Джерела та видатні діячі української термінології

«Володіти мовою професії – означає

добре знати закони і принципи національної мови,

вміло слугуватися професійною лексикою, термінологією

і активно застосовувати ці знання у фаховій діяльності.»

Руслан Кацавець

Українська термінознавча думка формувалась в європейському контексті і поступово пробивалася крізь рамки бездержавності своєї нації. У цьому процесі неабияку роль відіграли такі особистості, як передусім Г.Кониський,І.Верхратський, М.Грушевський, І.Огієнко, В. Сімович і, звичайно, колективний науковий орган, яким із 1872 року стало Наукове товариство імені Т.Г.Шевченка. Розвиток термінологічної науки має давню традицію. Це і Києво-Могилянська академія, й Інститут української наукової мови, пізніше - Інститут мовознавства. Варто додати до цього і ту термінологічну працю, яку вели за межами України Я.Рудницький, О.Горбач, А.Вовк, Ю.Шевельов та інші українські мовознавці.

Наукова термінологія - вище породження людської думки - національна за своїми витоками, міжнародна за поширенням серед різних народів через їхні мови. Саме в термінології закодовані історія й культура народу. Основу кожної термінологічної системи (звичайно, природно сформованої) становлять власні національні слова, що ввійшли в науковий обіг шляхом дефінування їх. Вони діють тільки в системі рідної мови, добувають з її надр потенційні значення, зумовлені відповідним контекстом та історичною традицією. Конотація на рівні функціювання термінів явище неминуче, і викликане воно підтекстом та специфікою тієї мови, якою написаний текст. Запозичення в термінології варто розглядати як об'єктивний фактор її еволюції. Однак, вони доцільні лише тоді, коли відповідають життєвим потребам і засвоюються, не порушуючи національної специфіки терміносистем. "Термінологія кожного народу,­­- ­­­­­писав В.Сімович,- йшла і йде іншими шляхами, вона зв'язана з культурними впливами чужих мов та з структуральними законами кожної мови... " Мова - це не лише засіб висловлення й передачі готової думки, а сила, що творить цю думку, аналогічну тій, яку висловлює мовець. Саме тому формула "поняття значення" терміна має відносний характер на рівні сприйняттянаукового тексту (особливо у входженні терміна в публіцистичний чи художній контекст, навіть коли не відбувається повна чи часткова детермінологізація). "Мова,— зазначав О.О.Потебня, - це не тільки певна система засобів пізнання, так само, як і пізнання не відокремлене від інших сторін людського буття. Те, що ми пізнаємо, впливає на нас морально й естетично ". Звідси - відоме вчення про ближнє і дальнє значення слова, зумовлене його внутрішньою формою, на чому ґрунтується підхід ученого до творення термінів на національній основі. Вихідні позиції щодо українського національного термінотворення, терміновживання й теоретичного осмислення термінологічної розбудови української мови ґрунтуються на таких підходах до мови:

1. Кожна мова – це своєрідна система зі своєю різноманітністю наявних у ній коренів. Останні поповнюються лише запозиченнями, а власне українські обростають гніздами. Термінологічна робота передбачає вивченняпродуктивності наявних у мові слів, їх здатності утворювати різні частини мови, семантичну розбудову на ґрунті свого ядерного значення, формування словотвірних "ланцюжків", що гак важливо для стандартизації термінологічнихсистем.

2. Як основа національної культури, національна мова повинна виконувати всі суспільні й культурні функції, бути мовою науки. Науки без термінології не існує, тому розбудова національних терміносистем і їх широке функціонування є свідченням наукового потенціалу нації.

3. Термін є елементом загальнолексичної системи, в якій він народився або якою засвоївся. Він стандартизується за частотою вживання в певній фаховій сфері. Спрацьовує зручність термінологічної моделі, словотворча гнучкість, умотивованість як показник відповідності між внутрішньою формою та лексичним значенням терміна, обмеження багатозначності, евфонія.

4. Семантичне ядро кожної природно сформованої термінологічної системи становить невелику групу поняттєво об'єднаних лексем, які, з одного боку, традиційно використовуються на різних етапах розвитку суспільства, а з іншого,- зазнають певної концептуальної семантизації. Адже мова довговічніша за будь-яку формусуспільної організації, і терміни, як мовне надбання, - це не окремі слова, а лексеми й лексикалізовані словосполучення, семантика яких визначається місцем позначуваних понять у кожній із взятих окремо термінологічних систем. Відчутна й концептуальність у підході до термінотворення тих діячів, які розбудовували українську мову в напрямку її стильового розмаїття.

Створення термінологічних систем є визначальним фактором у розвитку наукового стилю. Воно відбувається за об'єктивними законами розвитку лексики, та водночас коригується тими науковцями, суспільно-політичними діячами, яким не байдужа доля їхньої мови і які своїм науковим потенціалом підносять інтелектуальний рівень та естетичне вироблення цілих мас народу. До системи термінів слід підходити як до витвору вищої форми людської свідомості з урахуванням того, що одні й ті самі явища індивід може розглядати по-різному, а отже, неоднозначно класифікувати їх. Розбудова термінологічних систем складна й важлива справа. Як показує вивчення української теоретичної спадщини стосовно термінологічної розбудови української мови, вже у XVII ст. українські вчені підходять до теорії терміна, про що свідчать насамперед праці Києво-Могилянської академії, зокрема Григорія Кониського.

Слід сказати, що теоретичні засади термінотворення в українському мовознавстві закладались на ґрунті європейської школи, передусім Віденської, з урахуванням надбань української філософської і мовознавчої думки. Мовознавці того часу намагались розробити теорію онтології терміна, виділити властивості наукових номінацій, класифікувати терміни на одиничні й універсальні, аналогічні й рівнозначні. Г.Кониський спрямовував вивчення терміна у ракурс інтелектуальної діяльності людини. Саме зі з'ясування значення термінів потрібно починати кожну логічну операцію: "Щоб правильно побудувати логіку, треба перед першою операцією розуму викласти три: по-перше, пояснити природу термінів; по-друге, пов'язати подібні речі, щоб вони швидше сприймалися; по-третє, розділити неподібні речі, щоб вони не зливались ". Г.Кониський вийшов на функціональний аспект, де потрібне уточнення терміна як контексту. Передусім контекстність розуміється на рівні творення термінологічних словосполучень атрибутивного чи субстантивного характеру, однак не виключається і детермінологізація - відчуження. Під останнім автор розуміє вживання терміна у невластивому розумінні і метафорично через приєднання якогось слова. З розвитком наукового стилю української мови його обов'язковою складовою частиною стала термінологічно-номенклатурна система. У її становленні позитивну роль відіграла діяльність Івана Верхратського, який у цьому процесі орієнтувався на народно-розмовну мову. Але згодом зрозумів, що усно-народного слова не вистачить для потреб національної науки, тому визнав за необхідне ввести в практику лексикографічної праці нові методи лексичного розширення термінологічно-номенклатурної організації творення слів народномовними засобами, калькування і запозичення, серед яких найдоцільнішим визнав структурні кальки, створені на основі характерних українських моделей словотворення.

Народність у питаннях термінології спостерігається і в працях І.Я.Франка, який стверджував, що "учений, викладаючи нам здобутки науки, мусить послуговуватися мовою, і то не якоюсь абстрактною, а тою, звичайною,витвореною історично, привичною для нас".Погляди І.Франка на природу терміна принагідно викладені у збірці його статей під назвою "В наймах у сусідів", куди увійшли праці, що друкувались на сторінках польських та німецьких газет і журналів, а пізніше були перекладені автором українською мовою. Вже сам факт появи збірки свідчить про глибину мислення вченого, його підхід до українознавства з площини загальноєвропейської культури і науки. Теоретичні засади термінології, що лежать в основі термінологічної практики І.Франка, знаходять подальшу розробку і методологічне осмислення у працях інших учених його сучасників. Так, М.Возняк, маючи цілком достовірні уявлення про розвиток номінативних ресурсів, стверджував: "Коли в мові простого люду недостатнє якого слова на означення уявного розуміння і вищого, чи на означення предмету, незвісного народові, або нововинайденого, треба утвердити нове слово й то або з українського кореня і відповідного щодо значіння, або з іншої мови, найближчої до нашої мови... " Запозичуючи терміни, на думку М.Возняка, треба надавати їм української форми - "такий склад, такий початок або таке закінчення, які узгоджувалися б із відомими уже формами українських слів". Однак робити це не зовсім просто, бо "тільки щасливі таланти утворюють влучні нові слова". Існує соціологічний підхід до наукової мови та й невід'ємного атрибуту термінології, при цьому остання розглядається як витвір цивілізованої нації. І.Стешенко вважає нормальним свідоме спрямування термінологічної практики, доцільними і новотвори, і запозичення. Він зауважує, що українська літературна мова "тільки тоді стане дійсно народною, коли народ зблизиться з вищою культурою і вищою мовою", що передбачає і розбудову її термінологічних систем.

Дата добавления: 2015-08-18