Формування станово-представницької монархії в польській державі

Протягом ХІV – ХV ст. у Польщі тривав процес становлення станово-представницької монархії, який супроводжувався зміцненням політичних позицій основної маси польських феодалів – шляхти. Оформлення польської шляхти як стану завершив Кошицький привілей Людовіка Угорського. Тоді в обмін на визнання феодалами права на польський престол за своїми дочками Людовік на з'їзді представників різних верств польського суспільства, який відбувся в місті Кошице у 1374 р., уклав з ними договір. Ця угода пізніше дістала назву Кошицького пакту, або Кошицького привілею. За надання права на корону одній з його дочок Людовік зобов'язався: 1) звільнити землевласників від усіх державних податків, за винятком плати (у розмірі двох грошів) з кожного селянського лану (поральне); 2) призначати на земські посади (воєвода, каштелян, підкоморій, суддя) лише місцевих феодалів; 3) не призначати на посади королівських старост іноземців; 4) надавати платню польським рицарям, які братимуть участь у війнах поза межами країни, та сплачувати викуп за дворянина, який потрапить у полон; 5) не зазіхати на всі надані раніше привілеї. Ліквідувавши різницю між умовними земельними маєтками колишнього рицарства й спадковими (вотчинними) землями феодальної аристократії, Кошицький привілей перетворив шляхту і магнатів (панів) на один панівний, привілейований стан – дворянство. Звільнення дворянства від усіх державних податків призвело згодом, по-перше, до того, що в разі необхідності зібрати додаткові кошти на державні потреби королівська адміністрація і уряд мусили звертатися до феодалів, а отже, державна скарбниця потрапляла під їхній безпосередній контроль, по-друге, беручи участь у вирішенні податкових і фінансових питань, шляхта дістала можливість впливати на державні справи. Саме за Людовіка Угорського було зроблено перший крок у напрямі обмеження в країні привілейованого становища можновладців. Уже на початку свого правління король Владислав II не тільки підтвердив усі колишні дворянські привілеї, а й значно розширив їх у 1386 р. Відразу після коронаційного церемоніалу Владислав ІІ підписав Корчинські привілеї. Передусім у них ішлося про державні податки. Незважаючи на мізерність податку, визначеного привілеєм 1374 р., він викликав невдоволення збіднілого рицарства, яке дуже часто обробляло землі нарівні з селянами (кметями) і на цій підставі причислювалося до податкового стану. Корчинський привілей установлював, що «порадльне» надалі збиратиметься не з селянського лану, а «з голови кметя», отже, дрібна шляхта звільнялася від цього збору. 1388 р. король видав Петрковський привілей, який дуже обмежував компетенцію королівських судів і передавав судову владу земським чиновникам. Наприкінці XIV ст. польські феодали завдяки новим привілеям Владислава II Ягайла зміцнили свої позиції в державі, до того ж і зовнішня політика короля спрямовувалася на забезпечення їхніх інтересів. Так, малопольські феодали були невдоволені відокремленням Галицької Русі від Польщі і приєднанням її до Угорщини. Після військової експедиції 1387 р. до Галицької Русі (угорські війська опору не чинили), вона знову ввійшла до складу Польського королівства, Львів став центром католицького архієпископства. Населення приєднаних територій дістало права й привілеї, які мали стани в Польщі, проте тільки католики могли посідати вищі державні посади. На завершальному етапі правління Владислава II Ягайла польські феодали домоглися для себе нових привілеїв. Найважливішими з них були Червинський (1422 р.) і Єдлинський (1430 р.). Перший забороняв конфісковувати маєтки у шляхтичів, другий – позбавляти шляхтичів особистої недоторканості, якщо їхня провина не доведена в земському суді. Тепер шляхтича не можна було заарештувати чи покарати без відповідного судового розгляду й судової постанови. Поява Єдлинських привілеїв була викликана тим, що шлюб короля Владислава II Ягайла з Ядвігою не дав наступника престолу й лише в четвертому шлюбі у нього народився син. За правління засновника Ягеллонської династії далеко не всі сучасники вважали його законним монархом. Бралися під сумнів і права його сина на королівську корону. Феодальна верхівка вміло скористалася обставинами й, пообіцявши обрати сина Ягайла королем, домоглася для себе нових привілеїв. Дальше зростання політичної ваги шляхти в суспільстві було пов 'язане з виникненням і діяльністю станово-представницьких установ. З останньої чверті XIV ст. в Польщі регулярно скликалися загальнодержавні з'їзди феодальної верхівки, на яких вирішувалися найважливіші питання внутрішнього й зовнішнього життя країни. В роботі цих зібрань брали участь представники різних верств населення: шляхта, королівські й земські чиновники, керівництво міст та ін. Згодом загальнодержавні з'їзди набули характеру станово-представницької установи і стали називатись вальним (загальним) сеймом. Удільні з'їзди провінційної феодальної знаті, т. зв. земські сеймики, виконували функції органів місцевого самоврядування. Оскільки в роботі сеймиків з часом почали брати участь усі місцеві феодали, вони перетворились на станово-представницькі органи на місцях. Якщо магнати віддавали перевагу вальному сеймові, де головну роль відігравали члени королівської ради, то шляхта – земським сеймикам, система виборів до яких забезпечувала ширше представництво середніх і дрібних феодалів. Після смерті Владислава II Ягайла протягом чотирьох років, до повноліття його сина – кором Владислава ІІІ (1434 – 1444) – Польщею правила регентська рада, очолювана єпископом Краківським Збігневом Олесницьким (1389 –1455). Для цього періоду характерна цілковита зверхність світських і церковних можновладців у політичному житті країни. Швидке просування османських завойовників на Балканському півострові підштовхнуло польську й у горську верхівку до відновлення унії обох держав. Це сталося в 1440 р., коли Владислав III посів мадярський престол. Феодальна верхівка, зосереджуючи владу у вальному сеймі, обмежувала права провінційної шляхти на земських сеймиках. Так, лише необхідність зібрати додаткові кошти для організації антиосманського воєнного походу, змусила польських магнатів дати згоду на скликання у 1441 р. земських сеймиків. Саме на них шляхта погодилася підвищити «порадльне» з 2 до 12 грошів з кожної «голови кметя». Але коли в 1443 р. Владислав III знову звернувся з проханням про фінансову підтримку, шляхта на земських сеймиках йому відмовила, посилаючись на численні обмеження її прав. Після загибелі Владислава III у битві з османами під Варною у 1444 р. польсько-угорська унія втратила свою чинність. Наступний польський монарх – великий князь литовський Казимир IV Ягеллончик (1446 – 1492) – фактично поновив польсько-литовську унію. Новий король, розраховуючи на підтримку шляхти, намагався обмежити владу феодальної аристократії. Однак у 1454 р., напередодні воєнного походу в Пруссію, шляхта зажадала від Казимира ІУ підтвердження її прав та привілеїв, погрожуючи в разі відмови розійтися по домівках. Саме внаслідок цього демаршу король змушений був прийняти Нешавські статути, які започаткували новий етап у розвитку станово-представницької монархії, їх значення полягало передусім в істотному посиленні впливу земських сеймиків на державні справи й водночас в обмеженні політичного впливу магнатів і керівництва великих міст. Статути передбачали, що відтепер запровадження нових податків, а також скликання «посполитого рушення» відбуватиметься тільки за згоди земських сеймиків. Вони надавали шляхті право обирати суддів, розширили права шляхтичів на володіння селянами тощо. Становлення інституту земських сеймиків сприяло також упорядкуванню в 1496 р. проблеми представництва шляхти у вальному сеймі. Саме за правління короля Яна Ольбрахта (1492 – 1501) – вальний сейм перетворився на двопалатний і складався з сенату й шляхетської депутатської палати (посольської хати). З цього часу між двома палатами розпочалося непримиренне протиборство за вплив на короля та при вирішенні державних справ. Водночас ішла боротьба між сеймом та королем за верховенство. При королі Олександрі (1501 –1506) була здійснена спроба запровадити єдиновладдя сенату. Так, згідно з Мельницькими привілеями (1501 р.) влада в країні переходила до сенату, який складався з членів королівської ради, проте король позбавлявся права призначати сенаторів. Потрапити до сенату могла лише та людина, яка обіймала певні посади, досягши вершин у службовій ієрархії. Однак шляхті не подобалися ці нововведення, а тому вона зробила все можливе, щоб Мельницький привілей так і не набрав чинності. Навіть більше, зусиллями шляхти в 1505 р. на черговому сеймі в Радомі була прийнята конституція, яка починалася словами «Nihil nowi» («Жодних нововведень»). Так був сформований механізм прийняття законів у польському королівстві, який складався з трьох елементів: монарха, сенату й посольської хати. До сенату входили сановники, які обіймали вищі церковні й світські посади (єпископи, воєводи, каштеляни, міністри). До посольської хати – обрані земськими сеймиками представники воєводств. Відтепер до повноважень вального сейму входило прийняття законів, затвердження податків та ухвалення рішень про скликання ополчення. Згодом до його компетенції увійшов також контроль за діяльністю уряду, дотримання ним законів держави. Подальше становлення станово-представницької монархії пов'язане з династичною кризою. Невдовзі після укладення Люблінської унії Сигізмунд II Август помер. Він був останнім із чоловічих представників династії Ягеллонів, а тому польський трон звільнився. На виборах («вільній елекції»), що відбулися у Варшаві в 1573 р., королем було обрано французького принца Генріха Валуа. Однак, перш ніж посісти польський трон, Генріх дав обіцянку й заприсягнувся в тому, що відтепер короля обиратиме шляхетський стан усієї Речі Посполитої, а титул «спадковий король» ніколи не вживатиметься, що видання законів і вирішення питань про війну й «посполите рушення» стане прерогативою сейму, який скликатиметься кожні два роки. Між сеймами мала діяти обрана постійна рада у складі 16 сенаторів при королі, без дозволу якої він не міг прийняти жодного рішення. Окремий пункт обіцянок короля, відомих як «Генріхові артикули», стосувався свободи віросповідання. Крім усього іншого, в «Артикулах» наголошувалося, що у випадку порушення королем законів, піддані Речі Посполитої мають право на опір. Отже, «Генріхові артикули» мали велике значення у формуванні державної системи Речі Посполитої. Ними проголошувалася дворянська республіка на чолі з королем. Короля обов'язково обирали. Він відмовлявся від принципу успадкування влади і був зобов'язаний вирішувати найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики лише з урахуванням думки сенату, а кожні два роки – скликати сейм. Відповідно до «Артикулів» у разі порушення королем прав і привілеїв шляхти вона мала право відмовитися від підкори королю. Слід зазначити, що ефективність роботи сеймів різко понизилася в середині XVII ст. після того, як була запроваджена практика прийняття рішень виключно консенсусом. Будь-який учасник міг скористатися правом «liberum veto» і заблокувати будь-яку постанову. «Генріхові артикули» стали обов'язковими для кожного нового правителя Речі Посполитої.

Дата добавления: 2015-08-13