Стіл у капітанській каюті

Обідня година. Стюард Галушка, вистромивши з люка свою мармизу, бліду, мов недопечений книш, запрошує до обіднього столу свого хазяїна і володаря, який, сидячи в одній із шлюпок на юті, щойно скінчив визначати положення сонця і тепер мовчки вираховує широту, списуючи цифрами призначений навмисне для цього гладкий овальний клаптик на верхній частині своєї власної кістяної ноги. Він не звертає на слова слуги ані найменшої уваги – так, наче не чує. Проте трохи згодом він підводиться, вчепившись у ванти бізані, повиснувши на них, перевалюється на палубу і, рівним, позбавленим будь‑якого виразу голосом промовивши: «Обідати, містере Старбак», – зникає у своїй каюті.

Коли стихає останнє відлуння його султанських кроків і Старбак, перший емір, може бути цілком певний, що капітан сів до столу, – тоді Старбак, наче прокинувшись, кілька разів обходить палубу, з поважним виглядом зазирнувши в нактоуз, а потім, вельми люб'язно мовивши: «Обідати, містере Стабб», – спускається до каюти. Другий емір якусь мить вичікує біля снастей, а потім, разів зо два смикнувши грота‑брас і впевнившись, що з цією важливою річчю все гаразд, також скоряється давньому етикету і, квапливо кинувши: «Обідати, містере Фласк», – спускається слідом за своїми попередниками.

Але третій емір, що тепер залишився на юті сам‑один, мабуть, відчуває неабияку полегкість, наче звільнившись від якогось тягаря; лукаво підморгуючи на всі боки, він скидає черевики і витанцьовує шалену, проте безгучну джиґу просто над головою Великого Турка, а потім, надзвичайно спритним помахом руки зашвиргнувши капелюха на верхівку бізані, де він і висить, як на вішаку, вирушає до люка веселим підстрибом – поки його видно з палуби, – і з музикою замикає всю процесію, так що від урочистої атмосфери не лишається й сліду. Проте внизу, перш ніж переступити поріг капітанської каюти, він зупиняється – і от, незбагненним чином змінивши вираз обличчя, незалежний, веселий опецьок Фласк постає перед Королем Ахабом у ролі покірного раба.

Серед дивних явищ, породжених украй неприродним корабельним етикетом, визначне місце посідає та обставина, що дехто з корабельних командирів, які на палубі можуть поводитися зі старшим досить незалежно й сміливо, у дев'яти випадках з десяти, наступної миті спустившись на обід до капітанської каюти, одразу виявляють принизливу сумирність, а часом і запобігливість у поводженні з тим самим капітаном, який сидить на чолі столу; це справді дивно, а іноді навіть смішно. Звідки така відмінність у поведінці? Незбагненна загадка? Я так не гадаю. У ролі Валтасара, царя вавилонського – і до того ж Валтасара не гордого, а привітного, – безперечно, є світська велич. Але той, хто в істинно королівській манері головує серед гостей за своїм власним обіднім столом, своїм беззаперечним впливом і висотою свого положення перевищує Валтасара; адже не Валтасар[156]– найвеличніший з людей. Хто бодай колись давав у себе вдома званий обід, той відчув, що значить бути Цезарем. Такою є чарівна сила короля в суспільстві; і протидіяти їй неможливо. А якщо до неї додати ще й ту владу, якою за законом наділений капітан корабля, то неважко буде за допомогою послідовних міркувань віднайти причину того своєрідного корабельного звичаю, про який ішлося вище.

Ахаб сидів на чолі свого інкрустованого китовою кісткою столу, наче мовчазний морський лев з пишною гривою на білому кораловому березі в оточенні лютих, але покірних йому левенят. Кожний чекав своєї порції відповідно до рангу. Вони принишкли перед Ахабом, наче дітлахи, хоча було видно, що Ахаб аніскільки не пишається зі свого почесного положення. Ледве старий взяв у руки ножа, щоб розрізати печеню, всі три пари очей у єдиному пориві вп'ялися в нього. Мабуть, жоден із них нізащо у світі не наважився б порушити святість цієї миті, заговоривши навіть на таку безневинну тему, як погода. Та що ви! Коли Ахаб, простягши ножа й виделку, між якими був затиснений шматок печені, таким чином дав знак Старбаку посунути тарілку вперед, старший помічник прийняв свою порцію м'яса так, наче то була хтозна‑яка милість, і, обережно його розрізаючи, ледь здригнувся – чи не скреготнув він, не дай боже, ножем по тарілці, – і жував його безгучно, а ковтав з острахом. Адже ці обіди в капітанській каюті, подібно до бенкетів у Франкфурті на честь коронації, під час яких німецький імператор поважно трапезує в товаристві семи імперських електорів[157], – ці обіди теж було урочистими трапезами і проходили в повній та урочистій тиші; але ж Ахаб не забороняв розмовляти за столом, він тільки сам не промовляв ані слова. І Стабб давився, поки метушня щурів у трюмі не рятувала його, на мить порушуючи зловісну тишу. А бідолашний опецьок Фласк наче зображував молодшого сина, малого хлопця на нудному сімейному святі. Йому перепадали всі кістки з солонини, як від курки перепали б самі лапи. Якби Фласк знахабнів настільки, щоб самому покласти на свою тарілку м'яса, він сам собі здавався б запеклим злочинцем. Якби він хоч раз простягнув руку до тареля, він уже ніколи б не зміг дивитися в очі чесним людям; а між тим Ахаб йому нічого не забороняв. Цілком імовірно, що коли б Фласк сам пригостився з тареля, Ахаб цього і не помітив би. Але найдужче Фласк боявся брати масло. Може, на його думку, власники корабля несхвально поставилися б до того, що він псує маслом здоровий колір свого обличчя; а може, він гадав, що в довгому плаванні пустельними морями масло є особливо цінним продуктом і не призначається для людей його звання, – так чи інакше, масла він не їв.

І це ще не все. Фласк сідав до столу останнім, а вставав з‑за столу першим. Лишень подумати! Адже таким чином на обід у Фласка лишалося обмаль часу. Старбак і Стабб стартували раніше від нього і мали почесне право затримуватися за столом після того, як він піде. Наприклад, якщо у Стабба, який лише на одну позначку перевищує Фласка за рангом, сьогодні немає апетиту, а через це немає й наміру затримуватися за столом, Фласк мусить поквапитись – і все одно не пообідає як слід, бо святий звичай не дозволяє йому повернутися на палубу пізніше за Стабба. Саме тому Фласк якось зізнався в розмові, що відтоді, як здобув почесне звання командира, живе впроголодь. Те, що він устигав з'їсти, не вгамовувало його голоду, а лише додавало його. «Мир і спокій покинули мій шлунок назавжди, – думав Фласк. – Тепер я командир, та мені так кортить запопасти в кубрику свій кусень яловичини, як я те робив, коли був матросом». От і всі наслідки успішної кар'єри, ось марнота слави, ось усе безглуздя життя! Якщо хоч один матрос на «Пекводі» тримав зло на третього помічника Фласка, то цьому матросові слід було пройти в обідню годину на ют і зазирнути до капітанської каюти, де Фласк сидів, мов німий дурник, перед грізним Ахабом, – і він міг би з повним правом зловтішатися помстою.

Ахаб і три його помічники були, так би мовити, першою обідньою зміною в капітанській каюті «Пекводу». Після того як усі вони у зворотному порядку покидали каюту, блідопикий стюард прибирав зі столу, вірніше, просто сяк‑так поправляв полотняну скатертину, і тоді до бенкетної зали як законних послідовників запрошували трьох гарпунерів. Вони на деякий час перетворювали величну капітанську каюту на челядню.

Яким разючим був контраст між неприродною напругою, породженням потаємної тиранії, яка панувала за капітанським столом, і тією відчайдушною веселістю, тією свободою, тою невимушеною манерою, що була властива цим середнім чинам – гарпунерам! На відміну від своїх командирів, яких немовби лякало навіть хрупання власних зубів, гарпунери жували їжу з таким смаком, що в них аж за вухами лящало, а луна йшла по всій каюті. О, вони бенкетували, як боги, вони напихали собі черево, як кораблі в індійському порту набивають трюми прянощами. У Квіквега і Тештіго був такий страшенний апетит, що блідий стюард, аби заповнити порожнечу, утворену після попередньої трапези, мусив виставляти на стіл величезні шматки солонини, цілі філейні частини, відтяті, здавалося, просто від туші здоровезного бика. І якщо він при цьому ворушився не досить спритно, якщо він виявлявся не надто вправним «скороходом», Тештіго квапив його у своїй не вельми ґречній манері – жбурляючи йому в спину виделку, мов гарпун. А якось у нападі веселощів Деггу вирішив допомогти Галушці боротися з неуважністю – він схопив його за барки, тицьнув головою на порожню дошку для нарізки хліба і тримав там, поки Тештіго з ножем у руці походжав довкола, готуючись зняти скальп. Зрозуміло, що стюард зі своєю недопеченою мармизою, цей нащадок збанкрутілого булочника і лікарняної доглядальниці, був дуже нервовим і полохливим чоловічком. Постійне споглядання зловісного Ахаба і регулярні розбійні напади трьох дикунів перетворили його життя на суцільний жах. Зазвичай, надавши гарпунерам усе необхідне, він ховався від них у своїй тісній комірчині і боязко визирав звідти крізь завіси на дверях, поки трапеза не доходила кінця.

Треба було поглянути, як вони сиділи, – Квіквег напроти Тештіго, один затьмарює другого сліпучим блиском рівних зубів; а навскіс від них, просто на підлозі, – Деггу, якого будь‑яка лава здійняла б пекельно‑чорною головою аж до стелі каюти; кожний порух його велетенського тіла змушував дощані перестінки здригатися, наче від тупоту африканського слона, якого перевозять у трюмі. Та водночас цьому велетню була властива дивна помірність, можна навіть сказати – делікатність. Можна було лише дивуватися тому, що він такими невеликими – порівняно – ковтками підтримує життя, яке не жевріло, а буяло в його масивному, величному, прекрасному тілі. Слід гадати, цей шляхетний дикун міг досхочу наїстись і впитись благодатним повітрям, крізь свої широкі ніздрі всотуючи в себе життя з вищих сфер. Велетні зростають не на хлібі та м'ясі. От Квіквег – то інша річ; під час їжі він видавав цілком земне, дикунське плямкання – досить неприємний звук; і наполоханий Галушка мимоволі позирав на свої кощаві руки – чи не лишилося на них сліду від зубів? А коли лунав голос Тештіго, який вимагав, щоб стюард з'явився і дав їм обгризти свої кістки, легковірний Галушка починав так труситися, що весь посуд, розвішаний ним по стінах комори, щомиті міг опинитися на підлозі. До того ж точильні камені, що їх гарпунери носили в кишенях, щоб заточувати остроги та іншу зброю, і на яких вони під час обіду починали демонстративно гострити свої ножі, – ці точильні камені з їхнім пронизливим вищанням теж не давали Галушці спокою. Хіба він міг забути, наприклад, що Квіквег, коли жив у себе на острові – ясна річ, – брав участь у деякому злочинному неподобстві під час трапези? Ох, Галушко, буде тобі лихо!

Справжнє лихо – бути білим слугою у канібалів. Він мусить почепити собі на лівий лікоть не серветку, а щит. Та нарешті, на його велику втіху, три морські вояки встають з‑за столу і йдуть геть, і його марновірному, жадібному на всіляку дивину слуху щохвилі вчувається войовничий подзвін їхніх кісток – наче дзвін мавританських кривих кинджалів, що бряжчать у піхвах.

Але, попри те що ці дикуни обідали в капітанській каюті і навіть, можна сказати, жили в ній, – позаяк не були домосідами за своєю природою, вони з'являлися тут лише під час спільних трапез та ще перед сном, проходячи через каюту до свого власного помешкання.

У цьому питанні Ахаб не був винятком серед інших американських капітанів‑китобоїв; подібно до них, він дотримувався думки, що каюта є його законною і неподільною власністю, а всі інші можуть з'являтися тут лише з його ласки. Тому, відверто кажучи, помічники і гарпунери на «Пекводі» жили не в каюті, а за її межами. І, увійшовши туди, вони уподібнювалися до вхідних дверей, які на мить обертаються всередину оселі, щоб наступної миті опинитися ззовні, і здебільшого перебувають на відкритому повітрі. Але від цього вони небагато втрачали; у каюті було незатишно, і до Ахаба зверталися хіба що в ділових питаннях. Ахаб формально належав до християнського світу, але своєю сутністю був йому чужий. Він жив серед людей, як останній ведмідь гризлі на заселених людьми берегах Міссурі. І подібно до дикого лісового вождя Догана[158], який проводив зиму в дуплі, смокчучи власні лапи, душа Ахаба в сувору буремну зиму його старості заховалася в дуплистому стовбурі його тіла і похмуро смоктала там лапу темряви.

Дата добавления: 2015-10-21