Перше полювання

Примари – бо саме такими вони постали перед нами в ту мить – рухалися з іншого боку палуби, безгучно й швидко знімаючи троси і кріплення з підвішеної там шлюпки. Ця шлюпка завжди вважалася в нас запасною, хоч її й називали капітанською, бо вона висіла на юті біля правого борту. Тепер на носі в ній височіла темновида постать з одним‑єдиним білим зубом, який зловісно зблискував між сірими, наче сталевими, губами. Вбрання цього чоловіка складалося з дуже пом'ятої чорної бавовняної китайської куртки і таких самих широких чорних штанів. Проте над усією цією ебеновою похоронною чорнотою сяяв сліпучо‑білий закручений тюрбан, під яким лежало навколо голови заплетене в косу волосся. Його помічники здавалися не такими смаглявими, їхня шкіра мала яскравий тигрячо‑жовтий відтінок, притаманний деяким народам, що споконвіку мешкають на Філіппінах, – племені, яке славиться своєю бісівською хитрістю, завдяки чому багато хто з марновірних білих матросів вважає їх шпигунами і таємними агентами самого сатани в морі, а контора їхнього роботодавця, на думку матросів, розташована десь в іншому місці.

Екіпаж корабля все ще спантеличено розглядав цих незнайомих людей, коли пролунав голос Ахаба, що звернувся до старого в білому тюрбані – їхнього ватажка:

– Усе готове, Федалло?

– Усе готове, – просичав той у відповідь.

– Спускайте вельботи! – гримнув Ахаб через усю палубу. – Чуєте? Спускайте вельботи!

У його голосі була така грізна сила, що матроси, попри своє збентеження, тої ж миті перестрибнули через планшир; закрутилися, завищали блоки; три вельботи з плюскотом упали на воду; а люди із спритністю та завзяттям, що властиві лише китобоям, пострибали, наче кози, з борту до човнів, які гойдалися на хвилях далеко внизу.

Та вони ледве встигли відгребти з підвітряного боку, коли, обігнувши корму, з‑за протилежного борту виринув четвертий човен з тими самими п'ятьма незнайомими на веслах і Ахабом, який, випроставшись на кормі у весь зріст, гучно крикнув Старбаку, Стаббу і Фласку, щоб вони розтяглися по воді подалі один від одного, захопивши якомога більший простір. Але всі погляди знову були прикуті до темнопикого Федалли і його команди, і тому на вельботах не почули наказу.

– Даруйте, капітане? – перепитав Старбак.

– Розтягніться, – наказав Ахаб. – Ширше! Усі чотири човни. Гей, Фласку, спускайся нижче за вітром!

– Єсть, сер! – весело озвався опецьок‑Водоріз, відхиливши назад своє величезне стернове весло. – Нумо, хлопці! Ану ще! Іще! Ще раз! Ось вони, прямо по носу! Хутчіш! Чого ти вирячився на тих жовтих парубків, Арчі?

– Та ні, сер, я нічого, – відказав Арчі. – Я ще раніше про все це знав. Хіба я не чув, як вони шарудять у трюмі? Я навіть Кабако про це казав. Ну, а що ти тепер скажеш, Кабако? Це безбілетні пасажири, містере Фласк.

– Ану, хлопці, наляжте, наляжте, дітоньки, – лагідно й заспокійливо промовляв без передиху Стабб і в чиїй команді все ще вчувався неспокій. – Чого це ви ледве ворушитесь? На що ви очі вилупили? На тих хлопців у капітанській шлюпці? Ото дивина! У нас тепер на п'ятеро людей більше, ну то й що? Чи не все одно, звідки вони взялися? З ними ще веселіше буде. Ану наляжте, кажу вам! Від них, може, тхне сіркою, та нам байдуже. Чорти теж непогані хлопці! Отак, отак! Оце по‑моєму, оце ривок на тисячу фунтів, ривок на всі заставки! Хай живе золота посудина із спермацетом, хлопці! Тричі ура, братво, – ви хлопці хоч куди! Гей, ану легше, легше, – не поспішайте! Ламайте весла, мерзотники! Стійте, собаки! Отак, гаразд; тихше, тихше! Отак! Заносьте далі, налягайте дужче. Гей, тихіше! Чорти б вас узяли, ледарі, босота, чи ви там не поснули? Годі вам хропіти, налягай на весла! Налягайте, чуєте? Налягай, кажу вам! Та ви наляжете чи ні? Чого ви не налягаєте, дідько б вас ухопив? Налягайте, хоч розірвіться! Налягайте, щоб вам повилазило! Гей, ви! – І він вихопив з‑за пояса гострий ніж. – Усі витягайте ножі, лезо в зуби – і веслуйте. Отак. Ось тепер ви наче заворушилися; гризете сталеві вудила. Ну‑бо, хутчіше, срібні ложечки! Хутчіше, матроські швайки!

Це звернення Стабба до своєї команди наводиться тут дослівно, позаяк він і взагалі розмовляв з матросами у вельми своєрідній манері; а тоді, коли втовкмачував їм священні заповіді греблі, – і поготів. На підставі вищенаведеного зразка його проповідей не слід вважати, наче він лютився на свою паству. Зовсім ні; і саме в цьому полягала його своєрідність. Усі ці грізні слова він вимовляв таким дивним тоном глумливої люті, де лють, здавалося, була лише додатком до глумів, що кожен з веслярів під музику його заклять налягав на весла щосили, наче то була справа життя і смерті, і водночас немовби заради втіхи. До того ж він сам мав такий природний, безтурботний вигляд, так недбало повертав стернове весло і широко позіхав, що вже завдяки цьому контрасту не міг не зачарувати команду своїм незворушним спокоєм. Окрім цього, Стабб належав до тих рідкісних дотепників, чиї жарти інколи бувають такими химерно закрученими, що підлеглі мусять весь час бути насторожі, вислуховуючи накази. За знаком Ахаба Старбак тепер рушив навперейми Стаббу, і, коли вельботи на якусь мить опинилися поруч, Стабб озвався до старшого помічника:

– Містере Старбак! Егей, зліва на вельботі! Я хочу вам дещо сказати, сер, якщо дозволите!

– Хелло! – відгукнувся наче закам'янілий Старбак, ані на дюйм не повернувши голови і продовжуючи тихо, але настійно заохочувати своїх веслярів.

– Що ви скажете про цих жовтопиких парубків, сер?

– Якось пролізли на корабель перед відплиттям. (Налягайте, налягайте, хлопці), – пошепки до своєї команди, а потім знову на весь голос: – Щось тут негаразд, містере Стабб! (Більше піни, хлопці!) Та ви заспокойтеся, містере Стабб, все буде гаразд. Нехай ваші хлопці дужче наляжуть на весла, і нехай буде що буде. (Ану рвоніть іще!) Нас чекають цілі бочки спермацету, містере Стабб, для цього ми сюди й припливли. (Налягайте, хлопці!) Так чи інакше, це наш обов'язок; обов'язок і прибуток – усе разом.

– Так, сер, я теж такої думки, – почав свій монолог Стабб, коли човни розійшлися. – Лише поглянув на них і одразу ж так подумав. Еге ж, ось для чого він так часто спускався в трюм. Галушка ще давно про це казав. Вони там ховалися. Тут уся заковичка в Білому Киті. Ну, то нехай. Що ж тут удієш? Гаразд! Рушайте, хлопці! Поки що ми полюємо не на Білого Кита. Налягай!

У багатьох матросів несподівана поява цих чудних незнайомих у таку критичну мить, коли з палуби спускали вельботи, збудила цілком зрозумілий марновірний подив; хоча дивовижне відкриття Арчі, про яке всі чули, але якому спершу ніхто не вірив, певною мірою підготувало команду до цієї події. Їхній подив дещо послабшав; цьому сприяв і Стабб зі своїми спокійними та переконливими роз'ясненнями, і тому матроси на деякий час позбулися марновірної підозри, хоча, звичайно, лишалися всі підстави для найсміливіших здогадів щодо того, наскільки приклав руку до цієї справи похмурий Ахаб. Щодо мене, то я потайки згадував таємничі тіні, які в досвітньому тумані прослизнули в мене на очах на палубу «Пекводу», а також містичні натяки загадкового Ілії.

Тим часом Ахаб, чий голос уже не долинав до решти шлюпок, зайняв позицію на крайньому лівому фланзі і рушив уперед, обігнавши інші вельботи, – ця обставина викрила надзвичайну силу його веслярів. Ці тигрово‑жовті створіння, здавалося, були зроблені з криці і китового вуса: наче заведені, вони розмірено піднімалися й опускалися в одночасному могутньому пориві, який штовхав шлюпку вперед не гірше від парового двигуна, що рухає кораблі по Міссісіпі. Федалла, тепер сидячи за гарпунерським веслом, скинув свою чорну куртку й оголив груди, що чітко вирізнялися над планширом на миготливому тлі водного обрію; на другому кінці човна можна було побачити Ахаба, який, подібно до фехтувальника, заніс руку назад, наче для того, щоб не втратити рівноваги, і впевнено правив стерновим веслом – як робив це тисячу разів, поки його не скалічив Білий Кит. Нараз його віднесена назад рука здригнулася і завмерла, і всі п'ять весел заніміли в повітрі. Нерухома шлюпка з непорушною командою загойдалася на хвилях. Слідом за нею спинилися і три інші вельботи. Кити знову йшли в блакитну глибінь повсюди, і здалеку не можна було простежити навіть їхнього напряму, проте Ахаб, який перебував ближче за інших до них, зміг його визначити.

– Ану, не ловіть ґав! – обізвався Старбак. – Вставай, Квіквегу!

Спритно скочивши на трикутне узвишшя на носі, дикун випростався там на весь зріст, із жадібною напругою вдивляючись у те місце, де щойно з'явилася здобич. А напроти нього, на кормі, де теж був трикутний майданчик, піднятий нарівні з планширом вельбота, стояв сам Старбак, незворушно і спритно балансуючи в такт з погойдуванням свого човна і мовчки дивлячись в очі безмежної океанської блакиті.

Неподалік так само безживно погойдувався вельбот Фласка, а його безстрашний командир стояв на верхівці лагрета – товстого стовпа, що прикріплений нижнім кінцем до кіля і здіймається футів на два над кормовим майданчиком. Його використовують для того, щоб сповільнити розмотування гарпунного ліня. Його верхній переріз не ширший за людську долоню; і Фласк стояв на цьому п'єдесталі, наче на щоглі корабля, що тоне і вже сховався під водою по самі клотики.

Опецьок‑Водоріз, дарма що приземкуватий і малий, був сповнений високих і величних поривань, і тому кругозір з лагрета його не задовольняв.

– Нічого не видно за третьою хвилею, може, поставити весло сторч, щоб я міг на нього вилізти?

З цими словами Деггу, держачись, аби не впасти, обома руками за борта вельбота, хутко пробрався на корму й тут, вирівнявшись на повний зріст, запропонував Фласку свої підняті плечі як опору.

– Ця щогла незгірш будь‑якої іншої, сер. Полізете?

– Авжеж, звісно, полізу. Дякую тобі, друже; от якби тільки ти був вищий футів на п'ятдесят!

Тоді негр‑велетень уперся широко розставленими ногами в борти човна, трохи нахилившись, підставив Фласку як сходинку свою пласку долоню, а потім, поклавши руку Фласка собі на прикрашену траурним вінцем голову і гукнувши йому, щоб він підстрибнув, коли сам Деггу його підкидатиме, одним спритним поштовхом удало закинув малорослого Фласка собі на плечі. І тепер Фласк стояв там, тримаючись за руку Деггу, яку той підняв над головою, щоб другий помічник міг на щось спиратися.

Новачка завжди дивує та звична і несвідома спритність, з якою зберігає рівновагу китобій, стоячи у вельботі, який кидають з боку в бік розбурхані хвилі. І тим паче дивно бачити, як він за вищезгаданих обставин стоїть, балансуючи, на верхівці лагрета. Проте малий Фласк, поставлений на плечі велетня Деггу, являв собою ще більш дивовижне видовисько, – з такою недбалою, безтурботною, несвідомою варварською величчю благородний негр ритмічно розгойдував своє тіло в такт з морською хитавицею. Білявий Фласк на його плечах здавався просто сніжинкою. Носій виглядав благородніше, ніж його пасажир. Хоча метушливий, запальний і пихатий опецьок Фласк часом спересердя тупав ногою, він все одно не міг видобути жодного зайвого подиху з величних грудей негра. Мені доводилося бачити, як Старість і Марнославство розлючено тупали ногою по живій і щедрій землі, проте земля від цього не змінювала свого напряму.

Тим часом другий помічник Стабб не виявляв такого прозірливого неспокою. Можливо, пробувши на поверхні стільки, скільки належить, кити надовго зникли в глибині, а не просто пірнули від страху; якщо так, то Стабб, як завжди за подібних обставин, мав намір полегшити собі тяжке чекання, викуривши люльку. Він витяг її з‑за стрічки на капелюсі, де вона завжди стирчала навскіс, наче пір'їна. Він натоптав її і прим'яв тютюн великим пальцем, та ледве встиг запалити сірника, черкнувши по своїй шкарубкій, мов наждак, долоні, як гарпунер Тештіго, чиї очі, наче дві нерухомі зорі, були звернені за вітром, прожогом кинувся до своєї банки, у сум'ятті безладно вигукуючи:

– Весла, весла на воду! Налягай! Ось вони, ось!

Якщо ви не моряк, ви б тієї миті не побачили ніяких китів, жодних ознак хоча б єдиної рибинки – нічого, крім спіненої біло‑зеленої води, а над нею легких поодиноких хмаринок пари, що розліталися під вітром, наче снопи бризок, зірвані з пінних бурунів. Нараз повітря довкола затремтіло, заколивалося, мов над розпеченою залізною грубкою. Під цими атмосферними хвилями і вітрами, сховані за тонким водяним покривом, пливли кити. Видихувані ними хмаринки пари, що стають помітними раніше від усіх інших ознак, служать немовби герольдами і провісниками їхньої появи.

Усі чотири вельботи тепер повним ходом рушили до того місця, де повітря і вода були охоплені однаковим хвилюванням. Але досягти його не дуже й легко; сила‑силенна бульбашок і піни мчала вперед, наче її несла в долину стрімка гірська течія.

– Налягайте, налягайте, хлопці, – бубонів своїй команді Старбак дуже тихо, але з притиском; а його гострий, твердий погляд летів попереду човна, наче його очі були стрілками двох надійних корабельних компасів. Він майже нічого не казав своїм людям, і вони теж не казали ні слова. Мовчання в шлюпці час від часу порушував лише його пронизливий шепіт, у якому вчувався то різкий наказ, то ласкаве прохання.

Зовсім по‑іншому було у вельботі галасливого Водоріза:

– Нумо, вжарте, хлопці! Налягай, піддавай, мої громовержці! Посадіть човна на їхні чорні спини, хлопці, і я віддам вам свою ферму на Вейньярді, братво, разом із жінкою та дітьми. Лупіть дужче! Боже всемилостивий! Та я зараз схибнуся! Он вона, он вона, біла вода! – І він з криками зірвав з голови капелюха, жбурнув його собі під ноги, потоптав, а потім, піднявши, закинув у море – і врешті‑решт почав метушитись у себе на кормі, наче очманіле лоша‑одноліток у прерії.

– Погляньте на цього хлопця, – філософськи промовив Стабб, який ішов за ним на короткій відстані, стискаючи в зубах свою незапалену люльку. – Що з ним сталося, з цим Фласком, – грець ударив, чи що? Удар? Атож, ми їм покажемо удар! Вдаримо їх так, що мало не покажеться! Веселіше, дітоньки! Сьогодні на вечерю пудинг. Веселіше! Налягайте, хлопці! Налягайте, салаги! Гей, куди ви в біса спішите? Легше, легше і рівніше, хлопці. Ви просто рвоніть як слід, от і все. Хребти зламати, ножі погризти – більш від вас нічого не треба. Легше, чуєте, не крутіться, крутило б вам у печінках!

Але ті слова, які таємничий Ахаб говорив своїй тигрово‑жовтій команді, ми краще не будемо тут наводити; адже ви живете під благодатним світлом євангелічної держави. Лише язичники‑акули в морських хвилях наважувалися слухати те, що говорив Ахаб, коли з нахмареним чолом, кривавим, убивчим поглядом і вкритими піною вустами гнався за своєю здобиччю.

А вельботи мчали вперед. Час від часу Фласк заводив своєї про «отого кита», маючи на увазі якусь уявну тварину, що нібито пливла під самим носом його вельбота і, як він стверджував, дражнила його своїм хвостом; і ці слова були такими переконливими, хвилювання – таким непідробним, що його люди раз у раз перелякано озиралися, щоб побачити це морське страхіття на власні очі. Це було проти правил – адже весляр мусить заткнути собі очі і вбити собі кілок у шию, бо морські закони вимагають, щоб у таку критичну мить у матросів не було інших органів, окрім вух, та інших членів, окрім рук.

То було дивовижне, жаске видовище! Величні хвилі всемогутнього океану, гуркотливе виття, з яким вони котилися під вісьмома бортами, наче величезні ігрові кулі, що котяться по безкрайньому полю; коротка мить агонії, коли вельбот завмирав, задерши ніс догори, на гострому, наче лезо, гребені, який – здавалося – наступної миті розчахне кіль навпіл; несподіване глибоке падіння на дно водних улоговин і виярків; відчайдушний стрімкий ривок на вершину наступного пагорба; невтримне ковзання вниз по його схилу, – все це разом із криками стернових, вигуками гарпунерів і уривчастим гучним диханням веслярів, разом з казковим «Пекводом», який, сяючи білою китовою кісткою, йшов просто на вельбот, напнувши вітрила, наче сполохана квочка, що біжить до своїх пташенят, – це було вражаюче видовисько. Ні новобранець, що з обіймів дружини потрапив у гарячкове сум'яття першого бою, ні душа померлого, що вперше спіткала потойбічні тіні, – ніхто не відчуває більш сильних і незвичайних вражень, ніж людина, яка вперше сидить на веслах у вельботі, який увірвався до зачарованого пінного кола, де ховається кашалот.

Миготлива білина піни, збитої мисливцями, тепер стала більш помітною на тлі бурої тіні, яку кидали хмари на поверхню океану. Фонтани пари більше не змішувались один з одним, а здіймалися повсюди, справа та зліва; здавалося, кити вирішили розійтися врізнобіч. Вельботи знову розтяглися по воді: Старбак переслідував трьох китів, які тепер йшли прямо по вітру. Ми поставили вітрило і тепер мчали вперед, за вітром, що дедалі дужчав; вельбот ішов з такою шаленою швидкістю, що з підвітряного борту майже неможливо було працювати веслами – їх виривало з кочетів.

– Легше, хлопці, – пошепки мовив Старбак, відхиливши полотно вітрила ще далі назад. – У нас ще вистачить часу забити кита, поки вдарить шквал. Отам знову біла вода! Зовсім близько! Ану, налягай!

Невдовзі ми почули вигуки, що долинали до нас справа і зліва і сповіщали, що два інші вельботи уже забили китів; та ледве вони стихли, почувся швидкий свистячий шепіт Старбака: «Встати!» – і Квіквег з гарпуном у руці звівся на ноги.

Хоча ніхто з гребців не міг бачити смертельної небезпеки, яка загрожувала всім спереду, вони з напруженого обличчя старшого помічника зрозуміли, що вирішальна мить наближається; до того ж вони чули важкий плюскіт, наче у воді бовталося стадо слонів. А шлюпка мчала в тумані, і хвилі звивалися й сичали, мов розлючені змії, вигинаючи свої спини.

– Ось, ось його горб. Ану лупони його! – шепотів Старбак.

Із човна зринув короткий різкий звук – це Квіквег кинув свій гарпун. Тієї ж миті підхоплений хвилями вельбот із силою рвонув уперед і водночас наче вдарився носом у підводну скелю. Вітрило сіпнулося і обвисло, поруч зметнувся вгору струмінь гарячої пари, під нами все задвигтіло, мов під час землетрусу. Усі члени команди, ледь не задихнувшись, попадали врізнобіч у білу піну шквалу. Шквал, кит і гарпун – усе змішалося; і кит, лише злегка зачеплений гарпуном, утік.

Вельбот ледве не потонув, проте майже не дістав пошкоджень. Плаваючи довкола нього, ми підхопили весла, прив'язали їх до планшира і знову повсідалися на свої місця. Ми опинилися по коліно у воді, яка вкривала всі слані і шпангоути, тож нашим опущеним очам ввижалося, ніби ми сидимо в кораловому човнику, що виріс із морського дна майже до самої поверхні.

Вітер дужчав; тепер він уже завивав щосили, хвилі стикалися щитами; шквал гримів, креслив ламані лінії, з гуркотом вирував довкола нас, наче біла пожежа в прерії, у якій ми горіли, не згоряючи, безсмертні в пащі смерті! Марно ми кликали на поміч інші човни; у такий шторм це було все одно що кликати жарини з полум'я крізь димохід розпеченої груби. Тим часом клапті піни, розмаяне лахміття хмар і туман дедалі темнішали з приходом ночі; а корабля все не було видно. Бурхливі хвилі зводили нанівець усі наші спроби вичерпати з човна воду. Весла вже не могли служити нам своєю рушійною силою, – ми могли хіба що використати їх як рятівні круги. Розрізавши мотузку, яка щільно обплітала барильце з сірниками, Старбак після багатьох невдалих спроб нарешті зміг запалити ліхтар, а потім почепив його на якусь жердину і передав Квіквегу – прапороносцю загиблої надії. І той сидів на носі, високо тримаючи свій безсилий світоч посеред всевладного мороку. Він сидів на носі, зневірений, знеможений, але в безодні відчаю все одно здіймав до неба пломінь надії.

Розвиднилося, і ми, промоклі до кісток, тремтячи від холоду, вже не сподіваючись побачити знову корабель чи вельбот, підвели голови. Над морем усе ще висів туман, на дні шлюпки лежав розбитий вигорілий ліхтар. І раптом Квіквег схопився на ноги, приклавши долоню до вуха. Ми всі почули слабке рипіння снастей, яке доти заглушав шторм. Звук дедалі наближався, густий туман розвіявся перед неясними обрисами якоїсь велетенської озії. Перелякавшись, ми ледве встигли пострибати у воду, коли корабель, нарешті виступивши з туману, рушив на наш вельбот і налетів на нього.

Гойдаючись на хвилях, ми бачили, як покинута нами шлюпка якусь мить витанцьовувала і тремтіла під форштевнем корабля, наче тріска біля підніжжя водоспаду; потім могутній кіль перевалив через неї, і вона зникла, щоб знову виринути на поверхню – безладне місиво уламків за кормою. Ми знову підпливли до неї, у хитавиці натикаючись на дошки, і врешті‑решт нас підібрали і благополучно підняли на борт. Інші вельботи, побачивши, що наближається шквал, встигли перерізати ліні гарпунів і вчасно повернутися на корабель. На кораблі уже вважали нас загиблими, проте ще не повернулися на попередній курс, сподіваючись, що, можливо, зможуть знайти на місці нашої загибелі якісь речові докази – весло чи руків'я від остроги.

Дата добавления: 2015-10-21