Розділ 59

Спрут

Повільно пропливаючи крізь бритові луги, «Пеквод» тримав курс на північний схід, у напрямі острова Ява; легкий вітер гнав корабель уперед, і три високі загострені щогли похитувалися над дзеркальною гладінню, наче три стрункі пальми серед рівнини. І так само вночі, у срібному місячному сяйві, зрідка маячив на обрії самотній звабливий фонтан.

Та одного прозорого блакитного ранку, коли над морем панувала надприродна тиша, проте жива, без застиглого спокою; коли сонячні відблиски довгою низкою лягли на воду, ніби хтось приклав до хвиль золотий палець, закликаючи берегти таємницю; коли мерехтливі хвилі безгучно линули вперед, щось шепочучи одна одній; у цій глибокій тиші, що охопила все довкола, чорношкірий Деггу, чатовий на грот‑щоглі, побачив страшне видиво.

Удалині повільно спливала з глибини якась біла маса і, наближаючись до поверхні, виринаючи з блакиті, тепер біліла прямо по курсу, наче снігова лавина, що зрушила з гір. Вона сяйнула перед ним, а потім так само повільно почала занурюватись углиб і зникла. Потім знов здійнялася нагору і забіліла у хвилях. Начебто не кит; ану коли все ж Мобі Дік? – подумав Деггу. Біла мара знову пішла углиб, а коли виринула, негр заволав щосили, наче ножем розітнувши сонну тишу:

– Ось він! Ось він! Спливає! Прямо по курсу! Білий Кит, Білий Кит!

Тієї ж миті матроси метнулися до брасів, наче бджолиний рій до гілок дерева. Ахаб із непокритою головою стояв, освітлений ранковим сонцем, біля бушприта; він тримав руки за спиною, щоб будь‑якої миті зробити знак стерновому, і з жагучим нетерпінням дивився туди, куди вказувала з висоти непорушно витягнута рука Деггу.

Може, видовище того безмовного самотнього фонтана так вразило Ахаба, що тепер уявлення про спокій і тишу він пов'язував з образом свого ворога‑кита; а може, його ввело в оману власне нетерпіння; так чи інакше, він, тільки‑но уздрівши у хвилях білу масу, одразу ж наказав спускати вельботи.

Невдовзі чотири вельботи загойдалися на хвилях і, очолені шлюпкою Ахаба, вирушили в гонитву за здобиччю. А вона тим часом пішла під воду. Ми, піднявши весла, чекали її появи, і раптом вона зринула на поверхню в тому самому місці, де зникла. Цієї ж миті ми забули про Мобі Діка – і дивилися на одну з найчудесніших таємниць, які море відкриває людині. Перед нами була величезна м'ясиста маса, десь у сімсот футів завширшки й завдовжки, від якої врізнобіч тяглися незліченні довгі відростки, подібні до руки; вони мигтіли й звивалися, мов клубок анаконд, і наче були готові схопити абикого, хто буде напохваті. У цієї маси не було видно ні переду, ні заду, на початку, ні кінця, жодних ознак органів чуттів чи інстинктів; на хвилях тріпотіло в химерному безформному образі саме життя.

Коли воно з тихим смоктальним звуком знову сховалося в глибині, Старбак, не відводячи очей від водокруту, що закипів у тому місці, де зникло чудовисько, з гіркотою вигукнув:

– Краще б мені побачити Мобі Діка і стятися з ним, ніж побачити тебе, білий привиде!

– Що це було, сер? – спитав Фласк.

– Величезний спрут. Кажуть, не багатьом із китобоїв, які його бачили, довелося повернутись у рідну гавань і розповісти про це.

Ахаб не мовив ані слова; він розвернув свій вельбот і рушив до корабля, а інші мовчки послідували за ним.

Хоч би які марновірні були уявлення китобоїв про цю істоту, вона, проте, має такий дивовижний вигляд, що й справді ніби віщує лихо своєю появою. На неї натрапити можна дуже рідко, і, попри те що моряки одностайно оголошують спрута найбільшим з океанських живих створінь, вони майже нічого не знають про його справжню природу і зовнішній вигляд; проте твердо переконані, що він – єдина пожива кашалота. Річ у тім, що всі інші різновиди китів харчуються на поверхні, і людина навіть може побачити їх за цим заняттям; а спермацетовий кит полює свою здобич у таємничих глибинах, і люди можуть тільки робити припущення щодо його меню. Іноді, під час особливо завзятого переслідування, він вибльовує щупальці спрута, і серед них знаходили такі, що сягали в довжину двадцяти і тридцяти футів. Вважають, що чудовиська, яким належать ці щупальці, хапаються ними за океанське дно, і кашалот, на відміну від інших левіафанів, наділений зубами саме для того, щоб їх відкушувати.

Мені здається, є підстави вважати, що великий Кракен єпископа Понтопіддана[245]– це просто спрут. Його звичка то виринати на поверхню, то пірнати, про яку пише єпископ, і деякі інші згадані ним особливості збігаються дуже точно. А щодо неймовірних розмірів, якими наділив його єпископ, – це просто звичайне перебільшення.

Деякі природознавці, яким довелося щось почути про описану тут загадкову істоту, включають її до одного класу з каракатицями, куди її за зовнішніми рисами і слід вмістити – та хіба що як Єнака[246]свого племені.

Дата добавления: 2015-10-21