Читайте также: |
|
Минуло ще кілька днів, крига й айсберги лишилися за кормою «Пекводу», і тепер ми йшли серед барвистої еквадорської весни, що завжди царює в океані напередодні вічного серпня тропіків. Ніжні, прохолодні, прозорі, дзвінкі, запашні, щедрі дні були, наче кришталеві келихи з персидським шербетом, по вінця повні м'яких пластівців замороженої трояндової води. Величні зоряні ночі здавалися гордовитими герцогинями в усипаному діамантами оксамиті, що на самоті бережуть пам'ять про своїх далеких чоловіків‑завойовників, про світлі сонця в золотих шоломах! Коли тут заснеш? Нелегко зробити вибір між цими чарівними днями і звабливими ночами. Але магічна сила незгасаючої вроди наділяла могутніми чарами не лише зовнішній світ. Вони сягала і в душу людини, особливо тоді, коли наставав тихий, лагідний вечір; і тоді в безгучних сутінках виринали світлі, наче крижинки, кристали спогадів. Усі ці таємничі сили мимоволі діяли на серце Ахаба.
Старість не любить сну; що довшим є зв'язок людини з життям, то менше вабить її все, що нагадує смерть. Старі сивобороді капітани частіше від інших покидають своє ліжко, щоб відвідати оповиті темрявою палуби. З Ахабом було те саме; хіба що тепер, коли він чи не цілий день проводив на юті, вірніше було б сказати, що він ненадовго покидав палубу, щоб відвідати каюту, а не навпаки. «Наче спускаєшся у власну могилу, – стиха казав він собі, – коли такий старий капітан, як я, сходить по вузькому трапу, щоб лягти на смертний одр свого ліжка».
І кожні двадцять чотири години, коли заступала нічна вахта і люди на палубі стояли на сторожі, охороняючи сон своїх товаришів унизу; коли, витягаючи на бак бухту каната, матроси не жбурляли її на дошки, як удень, а тихенько вкладали там, де треба, щоб не розбудити тих, хто спить; коли на кораблі панувала ця непорушна тиша, мовчазний стерновий починав поглядати на двері капітанської каюти, і трохи згодом старий неодмінно з'являвся біля люка, уп'явшись у залізне поруччя трапа, щоб полегшити собі підйом.
Йому все ж таки була властива і людяність, і увага до інших, бо в ці години він зазвичай уникав ходити по юту; адже для слуху його втомлених помічників, які спочивали за шість дюймів від його кістяної п'яти, його важкі кроки здалися б такими гуркотливими оглушливими ударами, що їм міг би примаритися тільки скрегіт акулячих зубів. Та одного разу він вийшов, надто заглиблений у роздуми, щоб перейматися іще чимось іншим; він громовими кроками міряв палубу від грот‑щогли до гакаборту, коли другий помічник, Стабб, піднявся до нього на ют і непевно‑жартівливим прохальним тоном зауважив, що коли вже капітану Ахабу подобається ходити по палубі, то ніхто, звісно, не може проти цього заперечити, але ж можна якось зменшити шум; от хоча б узяти, наприклад, клоччя і намотати на кістяну ногу… О Стабб! Погано ти знав тоді свого капітана!
– Хіба я гарматне ядро, Стаббе, – спитав Ахаб, – що ти хочеш намотати на мене пиж? Та я вже забув; іди до себе. Туди, у свою щонічну могилу, де такі, як ти, сплять під надгробками, аби краще до них звикнути. Іди, собако! Геть! У конуру!
Спантеличений таким несподіваним останнім словом і раптовим спалахом зневажливого гніву старого капітана, Стабб на якусь мить наче заціпенів, та потім схвильовано мовив:
– Я не звик, щоб зі мною так розмовляли, сер; таке поводження, сер, мені зовсім не до вподоби.
– Геть, – скреготнув зубами Ахаб і ступив убік, наче хотів утекти від спокуси.
– Ні, сер, стривайте, – знахабнівши, не відступав Стабб. – Я не потерплю, щоб мене називали собакою, сер.
– Тоді ти тричі віслюк, і мул, і баран! Ось тобі – і пішов геть, а то я звільню світ від твоєї присутності.
І Ахаб метнувся до нього з таким лютим виглядом, так оскаженіло, що Стабб мимохіть відступив.
– Іще ніколи я не терпів такої образи, не відплативши за неї, – мимрив собі під ніс Стабб, сходячи по трапу до каюти. – Дивина та й годі. Стривай‑но, Стаббе, а я ж і зараз не знаю – чи то мені повернутись і вдарити його, чи – та що ж це таке? – стати навколішки отут і молитися за нього? Атож, саме таке мені спало на думку, а це ж я вперше в житті молитимусь. Дивно, дуже дивно, і він сам теж якийсь дивний; еге ж, хай там як, а Стаббу ще ніколи не доводилося плавати з отаким дивним капітаном. Як він на мене накинувся! Очі – наче дула в рушниці! Чи він не при собі? Так чи інак, а в нього щось є на думці – як завжди є щось на палубі, коли тріщать дошки. І до того ж він тепер проводить у ліжку не більше трьох годин на добу, і то не спить. Стюард Галушка мені розповідав, що вранці постіль у старого завжди така пом'ята та покручена, простирадла збиті в ногах, ковдра наче у вузол зав'язана, а подушка аж пашить, наче на ній лежала розпечена цеглина. Атож, гарячий старий. Мабуть, у нього це саме… сумління, про яке подейкують, чув я на березі; це мов пропасниця, кажуть, ще гірше, ніж зубний біль. Ну, не знаю, що воно таке, та боронь Боже на це захворіти. Усе в ньому – наче загадка; і нащо він щоночі спускається в кормовий відсік трюму – у всякому разі, так думає стюард, – нащо він це робить, хотів би я знати? Хто це призначає йому побачення у трюмі? От дивина! Та хіба знати, що тут і до чого. Воно завше так. Піду краще спати. Еге ж, чорт забирай, тільки для того, щоб заснути, уже варто було народитися. Справді, немовлята, коли народяться, одразу ж засинають. І це теж дивно, якщо поміркувати. Чорт забирай, усе на світі – диво, як на те. Та це не про мене. «Не думати» – ось моя одинадцята заповідь, а дванадцята – «Спи, коли спати хочеться». Тож ходімо, поспимо ще трошки. Ні, стривай, стривай. Адже він, здається, назвав мене собакою? Хай йому біс! Він назвав мене тричі віслюком, а зверху накидав ще цілу купу мулів та баранів! Та він би, як на те, міг і копнути мене ногою. Може, й копнув, та я цього не помітив, бо його обличчя мене просто налякало. Воно світилося, наче побіліла від часу кістка. Чортзна‑що зі мною коїться! Ноги не тримають. Наче погиркався зі старим, і все нутро від цього ниє. Їй‑богу, це мені, мабуть, наснилося. Та як же це так, як таке може бути? Тепер тільки запхати все це кудись подалі… І якось долізти до ліжка. А завтра подивимось на ці кляті чари при ясному дні, може, щось подумаю. Ніч‑мати дасть пораду.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 68 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Розділ 28 | | | Розділ 31 |