Лицарі і зброєносці. Другим помічником був Стабб, уродженець Кейп‑Кода

Другим помічником був Стабб, уродженець Кейп‑Кода. Це був не боягуз і не герой, а просто зух‑паливода, завжди готовий незворушно зустріти небезпеку; навіть на полюванні, перед лицем безпосередньої загрози, він робив свою справу спокійно і сумлінно, наче якийсь ремісник‑строкар, що взяв замовлення на цілий рік. Веселий, доброзичливий, безтурботний, він командував вельботом, наче будь‑яка смертельна сутичка була урочистим бенкетом, а весь його екіпаж – почесними гостями. Він приділяв особливу увагу тому, щоб влаштуватися в човні якомога зручніше, мов старий візник, який вмощується в себе на передку. А зітнувшись з китом у розпалі сутички, він діяв убивчою острогою так само спокійно і невимушено, як мирний бляхар працює своїм мирним молотком. Опинившись перед оскаженілим від люті чудиськом, він продовжував мугикати свою улюблену непристойну пісеньку. Завдяки багаторічній звичці Стабб навіть у пазурах у смерті почувався як у затишному кріслі. Хтозна, якої думки він був про саму смерть. Та й чи думав він про неї взагалі? Проте, коли йому траплялося після ситного обіду поміркувати про такі речі, я певен, що він, як завзятий моряк, уявляв собі смерть особливою командою вахтового, щось подібне до цього: «Марсові до вантів, на фок і грот!» – за якою він муситиме негайно вилізти нагору і взятися до роботи, а до якої саме – про те він дізнається, коли виконає перший наказ, і не раніше.

Якщо було іще щось, що допомогло Стаббу виробити такий легкий погляд на життя і перетворило його самого на таку безстрашну, несхитну людину, яка спокійно несе тягар земного буття, крокуючи шляхами цього світу, де повно похмурих мандрівних торгівців, пригнічених своїм товаром; якщо було щось, що породжувало цю майже безбожну безтурботність, – це могла бути лише його люлька. Не меншою мірою, ніж ніс, куца чорна люлька була невіддільною рисою його обличчя. Скоріше можна було чекати, що він встане з ліжка без носа, ніж без люльки. Над ліжком у нього висіла особлива дощечка, за яку він застромлював натоптані люльки; коли він лягав спати, йому досить було лише простягти руку – і він міг викурити їх одна по одній, розпалюючи одну від іншої, а потім знову напхати і залишити готовими до вжитку. Адже, прокидаючись уранці, Стабб спочатку тицяв до рота люльку, а тоді вже починав натягати штани.

Гадаю, що невпинне куріння було принаймні однією з причин його доброго гумору; адже кожен знає, що ранкове повітря і на суходолі, і на морі отруєне стражданнями безлічі смертних, які на світанку випускають у нього свій останній подих; і подібно до того, як під час холерної епідемії дехто ходить, приклавши до рота просоченого камфорою носовика, так само і тютюновий дим був для Стабба своєрідним дезінфікуючим засобом проти всіх людських турбот і тривог.

Третім помічником був Фласк, уродженець Тисбері, що на острові Вейньярд; опецькуватий, гладкий молодик, що надто вороже ставився до китів, наче вважав могутніх левіафанів своїми природними і спадкоємними супротивниками і взяв на себе почесний обов'язок убивати їх при кожній зустрічі. Йому було незнайоме відчуття шанобливого остраху перед багатьма дивними і таємничими рисами морського велетня, так само як не властива будь‑яка думка про пов'язану з ними небезпеку, і через те в його примітивному уявленні чудесний кит був чимось на кшталт велетенської миші або, щонайбільше, морського щура; і потрібна була лише певна хитрість, трохи часу та вміння, щоб його вбити і виварити. Ця нерозумна й неусвідомлена безстрашність викликала в нього глузливо‑поблажливе ставлення до кита; він полював на китів просто для забавки, і трирічне плавання навколо мису Горн було для нього лише довготривалим жартом. Як тесля розділяє цвяхи на куті й різані, так само можна поділити і все людство. І малий Фласк був, звісно, цвяшком кутим, призначеним для того, щоб тримати міцно і довго. На «Пекводі» його прозвали Водорізом, бо зовні він вельми нагадував короткий брусок квадратного перерізу, відомий у китобоїв Арктики під цією назвою, – утиканий убитими в нього дерев'яними пальцями, що стирчать врізнобіч, він допомагає кораблю боронитися від натиску крижаних арктичних хвиль.

Такі були Старбак, Стабб і Фласк – найвпливовіші члени нашого екшажу. За всіма законами промислу їм належали командні посади у трьох наших вельботах. У майбутній великій битві, коли капітан Ахаб почне спрямовувати на китів свої війська, ці три китобої стануть його полководцями. А ще вони, озброєні довгими, наче піки, зазубреними острогами, нагадували трьох уланських офіцерів, гарпунери ж у моїй уяві уподібнювалися до ратників зі списами.

На китобійних кораблях кожен із помічників капітана, який очолює команду вельбота, як той середньовічний лицар, має свого зброєносця – стернового і гарпунера, який у разі потреби подає йому запасну острогу замість безнадійно покривленої чи вибитої з рук під час нападу; звичайно цих двох людей пов'язують дуже близькі і дружні стосунки; і тому я гадаю, що слід перелічити гарпунерів «Пекводу» і назвати, з ким із помічників плавав кожний.

Передусім згадаємо Квіквега, якого обрав собі у зброєносці Старбак. Та з Квіквегом ми вже знайомі.

Наступним іде Тештіго, чистокровний індіанець з Гейхеда, найзахіднішого кінця острова Вейньярд, де донині збереглися рештки поселення червоношкірих, яке тривалий час постачало на сусідній острів Нентакет відважних гарпунерів. Довге, рідке, синяво‑чорне волосся Тештіго, його випнуті вилиці і темні круглі очі, навдивовижу великі для індіанця, з якимось антарктичним блиском, – наводили на думку, но він є прямим і законним спадкоємцем гордих воїнів‑мисливців, що колись із луком у руках вистежували могутніх лосів у пралісах Нової Англії. Але сам Тештіго не полював на дикого лісового звіра, він переслідував великих китів у морях; і влучний гарпун сина гідно посів місце батьківської стріли, що завжди потрапляла в ціль. При погляді на його червонясто‑коричневе, жилувате і по‑зміїному гнучке тіло ви готові були зрозуміти марновірні уявлення перших пуритан і майже погодитись із ними в тому, що цей дикий індіанець є сином князя Повітряної Стихії[135]. Тештіго був зброєносцем другого помічника, Стабба.

Третім гарпунером був Деггу, чорний як смола негр‑велетень із лев'ячою ходою, справжній тобі Агасфер[136]. У його вухах гойдалися такі величезні золоті кільця, що матроси називали їх римами і жартували щодо них, мовляв, зручно було б кріпити фали. Ще юнаком Деггу з доброї волі найнявся на китобійний корабель, що став на якір у відлюдній бухті біля його рідних берегів. На своєму віку він побував, окрім Африки, лише в Нентакеті і в далеких язичницьких портах, у які заходять китобої; усі ці роки він провів у героїчній гонитві за китами, плаваючи на кораблях, власники яких звертають особливу увагу на підбір команди; ось чому Деггу зберіг усі дикунські чесноти і походжав по палубі, здіймаючись, наче жираф, у всій величі своїх шести футів п'яти дюймів зросту. Дивитися на нього знизу вгору було якимось фізичним приниженням; стоячи поруч з ним, біла людина скидалася на малий білий прапор, що просить про перемир'я грізну фортецю. Сміх та й годі, що цей величний негр, цей Агасфер‑Деггу був зброєносцем малого Фласка, який виглядав поруч із ним наче мізерний пішак.

Що ж до решти членів нашого екіпажу, зазначимо, що серед багатьох тисяч матросів, які в наші часи плавають на американських китобійних кораблях, навряд бодай половина є американцями від народження – хоча командири майже всі без винятку американці. Те саме можна сказати і стосовно американської армії і нашого військового та торгового флоту, а також про інженерні частини, що будують шляхи й канали. Те саме, – бо в кожному разі Америка щедро постачає мізки, а весь інший світ з такою самою щедрістю постачає м'язи. Багато китобоїв походять із Азорських островів, куди нентакетські кораблі часто приходять саме для того, щоб поповнити свій екіпаж суворими жителями цих скелястих берегів. З цією ж метою китобої з Лондона чи Гулля дорогою до Гренландії заходять на Шетландські острови; а повертаючись назад, вони завозять шетландських матросів додому, невідомо, що є цьому причиною, але найкращими китобоями завжди бувають остров'яни. І на «Пекводі» майже всі були остров'янами, так би мовити, ізоляціоністами, які не визнають спільного людського континенту і живуть кожний на окремому континенті свого існування. Та яку чудову федерацію тепер утворили ці ізоляціоністи, об'єднавшись над одним і тим самим кілем! Ціле посольство Анахарсиса Клутца[137]з усіх островів і з усіх кінців землі, що супроводжувало на «Пекводі» старого Ахаба в його прагненні притягти до суду всі неправди світу; небагато хто повернувся живим із цього бою. Мале негреня Піп – ось він не повернувся, ні! він покинув нас іще раніше. Бідне хлопченя з Алабами! Невдовзі ви побачите його на баку похмурого «Пекводу», де він б'є у бубон, віщуючи ту вічну годину, коли його покличуть на ют і накажуть лізти вгору, до янголів, і звідти вигравати хвалу на своєму бубні, щоб, заживши слави боягуза тут, там вважатися сміливцем!

Дата добавления: 2015-10-21