Картина перша

Дійові особи

Кайдаш ___________________________________________________

Кайдашиха ________________________________________________

Карпо _____________________________________________________

Лаврін ____________________________________________________

Мотря _____________________________________________________

Мелашка __________________________________________________

Баба Параска _______________________________________________

Баба Палажка _______________________________________________

Довбиш ____________________________________________________

Довбишка __________________________________________________

Берко – шинкар _____________________________________________

Привид херсонського чумака __________________________________

Лівий віл ___________________________________________________

Правий віл __________________________________________________

Хлопці, дівчата, старі селяни___________________________________

____________________________________________________________

Дія перша

Картина перша

Літній день. Подвір’я Кайдашів. Двері в сіни відчинені. Поруч в інших дверях до повітки на порозі сидить Омелько Кайдаш і струже вісь. З вулиці на тин поклали голови два воли, слухають, ремигають. Карпо і Лаврін рівняють точок, сперлися на заступи і розмовляють.

Л а в р і н. А кого ти, Карпе, будеш сватать? Бо я чув, як батько матері казав, що пора тебе женити.

К а р п о. Я й сам давно вже відчуваю, що пора. (Нехотя) Посватаю, кого трапиться.

Л а в р і н. Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

К а р п о. То сватай, як тобі треба.

Л а в р і н. Як на мене, я б сватав Палажку. У неї брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій і ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

При цих словах з лівого боку з-за куліс світлом або килимом висувається подіум. По ньому то зсовуючи з плечей, то знову надягаючи корсетку грайливою ходою топ-моделі йде Палажка

К а р п о. Справді намальована. Очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.

Від такої характеристики Палажка присідає, потім обертається і втікає за лаштунки.

Л а в р і н. То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

К а р п о. Та вже й доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче. А як говорить, то носом свистить.

Л а в р і н. То сватай Вівдю. Вона говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

На сцену виходить Вівдя, тягнучи за собою перекинуту через плече чудову довгу тернову хустку.

К а р п о. Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.

Вівдя втікає навіть не озираючись.

Л а в р і н. О, тоді бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся!

К а р п о. У Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як говорить, то такі викрутаси виробляє, неначе горох точить (показує тазом).

Кайдаш вибіг до синів зі стругом у руці.

К а й д а ш. Чого це ви руки поскладали, а язики порозгортали на всі Семи гори й верзете бог зна що? Чи то можна в таку п’ятницю паскудити язики? Ви знаєте, що хто сьогодні поститиме цілий день, той ніколи не потопатиме у воді і не вмре наглою смертю?

К а р п о. У Семигорах немає де і втопитися, бо в ставках старій жабі по коліно.

К а й д а ш. Говори, дурню! Як Бог дасть, то і в калюжі втопишся.

К а р п о. Хіба що з корчми йдучи на чотирьох...

За тином мелькнула баба Палажка, присіла, слухає розмову. З-за хати визирнула і сховалася баба Параска.

К а й д а ш. (З розпачем) Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами... Ти пробував коли ту горілку, яка вона гірка та погана? А я ж п’ю... (Плюнув і пішов стругати вісь).

Сини мовчки стругають тік.

П р а в и й віл (до товариша). Любить наш молодий хазяїн дівчат, ой любить!

Л і в и й віл. І вони його люблять.

П р а в и й віл. Наш Лаврін так еротично про дівчат розповідає, що в мене надимається те, чого вже давно нема.

Л і в и й віл. І не кажи Ось згадаєш мої слова: Лаврін знайде Карпові таку пару, що той старостів до неї пошле.

П р а в и й віл. Хоч би недалеко, бо нам доведеться на весіллі придане тягти по цих горбах та п’яні крики терпіти.

Л і в и й віл. Притягнемо, було б що. Посватав би Карпо добру душу, щоб і нам коли гостинчик підносила.

Вулицею йде Довбиш, сперся на тин навпроти Кайдаша.

Д о в б и ш. Здорові були, пане Омельку!

К а й д а ш. І ви здрастуйте!

Д о в б и ш. Стружете осі?

К а й д а ш. Та стружу з Божою поміччю.

Д о в б и ш. А сини оце чи не тік стружуть?

К а й д а ш. З трудом, а таки стружуть.

Д о в б и ш. Скоро возовиця. Знову на цій горі коло вас вози все село ламатиме. Чи не хотіли б ви трохи гору, що спускається зі шпиля, як з печі, зістругать, отак навскіс розкопати?

К а й д а ш. Хіба я один возитиму тудою снопи? Адже і кум, і ви, і мало не всі Семи гори возять, чом би пак і вам не розкопать?

Д о в б и ш. Нема, бачте, мені діла, ніби я сиджу, згорнувши руки. А добре було б розкопать розвіз, та ще так трошки навскоси.

К а й д а ш. Авжеж навскоси, щоб не так круто.

Довбиш уклонився і пішов. З-за хати вискочила баба Параска.

Б а б а П а р а с к а. А чом ти, Омельку, не хочеш цей горб розкопать? Люди кажуть, що це ти спеціально, аби вози ламалися і тобі було що стругать.

К а й д а ш. І ця туди. А хіба для рівної дороги возів не треба? Темна ти, Параско, неграмотна.

Б а б а П а р а с к а. Твоя правда, темна таки. Бо якби я була грамотна, то в Києві в університеті студентів учила б. (Зникла за хатою).

Лаврін, озирнувшись на батька, моргнув Карпу і тихо, дедалі голосніше знову завів своєї.

Л а в р і н. Карпе, Карпе! Скажи-бо, кого будеш сватать?

К а р п о. Ат! Одчепись, пристав, як реп’ях!

Л а в р і н. Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць. У неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

К а р п о. Гарна... мордою хоч пацюків бий. Сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни!

Баба Палажка за тином обхопила голову руками і гойдає нею з боку на бік. Баба Параска визирнула з-за хати, затиснувши рот долонею. Старий Кайдаш сплюнув набік.

Л а в р і н. Ну то сватай Одарку Ходаківну. Ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи, як рутяний лист. З личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці.

Чаплиною ходою з’являється Одарка, крутить на пальці разок намиста, маніжиться.

К а р п о. Вже й красуню знайшов! Та в неї лице, як тріска, стан наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а коли йде, то аж кістки торохтять.

Одарка стає як укопана, затикає вуха руками, б’є об поли. Крокуючи за лаштунки, крутить пальцем біля скроні.

Л а в р і н. Але ж ти й вередливий! То сватай (сміється) Хотину Корчаківну.

К а р п о. Чи ти здурів? Хотина як вигляне у вікно, то на нього три дні собаки брешуть. А на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

Л а в р і н. Ось скоро Купайло. Ляжеш у траві, коли дівчата через вогонь стрибатимуть та високо сорочки позадирають, то й побачиш, котру сватать.

З повітки прожогом вискочив Омелько.

К а й д а ш. Господи! Чи ви Бога не маєте в серці, що в таку святу п’ятницю діла не робите, а тільки паскудите язики? Хіба я вас колись учив таких балачок? Чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? (Махає перед носом Карпа стругом). Та якби ви стільки руками махали, як язиками, то вже тік аж до Богуслава вистругали б!

К а р п о. Тату! Ви он покинули майструвати, а ми вам нічого не кажемо.

З-за хати вибігає баба Параска.

Б а б а П а р а с к а. Здрастуйте вам у п’ятницю! Стріла оце Олену Головків ну. Що вже й дівчина доладна: повновида, рум’яна, коса, як праник. Каже, що до Купала готується. Пішла квітів на вінок назбирати. Ти, Карпе, на Купальському святі будеш?

Баба Параска, не чекаючи відповіді, хутко зникає.

К а р п о. Та в Олени така голова, що як зірве квіти на вінок, то прощавай рідна природа.

З-за тину вибігає баба Палажка.

Б а б а П а л а ж к а. Помогай Біг! Перейшла мені оце дорогу Одарка Ходаківна. Гнучка, як тополя, личко маленьке. Тиха, наче вода в криниці. Іду, каже, подивитися вдень, де та папороть у лісі, бо вночі боюся.

К а р п о. В Одарки личко, якби вночі з-за куща виглянула, там би від переляку й зліг.

Б а б а П а л а ж к а. Ти, Лавріне, збираєшся купальської ночі папороть шукать?

Не чекаючи відповіді зникає.

К а р п о. От поінформоване суспільство – не встигнеш сам чогось подумать у своїй голові, а вони вже в іншому кінці села знають!

Л а в р і н. А знаєш, Карпе, кого я тобі для сватання ще не називав? Бери Мотрю Довбишеву! Вона й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем.

К а р п о. (Сам до себе) Мотрю... Мотрю... О! (Підносить вказівний палець догори). У Мотрі темні, як терен очі. Рум’янці грають на всю щоку. (Сперся на заступ і замріяно дивиться за тин). У червоних кісниках, у доброму намисті з дукачем Мотря, як півонія цвіте...

З хати вийшла Кайдашиха, прикрила очі від сонця долонею.

К а й д а ш и х а. А йдіть, діточки, полуднувать та й батька кличте! Я вам і затірочки з вишкварками і локшини на молоці спроторила!

Л а в р і н. До локшини я перший! (Кидає лопату, йде до хати).

К а й д а ш. Мені покинь полудень на столі, як з церкви повернусь, то тоді з ним розправлюсь.

К а й д а ш и х а. Не забудь зайти з церкви до пана та забрать гроші за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Чи чуєш?

К а й д а ш. Та чую, чую, не глухий!

К а й д а ш и х а. Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп’єш гроші – плакатиме наш ярмарок!

З-за тину виглянула баба Палажка.

Б а б а П а л а ж к а. Ходи, Омельку, на вечерню. Бо паламар сьогодні в полі, нікому священикові кадильницю подати. Та й так як ти свічок перед образами ніхто не посвітить. (Зникає).

Карпо все стоїть, обпершись об заступ, і замріяно дивиться на ружу за тином, ніби то сама Мотря.

Л а в р і н. (Вже з порога) Карпе! Чого це ти на вулицю витріщився? Там окрім баби Палажки нікого немає. Ходи краще до затірки!

Від церкви долинає дзвін на вечірню. Омелько кинув струга і перехрестився. Сім’я пішла в хату, а він – до церкви.

Дата добавления: 2015-11-16