Вечеря Стабба

Кит Стабба був убитий досить далеко від корабля. Стояв штиль, і ми, зв'язавши разом три вельботи, поволі потягли наш трофей до «Пекводу». Тепер, коли ми, вісімнадцять чоловік, своїми тридцятьма шістьма руками і ста вісімдесятьма пальцями, знемагаючи, довгі години тягли по воді цю велетенську безживну тушу, а вона ледь рушила з місця, ми наочно переконалися в тому, наскільки вона була велика. Адже в Китаї на великому каналі Ханг‑Хо, чи як там він називається, п'ять‑шість чоловік тягнуть вздовж берега джонку з вантажем зі швидкістю милі на годину, а цей громіздкий корабель рушив уперед так повільно, наче був навантажений чавуном.

Звечоріло, але нам світили з «Пекводу» три тьмяні ліхтарі на грот‑щоглі; і, наблизившись, ми побачили, що Ахаб вивішує за борт ще один ліхтар. Він мазнув байдужим поглядом по китовій туші, віддав звичайні розпорядження щодо її швартування на ніч і, передавши ліхтар одному з матросів, пішов до своєї каюти і не виходив звідти до ранку.

Хоч улаштовуючи полювання на цього кита, капітан Ахаб виявив звичайну для нього енергію – назвемо це так, – тепер, коли тварину було вбито, якийсь неспокій, нетерпіння, розпач пробудилися в його душі; вигляд цього мертвого тіла наче нагадував йому, що Мобі Дік досі живий і що нехай навіть тисячу мертвих китів пришвартують до борту «Пекводу», вони ні на мить не наблизять його до величної й божевільної мети. Незабаром зі звуків, що лунали на кораблі, можна було вирішити, що команда збирається кинути якір просто посеред моря. Важкі ланцюги тягли по палубі і з брязкотом пропускали в клюзи. Та ці брязкітливі кайдани закують не корабель, а велетенську тушу мертвого левіафана. Пришвартований головою до корми, а хвостом до носа, його чорний труп лежав упритул до корпусу корабля, і в нічній пітьмі, що ховала обриси щогл і снастей, обоє – і кит, і корабель – здавалися двома величезними биками в одному ярмі, один із яких упав, знесилений, а другий ще стоїть.[251]

Отже, похмурий Ахаб зараз був незворушно спокійним – принаймні так він поводився на палубі, – тоді як його другий помічник Стабб, збуджений перемогою, перебував у радісному піднесенні. Усупереч своїй звичці він так метушився, що стриманий Старбак, його офіційне начальство, мовчки тримався осторонь, дозволивши йому самому керувати всією справою. Невдовзі стала відомою одна дивна супутня обставина, що змусила його так пожвавитись. Стабб був великим гурманом, він обожнював китове м'ясо і непомірно високо цінував його смакові якості.

– Біфштекс, біфштекс, перш ніж я ляжу спати! Гей, Деггу! Лізь за борт і відріж мені шматок із задньої частини.

Нехай усі знають, що хоча грубі китобої зазвичай не примушують своїх ворогів, як того вимагає великий воєнний закон, відшкодовувати їм поточні витрати (принаймні до продажу здобичі), однак трапляються інколи мешканці Нентакету, яким вельми смакує згадана Стаббом частина туші кашалота – а саме, звужений кінець його тіла.

До півночі біфштекс був вирізаний і підсмажений, і Стабб при світлі двох ліхтарів, заправлених кашалотовим лоєм, урочисто взявся до своєї кашалотової трапези, стоячи біля кабестана, наче біля шинквасу в корчмі. Та не лише він тієї ночі смакував китове м'ясо. Плямкаючи в унісон із жуванням його невтомних щелеп, сотні, тисячі акул, що кишіли біля левіафана, бенкетували, жадібно вгризаючись у його жирне тіло. Тих небагатьох, хто спав у кубрику, часто будили гучні удари їхніх хвостів по обшивці корабля, що лунали за кілька дюймів від серця сплячого. А якби ви перехилилися через борт, то могли б навіть побачити їх (як досі чули); вони бовталися в чорній зловісній воді, перевертаючись на спину щоразу, коли виривали з китової туші величезні круглі шматки сала завбільшки з людську голову. Такий акулячий бенкет може видатися просто неймовірним. Як вони примудряються вигризати з цієї гладкої слизької маси шматки такої бездоганно круглої форми – це лишається частиною всеосяжної таємниці буття. Слід, який вони при цьому лишають у туші, більш за все нагадує отвір, який висвердлює тесляр, щоб забити болт.

Незважаючи на те що серед димного пекельного жаху морських бойовищ акули, наче голодні собаки біля столу, де ріжуть сире м'ясо, завжди жадібно позирають на палуби, готові зжерти кожного вбитого, якого їм кинуть; і поки хоробрі м'ясники за палубними столами, мов людожери, ріжуть живе м'ясо один одного своїми позолоченими і поцяцькованими ножами, битливі акули своїми розкішно оздобленими пащеками теж ріжуть під столом м'ясо – тільки мертве; тож навіть якщо поміняти їх місцями, все одно вийде одне й те саме – одним словом, бійня; і незважаючи на те що акули неодмінно складають почет кожного работоргового корабля, що перетинає Атлантику, і запобігливо тримаються поблизу на той випадок, якщо знадобиться терміново доправити кудись пакунок чи влаштувати пристойний похорон для померлого раба; і незважаючи на те що можна навести ще кілька подібних прикладів, коли за відповідних обставин і у відповідному місці акули гуртом збираються на бучний бенкет, – ви, проте, ніколи, ні за яких обставин і в жодному місці не побачите їх у такій великій кількості і в такому чудовому гуморі, як біля туші вбитого кашалота, пришвартованого на ніч до борту корабля. Якщо вам іще не доводилося бачити цю картину, то тримайте при собі свою думку щодо пристойності вшанування диявола і необхідності його задобрювати.

Але Стабб поки що не більше прислухався до плямкання, що долинало з бенкету, який відбувався так близько від нього, ніж акули дослухалися до плямкання його епікурейських губів.

– Коку, агов, коку! Де той старий Фліс? – загукав він трохи згодом, ще ширше розставивши ноги, наче хотів надати своїй вечері більш надійну опору, і водночас устромив у м'ясо виделку, мов острогу. – Агов, коку! Пливи‑но сюди!

Старий негр, аж ніяк не задоволений тим, що його витягли з теплого ліжка о такій пізній годині, вийшов з камбуза, човгаючи ногами, бо в нього, як то буває в багатьох старих негрів, було щось негаразд із колінними чашечками, про які він, мабуть, дбав гірше, ніж про кухонні чашки, – старий Фліс, як звали його всі на кораблі, шкандибав, накульгуючи, спираючись на пічні щипці, сяк‑так змайстровані з двох випрямлених бондарних обручів; він приплентав і за наказом став з іншого боку кабестана, що правив Стаббу за стіл; при цьому він склав руки на своєму подвійному костурі і ще нижче схилив згорблену спину, водночас похиливши голову набік, щоб вухо, на яке він чув трохи краще, опинилося спереду.

– Коку, – почав Стабб, вкидаючи собі до рота червонуватий шматок м'яса, – тобі не здається, що цей біфштекс пересмажений? Ти даремно його так відбивав, він занадто ніжний. Хіба ж я тобі завжди не казав, що китовий біфштекс, аби смакувати добре, має бути жорстким? От хоча б ці акули – бачиш, їм до вподоби, коли він жорсткий і сирий! Ото ґвалт зчинили! Чуєш, коку, піди поговори з ними; скажи, нехай собі бенкетують пристойно, без шуму. Чорт забирай, я не чую власного голосу. Іди, коку, і передай їм моє прохання. Ось, тримай ліхтар, – він схопив один із ліхтарів зі свого столу, – а тепер іди і прочитай їм проповідь!

Мовчки узявши запропонований йому ліхтар, старий Фліс покульгав до борту; там, опустивши ліхтар в одній руці якомога нижче над водою, щоб краще бачити свою паству, він урочисто змахнув щипцями у другій руці і, перехилившись далеко за борт, з шамкотінням почав читати акулам проповідь, яку Стабб, крадькома підійшовши ззаду, чув від першого до останнього слова.

– Чуєте, братво, мені оце велено передати вам, аби ви не чинили бучі. Чули? Годі вам плямкати! Масса Стабб сказав, напихайте собі черево хоч до ілюмінаторів, та боже ж мій! Отак шуміти, де ж це в біса чувано!

– Коку, – втрутився Стабб, супроводжуючи свої слова несподіваним поштовхом у плече старого. – Коку! Бодай тобі заціпило, не згадуй чорта, коли проповідуєш! У такий спосіб не навертають грішників, коку!

– Кого? Ну, то самі їм проповідуйте. – І кок з похмурим виглядом хотів іти геть.

– Ні, коку, говори далі.

– Ну, гаразд. Любі мої брати…

– Правильно! – вигукнув Стабб. – Отак ти їх зласкавиш. Спробуй, може, щось і вийде.

Фліс продовжував:

– Ви всі акули, і очі ваші завидющі, та скажу вам, братво, оця жадоба – та годі ж бо ляпати хвостами, ну вас до дідька! Як ви мене почуєте, коли будете отак ляпати хвостами та гиркатися, чорти б вас узяли?

– Коку, – вигукнув Стабб, хапаючи його за барки, – не згадуй чорта! Розмовляй з ними по‑джентльменському.

Проповідь тривала далі:

– Жадоба, братво, то не ваша вина: це у вас така вдача, тут уже нічим не зарадиш; та ви не слухаєтеся своєї вдачі, ось у чому притичина. Звісно, ви акули; та як подолаєте акул у собі, то станете янголами; бо ж усі янголи – це просто подолані акули. Чуєте, братво, спробуйте хоч раз поводитись чемно з тим клятим китом. Не видирайте шматок із рота ближнього, от що я вам скажу. Хіба одна акула має більше прав на нього, ніж інша? Боже ж мій, та ніхто з вас не має права на цього кита; цей кит іще комусь належить. Я знаю, в декого з вас збіса великий рот, більший, ніж в інших; та великому роту – мале черево; і не напихайте собі пащеку, а відкушуйте шматки для своїх дітлахів, бо вони самі не впораються.

– Отак, Флісу, гарно сказано! – вигукнув Стабб. – Оце по‑християнському; давай далі.

– А нащо говорити далі, коли ця сволота все одно буде гиркатися та бити хвостами, масса Стабб? Вони ані слова не чують; ні до чого їм проповідувати, цим зажерам, поки вони не напхають собі черево, а черево в них ненаситне; і коли все‑таки напхають черево, тоді вони вас і слухати не будуть; тоді вони пірнуть у море і поснуть десь на коралах, і вже нічого не вчують.

– Щиро кажучи, я з тобою згодний; тож благослови їх, Флісу, і я повернуся до своєї вечері.

Тоді Фліс здійняв обидві руки над риб'ячим натовпом і пронизливо вигукнув:

– Кляті брати! Галасуйте як собі хочете, дідько б вас ухопив! Можете напхати собі черево, поки не луснете, а тоді поздихайте!

– А тепер, коку, – мовив Стабб, знову повертаючись до своєї вечері на кабестані, – стій там, де стояв раніше, напроти мене, і слухай мене уважно.

– Слухаю вас уважно, – відповів Фліс, схилившись у своїй звичній позі над щипцями.

– Так от, – заговорив Стабб, уминаючи біфштекс. – Поговорімо ще трохи про біфштекс. Спершу скажи мені, скільки тобі років, коку?

– А при чому тут біфштекс? – роздратовано спитав старий негр.

– Тихо! Скільки тобі років, коку?

– Кажуть, десь під дев'яносто, – похмуро пробурмотів кок.

– І ти мало не сто літ живеш на світі, коку, а досі не вмієш готувати китовий біфштекс? – Стабб поспіхом проковтнув іще шматок, що став ніби наочним підтвердженням його запитання. – Де ти народився, коку?

– Під час переправи на поромі через Роанок.[252]

– Народитися на поромі! Дивно, їй‑право. Та я ж питав тебе, з якого ти краю, коку?

– Я й кажу, з Роаноку, – сердито відповів той.

– Ні, ти цього не казав, коку; та послухай, до чого я веду. Ти мусиш повернутись в рідні краї і народитися ще раз, коли не вмієш готувати китовий біфштекс.

– Бодай я скис, жодного більш не приготую, – пробурчав старий негр, повертаючись, щоб іти.

– Ану ходи до мене, коку; давай сюди свої щипці; а тепер з'їж шматочок цього біфштекса і скажи, як ти гадаєш – чи він приготований як належить? Бери, я сказав, – і він простягнув негрові щипці. – Бери і скуштуй.

Поплямкавши зморщеними губами, старий кок пробурмотів:

– Смачнішого біфштекса в житті не їв; аж тане в роті.

– Коку, – мовив Стабб, знову широко розставивши ноги, – ти до якої церкви належиш?

– Якось проходив біля церкви в Кейптауні, – похмуро відповів старий.

– Ти раз у житті пройшов біля святої церкви в Кейптауні і підслухав, як святий отець звертається до пастви: «Любі брати мої…» Атож, так воно й було, коку! І після цього ти приходиш сюди і кажеш мені таку страшну брехню, га? Куди ти, по‑твоєму, потрапиш, коку?

– До свого ліжка, і дуже скоро, – пробурчав той, відвернувшись.

– Стій! Ану сюди! Я маю на увазі, коли помреш, коку. Це страшне питання, коку. Що ти на це скажеш?

– Коли цей старий негр помре, – повільно проказав старий, і вся його поведінка і тон раптом змінилися, – він сам нікуди не піде; святий янгол прийде і візьме його.

– Візьме? Як? У кареті четвернею, як узяли Ілію? І куди він тебе візьме?

– Отуди, – мовив Фліс, здіймаючи щипці в себе над головою, і урочисто вказав ними вгору.

– Еге, то ти гадаєш, коку, що втрапиш на самий топ нашої грот‑щогли, коли помреш? А ти хіба не знаєш такого – що вище залізеш, то більше змерзнеш? На грот‑щоглу, ти диви!

– Я такого не казав, – знову спохмурнівши, відповів Фліс.

– Ти сказав – «отуди», хіба ні? Ти подивися, куди ти щипцями вказуєш. Чи, може, ти хочеш пролізти на небо задарма? Ні, ні, коку, ти туди не залізеш інакше, як по вантах. Річ марудна, та інакше не піде. Але ж ми іще не на небі. Покинь свої щипці, коку, і слухай мою команду. Ти слухаєш? Тримай капелюха в руці, а другу руку – проти серця, коли слухаєш мою команду, коку. Що? Отут у тебе серце? Тут у тебе шлунок, старий! Вище, вище – отак, – тепер годиться. Тримай руку тут і слухай мене уважно.

– Слухаю вас уважно, – мовив старий негр, тримаючи обидві руки там, де йому звеліли, і безпорадно хитаючи сивою головою, наче намагався водночас виставити вперед обидва вуха.

– Бачиш, коку, твій біфштекс був такий поганий, що я мусив скоріше прибрати його з очей; ти це второпав чи ні? А надалі, коли готуватимеш китовий біфштекс мені до столу, отут на кабестані, я скажу тобі, що треба зробити, аби не зіпсувати його. Тримай біфштекс в одній руці, а другою покажи йому вуглину; а потім подавай до столу, чуєш? А завтра, коку, коли ми будемо розтинати цю рибину, станеш поруч і відріжеш кінчики бічних плавців; ти їх засолиш. А щодо хвостових плавців, їх замаринуєш. Тепер можеш іти.

Проте Фліс не пройшов і трьох кроків, коли Стабб покликав його знову:

– Коку, завтра зробиш мені котлети до вечері, на нічну вахту. Чуєш? Ну, тоді відчалюй. Агов! Стоп! Треба вклонитися, перед тим як іти. Стій знову! Не забудь, на сніданок – китові відбивні.

– Боже ж мій, краще б кит його з'їв, а не він кита. Бодай я скис, нема такої акули, як масса Стабб, – промимрив старий, ідучи геть; і з цим мудрим зауваженням він пошкандибав до свого ліжка.

Дата добавления: 2015-10-21