов'ян; коли слов'янство вперше виступило на історичній арені як самостійна етнічна спільнота; як відбувався процес формування етносу та розселення тих племен, що стали носіями певних етнічно-культурних ознак слов'ян; на якому етапі цього процесу стався поділ слов'ян на західних, східних і південних тощо. Вирішення всіх цих проблем ускладнюється тим, що за найретельнішого пошуку писемних джерел, які відображають події на територіях Центральної та Східної Європи, майже до початку нової ери ми не знайдемо жодних достовірних свідчень існування праслов'ян. Але водночас можна навести безліч різноманітних доказів того, що етнічна історія слов'ян розпочалася задовго до появи перших згадок про них у давньогрецьких та римських авторів початку І тис. н. е. Загальновизнаним у сучасній історичній науці вважається положення, що слов'яни, які згодом розселилися в Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, – є автохтонами і представляють одну з гілок індоєвропейської спільноти, що колись існувала. Саме з цього етнотериторіального загалу вийшла германо-балто-слов'янська спільнота, з якої згодом виділилось балто-слов'янське етноплемінне об'єднання. І тільки після того, як на початку І тис. н. е. слов'янобалтська спільнота розпалася, розпочалось формування праслов'ян – носіїв давньослов'янської мови. Аналіз наявних наукових даних дає підстави стверджувати, що слов'яни сформувались як спільнота а результаті процесу злиття праслов'янських племен, які використовували давньослов'янську мову, з іншими етнічними спільнотами, що в ті часи населяли (або опинилися там в результаті міграції) Центрально-Східну Європу. Відомо понад десяток концепцій стосовно локалізації прабатьківщини слов'ян, їх можна звести до кількох груп. Найбільш рання – дунайська – пов'язана з іменем київського літописця Нестора. Відомою є вісло-одерська концепція, створена польськими вченими Ю.Костжевським, М.Рудницьким і підтримана значною частиною Т. Лер-Сплавінським. Третя, найбільша група дослідників поміщає давніх слов'ян на території між Дніпром і Віслою, у північному лісовому та південному лісостеповому регіонах. Своєрідну «синтетичну» концепцію розміщення слов'янської прабатьківщини запропонували в 60-х роках XX ст. відомі російські вчені Б.О. Рибаков, М.І. Артамонов і П.М. Третьяков. Суть її полягала в тому, що вже в другій половині епохи бронзи у лісостеповій зоні Центрально-Східної Європи в середовищі індоєвропейських балто-слов'янських племен відбулося розділення етнокультурної спільноти, що існувала. Певною модифікацією попередніх гіпотез щодо розташування прабатьківщини слов'ян та їхнього розвитку на грунті нових археологічних даних слід вважати концепцію українських учених В. Д. Барана та ін. Межі цієї території збігаються з регіонами на Віслі і, найголовніше, на схід від неї (Волинь, лісостепове Подністров'я і Подніпров'я), де згадуються венеди римськими, а згодом візантійськими писемними джерелами. Більшість сучасних дослідників погоджуються з тим, що прабатьківщиною слов’янства були території, обмежені на заході – Середньою Віслою та Карпатами, на сході – середнім Дніпром, на півночі – Прип’яттю, а на півдні – середніми течіями Дністра та Південного Бугу. Перші фрагментарні свідчення про пращурів слов'ян наводять грецькі античні автори. Пліній Старший (23-79 рр. н. е.), Публій Корнелій Тацит (бл. 55-117 рр. н. е.), Птолемей Клавдій (II ст. н. е.) та ін. В їх працях слов'яни назаваються однією спільною назвою венети (венеди). Відомі археологічні культури, які включають слов'янський культурний компонент, відкриті на території України і суміжних областей Білорусі та Польщі. Вони співвідносяться з писемними джерелами, які поміщають слов'ян-венедів на Віслі і на схід від неї. Найбільш важливими з них є Зарубинецька (класична і пізня і, Волино-Подільська. Кінець зарубинецькому, етапу розвитку раннього слов'янства поклала експансія германських племен – готів у II ст., яка розчленувала ранньослов'янський венедський масив (Київська культура; Зубрицька група). В епоху панування готів у Надчорномор'ї поширилася черняхівська культура. В VI ст. н. е. візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандер та ін. знають слов'ян під іменем антів та склавинів. Саме візантійські автори започаткували вживання етноніма «слов'яни». На території Східної і Центральної Європи виділено чотири групи слов'янських пам'яток раннього середньовіччя, які датуються в межах V – VII або VI – VII ст. н. е. Це – Колочинська, Пеньківська, Празько-Корчацька і Дзєдзіцька культури. Вони, вважають дослідники, належать історичним слов'янам, відомим за писемними джерелами під іменем венедів, антів та склавинів (Колочинська (слов'яно-балти), Пеньківська (анти), Празько-Корчацька (склавини), Дзєдзіцька (праполяки)). Вторгнення гунів до Європи у IV ст. прискорило міграційні процеси в слов’янському середовищі. Вихідною територією великого розселення слов'ян були лісостепові області України, звідки почалося розселення антів у Нижнє та Середнє Подунав'я і на Балканський півострів аж до Греції, а склавинів – у Середнє і Верхнє Подунав'я і межиріччя Ельби та Заале, де утворюються дві групи західних слов'ян: сербська – південно-західна і полабська – північно-західна. Остання пов'язана з розселенням вихідців з ареалу Дзедзіцької культури. З великим розселенням слов'ян створились умови для їх перерозподілу на східних, західних і південних та започаткувались процеси подальшої їх диференціації в межах кожної із згаданих груп. Отже, у VI – VII ст. склавини й анти з лісостепової зони України мігрували на Балкани, у Подунав'я, басейн Ельби та Одри і започаткували південну та західну гілки слов'янства. В цей же час слов'яни Середнього Подніпров'я просунулися на північ, по Дніпру та Десні, і на схід, на Верхній Дінець і Дон. З цими подіями середини І тис. переважна більшість сучасних дослідників пов'язують розпад слов'янської спільності й початок формування окремих слов'янських народів. У цей час зароджується і праукраїнський етнос. Неоднаковість обставин культурно-історичного розвитку слов'янських етнічних угруповань на сході, заході й півдні Центрально-Східної Європи, відмінності природно-кліматичних і господарських умов розселення та своєрідність культурно-етнічного й політичного оточення в кожному з цих регіонів призвели згодом до розпаду давньослов'янської спільноти. Результатом цього процесу стало формування трьох гілок слов'ян: східної, західної та південної. Поступово слов'янські територіально-племінні угруповання почали віддалятися одне від одного, обираючи власний історичний шлях залежно від конкретних умов та зовнішнього оточення. Так, зі східнослов'янської етнічної групи виділилися і почали формуватись як окремі народності українці, росіяни та білоруси; із західнослов'янської – поляки, чехи, словаки, серби-лужичани та інші полабсько-поморські племена; з південнослов'янської – болгари, серби, хорвати, боснійці, словенці, македонці та чорногорці.

Дата добавления: 2015-08-13