Розділ 18

Підпис

Я і Квіквег зі своїм гарпуном ще тільки йшли по пристані до борту корабля, коли до нас озвався з вігвама хрипкий голос капітана Пелега, який голосно висловив свій подив з приводу того, що мій товариш – канібал, і одразу оголосив, що не пускає на цей корабель канібалів, поки вони не покажуть своїх паперів.

– Чого не покажуть, капітане Пелег? – перепитав я, стрибнувши через фальшборт і покинувши свого друга внизу на пристані.

– Папери, – відповів він. – Нехай покаже папери.

– Так, так, – глухим голосом підтвердив капітан Білдад, услід за Пелегом вистромивши голову з вігвама. – Нехай доведе, що він навернений. Сину пітьми! – повернувся він до Квіквега. – Чи ти перебуваєш у лоні якої‑небудь християнської церкви?

– Звісно, – відповів я, – він належить до першої конгрегацюналістської церкви.

Слід зазначити, що багато кого з татуйованих дикунів, які плавають на нентакетських кораблях, зрештою навертають на християнство і вони потрапляють у лоно тієї чи іншої церкви.

– Що? Перша конгрегаціоналістська церква[117]? – вигукнув Білдад. – Це ті, що збираються в домі диякона Дейтерономії[118]Коулмена? – Він витяг із кишені окуляри, протер їх великим жовтим носовиком, дуже обережно почепив на ніс, вийшов із вігвама і, насилу перехилившись через фальшборт, довго і пильно дивився на Квіквега.

– Чи давно він вступив до цієї общини? – зрештою спитав капітан, озирнувшись на мене. – Гадаю, не дуже давно, так, хлопче?

– Ясна річ, недавно, – підтримав його Пелег. – І хрещення він отримав не справжнє, а то воно хоч трохи змило б з його обличчя цю диявольську синяву.

– Хлопче, скажи‑но мені, – мовив Білдад. – Невже цей філістимлянин[119]регулярно відвідує зібрання в диякона Дейтерономії? Я його там жодного разу не бачив, а буваю в нього щонеділі.

– Я нічого не знаю про диякона Дейтерономію та його зібрання, – сказав я. – Знаю тільки, що Квіквег народжений у лоні першої конгрегацюналістської церкви. Та він і сам диякон, цей Квіквег.

– Хлопче, – суворо мовив Білдад, – ці речі не для жартів. Поясни свої слова, юний хетеянине[120]. Відповідай мені, про яку церкву ти зараз говорив?

Відчуваючи, що мене заганяють на слизьке, я відповів:

– Сер, я казав про ту давню католицьку церкву, до якої належимо ми всі, і ви, і я, і капітан Пелег, і Квіквег, і будь‑хто із синів людських; про велику і вічну першу конгрегацію всього віруючого світу; всі ми до неї належимо; щоправда, дехто з нас надто переймається різними дрібницями великої віри, вона ж бо пов'язує нас усіх в одне ціле.

– Атож! Морським вузлом! – вигукнув Пелег, ступивши мені назустріч. – Хлопче, тобі слід було б піти до нас місіонером, а не матросом. Ніколи не чув кращої проповіді! Диякон Дейтерономія, та ні, сам отець Мепл – і той тебе не перевершить, а він таки чогось вартий. Лізьте, лізьте сюди, і до дідька всі папери. Гей, скажи цьому Кваку, – чи як ти його звеш, – скажи Кваку, нехай іде сюди. Еге, клянуся великим якорем, оце‑то гарпун! Непогана річ, як на мене, і поводитися з ним він уміє. Чуєш, як тебе, Кваку, – чи тобі доводилося стояти на носі вельбота? Доводилося бити китів?

За своєю дикунською звичкою, не мовивши ні слова у відповідь, Квіквег скочив на фальшборт, звідти стрибнув на ніс підвішеного за бортом вельбота і, виставивши вперед ліве коліно і здійнявши над головою гарпун, вигукнув щось подібне до цього:

– Капітане! Бачити крапля дьоготь там на вода? Бачити? Хай це око кита, ану! – Прицілившись, він кинув гарпун, і той, свиснувши біля самого капелюха старого Білдада, промчав над палубою корабля і вщент розбив маленьку лискучу цятку. – Ось, – незворушно завершив Квіквег, витягаючи лінь. – Хай це око кита, твій кит уже вмерти.

– Мерщій, Білдаде, – мовив Пелег до свого компаньйона, який поквапно відійшов до капітанської каюти, наляканий небезпечною близькістю літаючого гарпуна. – Чуєш, Білдаде, мерщій дістань корабельні книги. Цього Квака, чи як там його звати, ми повинні мати на одному з наших вельботів. Слухай, Кваку, ми дамо тобі дев'яносту долю, а стільки ще жоден гарпунер у Нентакеті не отримував.

Ми спустилися до каюти, і Квіквега, на мою превелику втіху, невдовзі внесли до списків того самого екіпажу, до якого вже був зарахований я.

Коли всі формальності було завершено і лишалося поставити підпис, Пелег повернувся до мене і мовив:

– Твій Квак, певно ж, неписьменний, так? Гей, Кваку, а бодай тобі! Ти підпишешся чи поставиш хреста?

Це питання аж ніяк не збентежило Квіквега, якому вже двічі чи тричі доводилося брати участь у подібній процедурі; узявши простягнуте йому перо, він зобразив на папері точну копію таємничого круглого знаку, витатуйованого в нього на руці, і нашкрябав прізвисько, яким уперто продовжував називати Квіквега капітан Пелег. Це виглядало так:

Капітан Білдад тим часом сидів, не зводячи очей з Квіквега, а потім з поважним виглядом підвівся і, понишпоривши в глибоких кишенях свого широкополого коричневого сюртука, витяг звідти цілу паку брошур; вибравши одну з них, під назвою «Останній день настає, або Не гайте часу», вклав її до рук Квіквега, а потім схопив їх разом з книгою обома руками, пильно подивився йому в очі і мовив:

– Сину пітьми, я мушу виконати свій обов'язок щодо тебе. Цей корабель почасти належить мені, і я не можу не дбати про його команду. Якщо ти й досі сповідуєш свої язичницькі вірування – а я боюся, що так воно і є, – то заклинаю тебе, не лишайся рабом Віла довіку. Відцурайся від ідола Віла[121]і мерзенного змія, тікай від майбутньої покари. Стережися, чуєш! О, заради Господа милосердного! Стернуй подалі від вогненної безодні!

У мові старого Білдада ще бриніло відлуння моряцького життя, химерно перемішане з біблійними і місцевими виразами.

– Іди, іди, Білдаде, не збивай з пантелику нашого гарпунера, – втрутився Пелег. – 3 побожного гарпунера пуття не буде. Від цього весь його хист пропадає. А що за гарпунер без хисту? Пам'ятаєш, який то був гарпунер – молодий Нат Суейн? Такого сміливця і в Нентакеті, і у Вейньярді годі було й шукати. Та він унадився ходити на молитовні збори, і скінчилося це погано. Він так трусився над своєю жалюгідною душею, що став триматися від китів подалі, аби вони не зачепили хвостом його вельбот і не послали його до дідька в пекло.

– Пелегу, Пелегу, – мовив Білдад, звівши очі й руки до неба. – Ти ж і сам, як я, не раз дивився у вічі небезпеці. Ти знаєш, Пелегу, що таке – страх смерті. Тож як ти можеш правити такі негідні балачки? Не зводь на себе наклеп, скажи відверто, Пелегу, хіба тоді, біля берегів Японії, коли оцей «Пеквод» утратив у тайфуні всі три свої щогли, – пам'ятаєш, ти тоді плавав помічником в Ахаба? – хіба ти тоді не думав про смерть і кару Божу?

– Послухайте лишень його! – скрикнув Пелег і заходив по тісній каюті, заклавши руки до кишень. – Усі чули, а чи ні? Подумати тільки! Адже корабель щохвилі міг піти на дно! Ти згадав тоді про смерть та кару Божу? Коли всі три щогли з диявольським гуркотом калатали в борт і хвилі мчали над нами і з корми, і з носа! І в таку мить думати про смерть та Божу кару? Ні, у нас не було часу думати про смерть! Життя – ось про що ми думали з капітаном Ахабом! Як врятувати команду, як поставити нові щогли, як дістатися до найближчого порту – ось що було на думці.

Білдад промовчав; він застебнув сюртук на всі ґудзики і гордо рушив на палубу, а ми пішли слідом за ним. Тут він зупинився і почав спокійно стежити за роботою вітрильних майстрів, які на шкафуті лагодили грот‑марсель. Час від часу він нахилявся і підбирав обрізок парусини чи просмоленої мотузки, щоб вони, боронь Боже, не пропали даремно.

Дата добавления: 2015-10-21