Подвір’я Кайдашів. Поруч з батьківською хатою ліворуч в однім ряду стоїть нова Карпова. Ясно світить місяць. Над хатами врівні зі стріхою висить біла хмара. На ній сидить п’яний Омелько і то варнякає, то співає.
К а й д а ш. (Співає) Сиджу я на небі-і-і, та й думку гадаю-у–у–у. Хоч я ще й не сокі-і-л, а добре-е-е лі-і-таю-у... Ну ви тільки подивіться – місяць, зорі... і я серед зір, немов другий місяць. А, може, ще краще, як сонце? О! Я... та ні, таки місяць, бо ніч же. (Визирає з хмари вниз) А гори так ніхто й не розкопав. Та вже й посадило біля мого двору горб, неначе гулю в кума на лисині.
З хати вийшла Мелашка, вилила щось з горщика під тин.
К а й д а ш (перехилившись з хмари). Мелашко, дочко! Як тобі тепер у нас після Києва живеться?
М е л а ш к а (Озирається довкола себе, дивується, але відповідає). Я тепер немов на світ задруге народилася – ніхто й лихого слова не скаже. Хіба вже ото Мотря шипить з-за тину, але вона мені збоку.
К а й д а ш. Таке вже в нас життя безрадісне. Як писав Тарас: ми в раї пекло розвели. Ти... той... вибачай, що й я іноді на тебе нападав. Бач, не витримала, бідна, аж у Київ втекла... Ну добре, що вернулась...
М е л а ш к а. Я на вас не гніваюсь, бо ви батько Лавріна, а Лаврін – найкраще, що в мене є. (Пішла в хату).
К а й д а ш. Хоч одній догодив. Утекла була в Київ, до проскурниці наймичкою найнялась. Ледве знайшли... А куди ж мені тікать з цього пе-е-екла-а-а? Карпо... Рідний син ударив мене в груди. З тих пір там усе запеклося. Син... Підняв на батька руку... Це вже кінець всьому на світі, всій цивілізації...
На вулиці за тином з’являється привид херсонського чумака, манить люлькою, йди, мовляв, закуримо.
К а й д а ш. (Заперечливо хитає головою і рукою) Е, ні! Я ж людина, а не комин, щоб гидомирним димом небо паскудить. Там і так уже озонова дірка, що ніхто й довіку нічим не залатає.
Чумак манить до себе.
К а й д а ш. Та ні, дядьку, зви-и-и-няйте, я з вами не піду! (Співає) Побреду-у-у, побре-е-ду-у-у, по коліна в ло-о-о-боду-у, до тієї дів-ів-чини, що хороша на виду-у-у...
З хати вийшла Кайдашиха, вдивляється в темряву. Чумак щез.
К а й д а ш и х а. І де його нечистий носить? То на греблі біля млина люди бачили. То до лісу аж під Бієвці забрів. На хмару очі втупить, і поки вона не розтане, дивиться. Уже став жовтий, як віск. Що воно з ним твориться?
Кайдашиха зникла в сінях. З-за тину вигулькнув чумак, манить Омелька до себе.
К а й д а ш. Ні-і-і, дядьку, не піду-у-у. Чули, що жінка сказала? А це ж ви мене до того млина по греблі водили. І в ліс ви заманили. Не пі-ду!
Чумак ховає люльку, виймає пляшку і манить нею. Кайдаш проворно без балачок злазить з хмари. Але раптом щось побачив, сахається.
К а й д а ш. Щезни, маро! Дивіться, дядьку, який собацюра, як годований кабан, з кінською головою, з рогами, а страшні очища як блищать! (Дивиться під тин. Чумак сміється), А чортиків скільки наросло! Та які зелені і дрібні, а ріжки, як цвяхи. (Хапає під хатою косу, косить). У мене не розроститесь! У мене не розгуляєтесь!
Привид чумака щезає. З хати виходять в самих сорочках Кайдашиха, Лаврін і Мелашка, зі своєї - Карпо і Мотря.
Дата добавления: 2015-11-16; просмотров: 49 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Готовий! Піди, Мелашко, до Мотрі та позич хліба на обід. (Сів під під хатою, струже палицю). | | | К а р п о(до Мотрі). Вже батько заспокоївся, пішли спати, бо скоро й вставать. |