Світове господарство:сутність і структура

РОЗДІЛ I

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Світове господарство:сутність і структура

Сьогодні людство стоїть на порозі ХХІ ст., яке буде визначатися якісно новим рівнем розвитку продуктивних сил суспільства постіндустріальними або інформаційними технологіями виробництва і відповідними їм виробничими відносинами, «обличчя» яких визначатимуть відносини інтелектуальної власності. При цьому у світі ще надовго збережуться різні форми суспільного та економічного розвитку, строкатість і разом з тим взаємозалежність, країн світу на основі об’єктивних економічних процесів та законів.

Світове господарство – це сукупність національних господарств, міжнародних економічних організацій у їх взаємодії, що здійснюється через систему міжнародних економічних відносин. Трьома найважливішими підсистемами світового господарства є національні господарства, міжнародні економічні організації та міжнародні економічні відносини. В 2001 році у світі налічувалось до 230 національних господарств розмежованих близько 260 сухопутними кордонами. Нації і народності, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 230 мовами, в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість із них функціонує в докапіталістичних формаціях, що поєднують елементи первісного, рабовласницького, феодального і частково капіталістичного способів виробництва. Ці країни (до 150) – слаборозвинуті. Приблизно 35 держав – розвинуті, з них понад 10 країн є високорозвиненими. До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтернаціональні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах, міжнародні фінансово-кредитні інститути (Міжнародний валютний фонд (МВФ), міжнародні реконструкції і розвитку (МБРР), та ін.).

Національні господарства і міжнародні економічні організації перебувають у процесі взаємодії та взаємозалежності через систему міжнародних економічних відносин. Їхніми структурними елементами є міжнародні економічні відносини у сфері виробництва, обміну, валютно-фінансові зв’язки, інформаційні та ін.

Зародження і формування стабільних економічних зв’язків між державами і господарюючими суб’єктами різних країн, інтернаціоналізація господарських зв’язків – це об’єктивна історична тенденція розвитку продуктивних сил, яка обумовлена міжнародним поділом праці (МПП), неможливістю будь-якої національної економіки забезпечити виробничі та інші потреби кожної окремої країни лише за рахунок її власних ресурсів, сил і чинників. Тенденція до утворення світового господарства, інтернаціоналізації економіки поступово охоплює усі країни світу незалежно від рівня їх розвитку, а загальною необхідною та достатньою передумовою здійснення цих процесів стає перехід до індустріальної стадії розвитку виробничих сил перехід до великого машинного виробництва, якому стають «тісними» та «вузькими» національні границі.

Первинним елементом системи світового господарства є національні господарські, а також міжнародні виробничі комплекси. Вирішуючи у процесі функціонування свої власні завдання, такі комплекси водночас сприяють виконанню призначення всієї системи, а для цього між ними мають встановлюватися міцні і стійкі зв'язки, що поєднують їх у більш великі утворення – підсистеми, які мають специфічні характеристики, але підпорядковані організуючій цілі системи в цілому.

Для характеристики складної і різноманітної структури світового господарства застосовується низка критеріїв, що дають змогу виділити складові його компоненти, згрупувати їх за певними ознаками і судити про стан і динаміку розвитку системи. Йдеться саме про комплекс критеріїв, тому що не існує єдиного універсального показника, здатного відбити всю складність і суперечливість світового господарства.

Найпростіший й очевидний підхід – виділення підсистем світового господарства за географічною ознакою згідно особливостями регіонального розвитку. З таких позицій можна розглядати підсистеми – Західна Європа, Північна Америка, Близький Схід, країни Південно-Східної Азії тощо. Іноді як самостійні підсистеми розглядаються окремі країни, що володіють великим економічним потенціалом, наприклад, США, Китай, Індія. Більш складний аналіз припускає застосування таких критеріїв, як рівень економічного розвитку, соціально-економічний тип господарства, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків [1, c.316].

Рівень економічного розвитку – синтетичне поняття, що характеризується сукупністю ряду показників, серед яких суттєвіші – виробництво валового внутрішнього продукту на душу населення, галузева структура національної економіки, тип економічного росту, рівень і якість економічного життя населення.

Обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення – один з найбільш поширених критеріїв класифікації підсистем світового господарства. У відповідності з ним виділяють групу високорозвинених країн і групу країн, що розвиваються. Проте сам по собі такий показник не є достатнім для характеристики рівня економічного розвитку. За таким показником, наприклад, найбільш економічно розвинена країна сучасного світу США опиняється лише на третьому місці ($26397 на душу в 1995 році), пропустивши поперед себе карликовий Люксембург ($34155) і невелику африканську державу Бруней ($30447). Тому необхідні й інші показники. Тож галузева структура свідчить про рівень індустріального розвитку країн, що входять до тієї чи іншої групи. Якщо основна частка валового внутрішнього продукту виробляється в промисловості, то маємо справу з високоіндустріальними державами, якщо в сільському господарстві – з аграрними. При цьому суттєве значення мають показники ефективності виробництва (продуктивність праці, капіталовіддача, матеріало- і енергоємність), що визначають тип економічного зростання. Як правило, високорозвинені країни характеризуються інтенсивним типом зростання, тоді як менш розвинені – екстенсивним [2, с.479].

Починаючи з 90-х років у міжнародній статистиці для характеристики рівня економічного розвитку почали застосовувати такий узагальнюючий показник, як індекс людського розвитку, що включає три основних компоненти: тривалість життя і стан здоров'я, рівень освіти й рівень доходів, що забезпечує прийнятні умови життя. До кінця 90-х років згідно з доповіддю Комісії ООН щодо людського розвитку серед 175 країн, для яких обчислювався індекс людського розвитку, 64 країни являли високий рівень, 66 країн – середній, і 45 країн – низький рівень. Інакше кажучи, з 6 млрд. мешканців Землі 1,3 млрд. (23%) користувалися умовами високого рівня людського розвитку, 2,6 млрд. (45%) – середнього і 1,8 млрд. (32%) проживали в умовах нижче середнього рівня.

Аналіз показує, що, незважаючи на розходження в показниках, орієнтація на рівень економічного розвитку дає змогу судити про специфіку завдань, які стоять перед різними країнами, і групувати їх відповідно до цього в окремі підсистеми.

Група розвинених країн зустрічається насамперед із проблемами утримання досягнутого досить високого рівня життя, забезпечення високої ефективності виробництва в умовах екологічних обмежень, забезпечення конкурентоспроможності своєї продукції. Ці й інші проблеми розв'язуються шляхом багатобічних контактів у рамках міжнародних організацій і на спеціальних нарадах, зокрема на регулярних зустрічах так званої великої сімки (США, Японія, Англія, Німеччина, Франція, Італія, Канада).

Країни, що розвиваються, зустрічаються з іншого роду проблемами. Насамперед це подолання відсталості від країн з високим рівнем економічного розвитку, яка, незважаючи на покладені зусилля, не тільки не скорочується, але навіть у ряді випадків зростає. З проблемою відсталості тісно пов'язана проблема бідності, що не дозволяє забезпечити величезній кількості населення хоч трохи пристойний спосіб життя. Розв'язання цих проблем неможливо без включення в систему міжнародних економічних зв'язків. У пошуках виходу із ситуації, що склалась, країни, які розвиваються, намагаються об'єднати свої зусилля, виступити єдиним фронтом у діалозі з розвиненими країнами (діалог «Північ-Південь»). Ними висунута через ООН концепція «нового світового економічного порядку», що передбачає комплекс заходів для подолання відсталості.

Масив країн, що розвиваються, далеко не однорідний за складом, й їхня диференціація поглиблюється. Невеликій групі країн, що розвиваються, пощастило вдало вписатися в систему світових господарських зв'язків, і, використовуючи сучасні технології і переваги в забезпеченні дешевою, але досить кваліфікованою робочою силою, домогтися високих темпів економічного зростання і конкурентоспроможності своєї продукції. Це дало змогу розв'язати низку соціальних і економічних проблем і забезпечити досить високий рівень життя. Країни, що дістали назву нових індустріальних країн (Гонконг, Сінгапур, Південна Корея, Тайвань, Бразилія, Аргентина, Мексика), посідають досить високі місця в рейтингу рівня людського розвитку.

Ще одну специфічну групу країн, що розвиваються, складають експортери нафти і нафтопродуктів. Одержуючи значну нафтову ренту, вони змогли забезпечити доволі високий рівень доходу на душу населення. Але, на відміну від нових індустріальних країн, вони не використовували виручені від продажу нафти кошти для вкладень у реструктуризацію власної економіки. У крайньому разі вони використовували їх як позички і портфельні інвестиції в інших країнах. Значна ж частина йшла на поточне споживання, причому далеко не завжди раціональне. Тому для деяких країн (Нігерія) закінчення нафтового бума обернулося кінцем процвітання.

Країни з низьким рівнем економічного розвитку (рівень доходів нижчий від $200 на людину на рік) – зона бідування світової економіки. Тут постійним явищем стали недоїдання, епідемічні захворювання, масове безробіття, низький рівень освіти. Саме такі країни мають потребу в ефективній міжнародній допомозі для перетворення їхньої економіки і включення її як нормально функціонуючого елементу у світове господарство. Необхідність допомоги відчувають не тільки країни з низьким рівнем розвитку, але і усе світове співтовариство, оскільки порушення функціонування якогось одного елемента системи створює загрозу цілісності і збалансованості всього економічного організму.

Двополюсна структура світового господарства не тільки сформувалася під впливом різниці в рівнях економічного розвитку різних країн, але породила відповідні соціально-політичні форми свого існування. Економічно більш розвинені країни зайняли провідні позиції у світовій економіці, насильно підкоривши більш відсталі території, закріпивши залежність у вигляді їхнього колоніального статусу. Кожна з підсистем виконувала свої функції, забезпечуючи реалізацію всією системою свого призначення. Метрополії зосереджували масове виробництво промислових виробів, колонії були для них великим ринком збуту, а також джерелом сировини і продовольства, що обумовлювало їхню аграрно-сировинну спеціалізацію. Така система багата на суперечності й конфлікти, оскільки, по-перше, потреба в розширенні колоніальних володінь після завершення територіального поділу світу не могла не призвести до зіткнення інтересів метрополій у боротьбі за переділи колоній, а по-друге, населення самих колоній рано чи пізно переставало миритися зі своїм залежним становищем і починало боротьбу за звільнення і незалежність [4, с.575].

Дата добавления: 2015-08-18