Читайте также: |
|
Ахаб
Минуло вже кілька днів відтоді, як ми покинули Нентакет, а капітан Ахаб так і не з'явився на палубі. Його помічники несли вахту по черзі, і можна було б подумати, що вони – єдині командири на кораблі, якби вони часом не виходили з капітанської каюти з такими несподіваними, проте беззаперечними наказами, що вся оманливість їх влади одразу ж ставала очевидною. Там, унизу, перебував їхній володар і диктатор, досі невидимий для тих, хто не мав права входити до святої святих – капітанської каюти.
Щоразу, піднімаючись на палубу після закінчення вахти внизу, я поглядав на ют – чи не з'явилося там нове обличчя; бо моя недавня неясна тривога при думці про таємничого капітана тепер, у морській самотині, перетворилася на якесь сум'яття, і воно дедалі зростало під впливом тієї диявольської бридні, яку патякав той обідранець Ілія і яку я тепер все частіше згадував – несвідомо, проте з болісною чіткістю. Я не мав сили супротивитися спогадам, хоча іноді і сам ладен був сміятися з дивно урочистих слів портового пророка. Та хоч які сильні були ці лихі передчуття, хоч яким глибоким був мій неспокій – щоразу, оглядаючи палубу, я переконувався, наскільки безпідставними є ці відчуття. Щоправда, екіпаж у своєму складі, в тому числі й гарпунери, був збіговиськом більш диким, строкатим та грубим, ніж мирні екіпажі торгових кораблів, на яких я плавав досі; проте я пояснював це – і цілком справедливо – суворою своєрідністю цієї жорстокої скандинавської професії, якій я вже присвятив себе без вороття. А вигляд трьох головних командирів, трьох помічників капітана, наче був розрахований на те, щоб розвіяти всі ці невиразні страхи, надати впевненості й бадьорості на початку тривалої подорожі. Це були три прекрасні командири, три хороші – кожен по‑своєму – чоловіки, яких тепер не так часто можна зустріти, і всі троє американці – з Нентакету, Вейньярда і Кейп‑Кода.
Наш корабель вийшов із гавані на саме Різдво, тож спочатку нас супроводжував лютий полярний мороз, попри те що ми весь час тікали від нього на південь, із кожним градусом і кожною мінутою північної широти лишаючи позаду безжальну зиму з її нестерпним холодом. І ось одного туманного ранку, що був уже не таким похмурим, та все ж досить сірим і тьмяним, коли корабель під попутним вітром мчав уперед, у лютому пориві розтинаючи морське тіло, – я піднявся на палубу на поклик вахтового, поглянув, як звичайно, у бік гакаборту і здригнувся. Дійсність була страшнішою від уяви: на юті стояв капітан Ахаб.
На ньому не було помітно жодних ознак звичайної тілесної недуги і недавнього одужання. Він був наче засуджений до спалення живцем, та в останню мить знятий із вогнища, коли полум'я лише опалило його тіло, та ще не встигло перетворити його на попіл, не встигло відібрати в нього нагромадженої за довгі роки сили. Весь він, високий і кремезний, був наче вилитий з чистої бронзи, набувши довіку незмінної форми, наче литий Персей Челліні[138]. Визираючи з‑під сплутаного сивого волосся, униз по засмаглій задубілій щоці і шиї бігла, ховаючись внизу під одягом, синьо‑біла смуга. Вона нагадувала вертикальний слід, який блискавка випалює на високому стовбурі могутнього дерева; пронизуючи його по всій довжині, але не зачепивши жодної гілки, вона зриває і трощить темну кору, перш ніж піти в землю і залишити на старому дереві, так само живому і зеленому, довге вузьке тавро. Була в нього ця смуга від народження чи якась жахлива рана залишила такий білий рубець – цього, звичайно, ніхто сказати не міг. Із мовчазної згоди упродовж усього плавання на «Пекводі» про це майже не говорили. Тільки одного разу старший земляк Тештіго, літній індіанець з Гейхеда, став марновірно стверджувати, наче Ахаб отримав це тавро тільки у віці повних сорока років, і не в сутичці з ворогом, а під час борні морських стихій. Проте це дике твердження можна вважати спростованим словами сивого матроса з острова Мен, немічного старого, що одною ногою вже стояв у могилі і ніколи до цього не плавав на нентакетських кораблях і не бачив лютого Ахаба. А втім, давні матроські вірування, завжди живі фантастичні вигадки, яких він пам'ятав безліч, наділяли старого в очах інших надприродним даром прозірливості. Тому ніхто з білих матросів не посмів сперечатися з твердженням старого, що, коли капітану Ахабу судилося коли‑небудь спочити вічним сном – що важко собі уявити, додав він стиха, – ті, кому доведеться виконати останній обов'язок перед небіжчиком і обмити тіло, переконаються: це в нього біла родима пляма від тімені до п'ят.
Похмуре обличчя Ахаба, перерізане мертвотною синьою смугою, так мене вразило, що спершу я навіть не завважив, що його зовнішність була такою зловісно похмурою ще й від страшної білої ноги. Ще раніше я чув від когось, що цю кістяну ногу йому витесали в морі з полірованої щелепи кашалота. «Це правда, – підтвердив старий індіанець, – він втратив ногу біля берегів Японії, а на його кораблі позривало там усі щогли. Але він змайстрував собі і щогли, і ногу, не повертаючись додому. Матеріалу в нього ніколи не бракує».
Мене вразила поза, у якій стояв капітан. З обох боків на юті «Пекводу» під бізань‑вантами в дошках палуби були просвердлені отвори приблизно в півдюйма глибиною. У такий отвір він уставляв свою кістяну ногу і, піднявши одну руку, тримався за ванти; він стояв виструнчившись і невідривно дивився вперед, на море, що простиралося перед носом корабля. І в цьому пильному, безстрашному, спрямованому вперед погляді була безодня несхитної твердості і непереборного, впертого прагнення до якоїсь однієї мети. Він не казав ані слова; і жодного слова не казали йому помічники, але в кожному їхньому порухові, у кожному кроці вчувалося неприємне, майже болісне усвідомлення того, що він не спускає з них зіркого хазяйського ока. Пригнічений тяжкими роздумами, Ахаб стояв перед ними, наче розп'ятий на хресті; безмежний смуток наділив його своєю загадковою, впертою, владною величчю.
Першого дня капітан Ахаб недовго залишався на свіжому повітрі і незабаром пішов до своєї каюти. Але відтоді команда могла бачити його щоранку; він або стояв біля свого опорного отвору, або сидів на спеціальному кістяному стільці, або важкою ходою крокував по палубі. У міру того як небо над нами втрачало суворість і ставало більш дружелюбним, він проводив на самоті дедалі менше часу; наче тільки мертвотний зимовий холод, що панує в північних водах, змушував його до відлюдництва на початку плавання. Та ось ми потроху звикли до того, що його можна бачити на палубі майже з ранку до вечора; але, освітлений променями такого жаданого сонця, він у своїй бездіяльності все ще здавався тут недоречним, наче зайва щогла на корабельній палубі. Проте «Пеквод» ще тільки йшов до місця промислу, справжня подорож була попереду, а всіма необхідними приготуваннями керували помічники; тому в зовнішньому житті поки що не було нічого, що могло б зацікавити і розважити Ахаба, хоч на мить розвіявши темні хмари, що затьмарювали його чоло, бо хмари завжди обирають найвищі гірські вершини.
Утім, трохи згодом лагідні умовляння осяйних святкових днів почали своїми чарами розвіювати його тугу. Як оголений, кострубатий, розбитий блискавкою старий дуб випускає зрештою кілька зелених пагонів, радіючи приходу веселих гостей, коли Квітень і Травень, ці рум'яні танцівники, повертаються додому, до застиглих, похмурих лісів, – так і Ахаб зрештою піддався звабливим дівочим чарам південних вітерців. І не раз прозирали в його погляді слабкі ростки, які в іншої людини розквітли б цвітом усмішки.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 72 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Лицарі і зброєносці | | | Входить Ахаб, за ним – Стабб |