Етапи формування світового господарства

У своєму розвитку світове господарство пройшло декілька етапів:

І етап – це етап виникнення світового господарства. Він почався ще на доіндустріальній стадії виробництва із зародження міжнародної торгівлі і продовжувався до кінця ХVІІ ст.

ІІ етап (початок ХVІІІ середина ХІХ ст.) визначається:

- подальшим розвитком виробництва товарів, зростаюча маса яких надходила у регулярний обмін між країнами;

- перетворенням зовнішньої торгівлі в складову частину національної економіки;

- виникненням світового ринку – вище досягнення капіталізму.

ІІІ етап (кінець ХІХ початок ХХ ст.) – це етап завершення формування світової системи господарства на основі великого машинного виробництва.

ІV етап – кінець 20-х – середина 80-х р. ХХ ст. Після Першої світової війни почався процес якісної зміни первісно сформованої системи світового господарства. Він в основному завершився з падінням колоніальної системи. Світ розколовся на дві основні системи і був доповнений, багатьма колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної залежності. В цей період ринкова економіка суттєво трансформувалась в сторону соціального господарювання. В економіці щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних сил і господарських відносин подальший розвиток набула змішана економіка. Усього переважно в ринковій системі світового господарства в середині 80-х років було понад 160 країн, у тому числі понад З0 індустріально розвинених.

V етап (кінець 80-х – початок 90-х р.) – етап, характерною рисою якого є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток таких організаційно-економічних форм останніх, які пов’язані з виробництвом товарів і комплектуючих в різних країнах. На формування світового господарства в 90-х роках ХХ ст. вплинуло відокремлення ряду країн Східної Європи від соціалістичної системи господарювання, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав. Для світового господарства на кінець ХХ ст. стали характерні нові економічні зв’язки і відносини, розширились митні і політичні союзи.

Світове господарство характеризується:

— зростанням інтернаціоналізаціїекономіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;

— створенням багатогранної системиміжнародних економічних відносин;

— формуванням міжнаціональних механізмів регулювання.

Світове господарство сьогодні глобальне за своїми масштабами. Воно повністю ґрунтується на принципах ринкової економіки, об’єктивних закономірностях МПП, інтернаціоналізації виробництва. Проте процес розвитку світового господарства ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток всіх чинників, що обумовлюють цей процес.

Основними економічними засадами світового господарства є: міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація економіки та міжнародна конкуренція.(Рис.1.1.)

Рис 1.1.Еконамічні засади функціонування світового господарства.

На розвиток світового господарства впливає низка чинників, які надають йому високого динамізму. Серед них:

- розвиток науково-технічного прогресу;

- зростаюча взаємозалежність національних господарств;

- поглиблення спеціалізації і кооперування;

- радикальна перебудова соціально-економічних відносин;

- вирішення глобальних проблем і ін.

З’ясування змісту сучасного світового господарства обумовлює необхідність розглянути більш детально його основні аспекти: інтернаціоналізацію виробництва; всесвітню торгівлю товарами і послугами; міжнародний рух валют і капіталів; міграцію робочої сили; економічну інтеграцію; обмін в галузі. науки і техніки; глобальні економічні проблеми і ін. Основною тенденцією розвитку сучасного світового господарства є інтернаціоналізація виробництва. Головним чинником останньої став перехід розвинутих країн у 60-80-х р. на нову високотехнологічну базу, з перевагою, інформаційних технологій, що призвело до бурхливого зростання інтернаціоналізації відтворювальних процесів в обох її галузях – інтеграційній (через зближення, взаємопристосування національних господарств) і транснаціональній (через створення міжнаціональних виробничих комплексів).

Інтернаціоналізація виробництва – це процес налагодження, формування і розвитку стійких економічних зв’язків між окремими країнами на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної спеціалізації і кооперації вона відображає вихід відтворювального процесу за межі національних кордонів і стає частиною процесу, який протікає в межах інтернаціонального або світового, рівня. Об’єктивна історична тенденція, охоплює практично всі країни незалежно від їхньої належності до тієї чи іншої соціально-економічної системи або рівня розвитку.

Передумови інтернаціоналізації господарських зв’язків виникли за умов переходу до великого машинного виробництва. Сьогодні науково технічний процес (НТП) залишається найбільш дійовим чинником інтернаціоналізації економіки, що набуває нових рис, пов’язаних з переходом від переважно зовнішньоторгових зв’язків до міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва.

Якісно новий етап інтернаціоналізації господарських зв’язків виявляється у вигляді економічної інтеграції. Економічна інтеграція – це економічні об’єднання країн, в середині яких стають все більш глибокими господарські зв’язки національних економік, що обумовлює зближення господарських механізмів, приймає форму міждержавних угод і узгоджено регулюється міждержавними органами.

Останнім часом у світовій економіці спостерігається стійка тенденція до регіональної міждержавної інтеграції, яка одержала розвиток за допомогою різних об’єднань країн. У найбільш розвиненому Європейському інтеграційному співтоваристві (з 1 січня 1994 р. – Європейський союз) в найближчий час передбачається завершити утворення «єдиного економічного простору» межах якого і буде здійснюватися вільний рух товарів, послуг, робочої сили і випущена в обіг єдина грошова одиниця.

На утворення північноамериканського об’єднання націлені США, Канада і Мексика. Антський спільний ринок як перспективу розглядають Болівія, Венесуела, Колумбія і Перу. Регіональні об’єднання являють собою більш глибокі, взаємопроникаючі економічні зв’язки національних економік різних країн [5, с.223].

Основою інтернаціоналізації та інтеграції національних господарств є міжнародний поділ праці (МПП) – спеціалізація окремих країн, з виробництва певних видів продукції. МПП виник у мануфактурний період розвитку капіталізму і основною формою його реалізації були двосторонні і тристоронні зовнішньоторгові зв’язки. Тому у цей період МПП носив обмежений характер.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці, що збігаються з формами суспільного поділу праці: 1) загальна, 2) особлива, і 3)одинична(Додаток 1).

Сучасний етап розвитку МПП характеризується:

— розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює деіндустріалізацію промислово розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей);

— поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації;

— інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг з виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;

— загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг.

Інтернаціоналізація економіки– формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості національних економік.

Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) – процес зближення та взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на створення єдиного господарського механізму.

МЕІ носить переважно регіональний характер.

Форми МЕІ:

— торговельна інтеграція(створення зон вільної торгівлі) країн-учасниць;

— валютно-фінансова інтеграція(зняття обмежень на переміщення капіталів всередині угруповання, єдина валютна політика тощо);

— створення єдиного економічного простору(усунення нетарифних бар'єрів у взаємній торгівлі.

Виділяють такі найбільші регіональні інтеграційні угрупування: АПЕК, НАФТА, АСЕАН, Європейський Союз та МЕРКОСУР (Додаток 2).

Провідну роль у сучасному світовому господарстві відіграють інтернаціональні промислові та банківські корпорації.

Міжнародні корпорації (МНК)– концерн або союз концернів різних країн, які домінують в одній або кількох сферах світового господарства.

Транснаціональні корпорації (ТНК)– основні суб'єкти світогосподарських зв'язків на сучасному етапі.

ТНК– фірми, які здійснюють основну частину своїх операцій за межами країни, в якій вони зареєстровані, найчастіше в декількох країнах, де розміщені їхні відділення, філії, підприємства.

Транснаціональні банки (ТНБ)– крупні банки, які виконують посередницьку роль у міжнародному русі позичкового капіталу (спираючись на мережу закордонних підприємств) і контролюють (за державної підтримки) валютні й кредитні операції на світовому ринку.

Класифікація країн світового господарства

За специфікою господарських систем:

― країни з розвиненою ринковою економікою;

― країни з ринковою економікою, що розвивається;

― країни з перехідними до ринку економіками;

― країни з неринковою економікою.

За ступенем економічного розвитку:

— високорозвинені;

— середньорозвинені;

— з низьким рівнем розвитку.

Крім того, нині виділяють:

— нові індустріальні країни Південно-Західної Азії та Латинської Америки;

— високодохідні нафтоекспортуючі країни;

— найменш розвинені країни.

Структура міжнародних організацій та інститутів

Спеціалізовані:

— АСС – Адміністративний комітет з координації роботи спеціалізованих закладів ООН та Міжнародного агентства з атомної енергії;

— UNPC – Комісія ООН з питань народонаселення;

— СТС – Комісія ООН з питань діяльності ТНК;

— ILO – Міжнародна організація праці та ін.

Галузеві економічні об'єднання:

― IAEA – Міжнародне агентство з атомної енергії;

― ІСАО – Міжнародна організація цивільної авіації;

― UNCTAD – Конференція ООН з торгівлі і розвитку;

― IMF – Міжнародний валютний фонд;

― IBRD – Міжнародний банк реконструкції і розвитку та ін.

Міжнародні галузеві організації:

— OPEC – Організація країн-експортерів нафти;

— GATT – Генеральна угода з тарифів і торгівлі;

— EBRD – Європейський банк реконструкції і розвитку;

— EUROATOM – Європейське товариство з атомної енергії та ін.

Міжнародні об⁹єднання підприємців:

— IRU – Міжнародний союз автомобільного транспорту;

— IUМІ – Міжнародний союз морського страхування;

— SITA – Міжнародне товариство авіаційного електрозв'язку і т. ін

Особливу роль щодо поглиблення та прискорення процесів виробничої спеціалізації різних країн відіграв індустріальний етап в розвитку національних економік. Промислова революція у ХІХ ст. зробила переворот в галузевому розподілі праці, сприяла спеціалізації виробництва на основі технічного прогресу. Почала широко розвиватися предметна (або міжгалузева) спеціалізація, зорієнтована на виготовлення окремих видів промислових виробів.

Подальший розвиток МПП знаходить своє відображення у переході від предметної (міжгалузевої) до подетальної (внутрішньогалузевої) спеціалізації. В межах останньої підприємства, розміщені на території будь якої, побудь 6 країни, стають лише відокремленими ланками поділу праці в загальній міжнародній організації виробництва певного товару. Так, наприклад, значну частину комплектуючих виробів і операцій по виготовленню японських телевізорів та іншої радіоелектронної апаратури виконують робітники заводів, розміщених в різних країнах Азії, Європи, Латинської Америки. Частина участі національного господарства у МПП можна представити як індекс товарності:

(1.1)

де Gі – індекс товарності;

ЕХ – експорт продукції (послуг) у протязі року;

ІМ – імпорт продукції у продовженні року;

СDР – річний валовий внутрішній продукт.

На рівень розвитку інтернаціоналізації виробництва впливає низка чинників. До найбільш важливих відносяться: рівень техніко-економічного розвитку країн; характер виробничої асоціації; величина національного господарства; глибина розвитку МПП.

Головними чинниками міжнаціональної спеціалізації є наявність природних ресурсів, кліматичні умови, сформована виробнича база і рівень внутрішньо національної спеціалізації. Концентрація виробництва певної продукції у межах однієї країни, яка не базується на спеціалізованих підприємствах з високим технічним і технологічним рівнем, не забезпечує випуску конкурентоспроможної продукції, веде до перевитрат ресурсів і економічних спадків. У кожному національному господарстві підсилюється роль елементів, породжених організаційно-технічною взаємодією різних країн, все більша кількість, підприємств, які входять до національних комплексів стають ланками всесвітнього господарства. Все це обумовлює повна економічна (в першу чергу виробнича) взаємозалежність країн.

Однією із сторін і головною формою поділу праці у світовому господарстві є міжнародна кооперація праці (МКП) – об’єднана діяльність працівників різних країн в одних і тих же або в різних, але об’єднаних між собою процесах виробництва. У свою чергу МКП базується на міжнародній спеціалізації виробництва, яка відображає сторону МПП. Саме тому міжнародна кооперація і міжнародна спеціалізація виробництва є не лише формами МПП, а й суттєвими рисами що визначають його сутність [3, с.497].

За своєю економічною природою МКП є продуктивною силою – вона дозволяє досягати результату в галузі виробництва, наукових досліджень, збуту продукції при значно менших затратах живої і уречевленої праці, порівнюючи з тією, яка необхідна для досягнення такого ж результату, якщо учасники діють поодинці.

У виробничій кооперації слід розрізняти дві взаємопов’язані сторони. З одного боку – це процес узгодженого виробництва певної продукції, з другого – обмін між суб’єктами МКП виробленої продукції.

Класифікація форм міжнародної виробничої кооперації знаходиться в прямій залежності від методологічних принципів, закладених в її основу. Відповідно до документів Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) формами міжнародної виробничої кооперації є: 1) спільне виробництво; 2) підрядна кооперація; 3)поставки у межах ліцензійних угод; 4) доповнення виробничих потужностей партнера; 5) розподіл виробничих програм (спеціалізація); 6) організація спільних підприємств.

Виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок про дію закону інтернаціоналізації виробництва, його різну інтенсивність в тих чи інших країнах світу. Для того щоби закон діяв більш активно у світовому господарстві, необхідно створити належні умови для його реалізації: розгалужену мережу інформаційних комунікацій, розвинену транспортну інфраструктуру, стабільну, грошово-кредитну систему, прийняти відповідні закони і ін.

Таким чином, економічна інтеграція це процес економічної взаємодії країн, який сприяє зближенню господарських механізмів і приймає форму міждержавних угод.

Основними передумовами інтеграції є зіставлення рівнів ринкового розвитку країн, їх географічне зближення, вирішення загальних проблем, бажання прискорити ринкові реформи і не залишитися на обочині інтеграційних процесів що відбуваються у світовому господарстві.

---

Дата добавления: 2015-08-18