Примарний фонтан

Спливали дні і тижні, і прикрашений китовою кісткою «Пеквод» під зарифленими вітрилами неквапно перетнув чотири промислові райони: біля Азорських островів, біля островів Зеленого Мису, на так званому Плато (район біля витоку річки Ла‑Плата) і район Керол – нічийну водну ділянку на південь від острова Святої Єлени.

I от одного разу, ковзаючи водами Керола в тиху місячну ніч, коли хвилі розгортали за бортом свій срібний сувій і лагідним співучим дзюрчанням ніби створювали сріблясту тишу, а не відлюдну мовчанку; у таку безмовну ніч перед крутим носом корабля, огорнутим білою піною, з'явився срібний фонтан. У місячному сяйві він здавався летючим, мов осяйний крилатий бог, що виринув із морської безодні. Першим його побачив Федалла. У ці місячні ночі він мав звичку підніматися на верхівку грот‑щогли і стояти там до ранку чатовим, наче ясного дня. Треба сказати, що вночі, навіть якщо кити трапляються назустріч цілими стадами, навряд чи один китобійний корабель із ста наважиться спустити вельботи. Тому не важко собі уявити, з яким почуттям матроси дивилися на цього старого азіата, що стояв на щоглі в такий незвичайний час, так що його тюрбан і місяць сяяли згори вкупі. Та коли він, відстоявши там свою незмінну вахту кілька ночей поспіль, за весь цей час не озвався ні звуком і коли потім у тиші раптом пролунав його потойбічний голос, сповіщаючи появу сріблястого, мерехтливого фонтана, усі сплячі матроси прокинулися і схопилися з ліжка, наче це якийсь небесний дух зійшов на щоглу і закликав смертних постати перед ним. «Бачу китовий фонтан!»

Якби там заспівала сурма архангела, вони б не відчули такої бентеги; але то був не страх, а скоріше захват. Адже цей крик, хоч і пролунав невчасно, звучав так владно і так збентежив їх своїм божевільним покликом, що всі, хто був на борту, ладні були тут‑таки вирушити в погоню.

Ахаб, кульгаючи, швидко пройшов по палубі і на ходу наказав поставити брамселі і бом‑брамселі та розгорнути ліселі. Біля стерна поставили найкращого стернового. І на всіх вітрилах, несучи чатових на топі кожної щогли, корабель помчав за вітром. Незвично примхливий попутний вітер здіймав, підкидав корабель, напинаючи вітрила, і палуба, тремтячи, як жива, зовсім не відчувалася під ногами; корабель все мчав і мчав уперед; здавалося, в ньому боролися дві непримиренні сили, одна прагнула вгору, до неба, інша – в далину, до примарної мети на обрії. А якби ви цієї миті побачили обличчя Ахаба, то ви б подумали, що і в ньому борються дві ворожі стихії. Кроки його живої ноги відлунювали в палубі, та кожний поштовх його мертвої кінцівки звучав, як удар молотка об віко труни. Життя і смерть – на цьому стояв старий. Та хоч як стрімко біг корабель, хоч як палали жадібні погляди, що, наче стріли, летіли з очей кожного, – цієї ночі сріблястий фонтан більше не з'являвся. Кожен із матросів міг заприсягтися, що бачив його, але ніхто не побачив його вдруге.

Ця подія майже забулася, коли за кілька днів, у таку саму безмовну північ знову пролунав крик; і знов усі побачили нічний фонтан, і знову, щойно поставили вітрила для гонитви, він зник без сліду. І так повторювалося щоночі, і тепер ми лише зачудовано дивилися на нього. Мов загадковий привид, він злітав у небо то при місяці, то в зоряному сяйві, щоб зникнути на день, на два чи на три; і щоразу при новій появі тікав усе далі, випереджаючи нас, наче вабив і кликав за собою.

Одвічні забобони, властиві племені мореплавців, і та надприродна атмосфера, яка оточувала «Пеквод», були причиною того, що серед матросів не бракувало людей, які готові були поклястися, що цей невловимий фонтан – хоч би де і коли б його побачили, о якій годині та на якій широті він з'явився, – що цей фонтан завжди пускав один і той самий кит, Мобі Дік. Часом при появі цього летючого привида людей на борту охоплював якийсь дивний жах: здавалося, що видіння підступно вабило нас за собою, щоб страховисько могло врешті‑решт захопити нас і згубити десь у далеких морях.

Ці страхи, незбагненні і водночас зловісні, набували особливої сили на тлі непорушного спокою, що панував довкола; здавалося, він ховає у своїй безтурботній блакиті якісь диявольські чари; а ми весь час просувалися все далі серед такої пустельної тиші, що здавалося, наче простір розступався і все живе тікало від мстивого кіля нашого корабля.

Та ось нарешті, повернувши на схід, у бік мису Доброї Надії, «Пеквод» почав здійматися і пірнати на бурхливій хвилі, і довкола загули штормові вітри; коли прикрашений білими іклами корабель рвучко хилився під поривом вітру чи люто розтинав носом чорні хвилі і клапті піни дощем срібних бризок летіли з‑за бортів, зникла вся ця безживна пустка, поступившись місцем ще більш похмурим і зловісним картинам.

Поряд із нами біля самого борту мчали у хвилях невідомі істоти, а за кормою аж кишіли морські круки. Ми щоранку бачили цих птахів, що рясно вкривали наші снасті, і хоч як ми намагалися сполошити їх криками, вони довго сиділи на тросах, наче вважали «Пеквод» покинутим на волю хвиль і вітрів кораблем, що приречений до загибелі і тому може бути притулком для таких безпритульних заброд, як вони. І надималося, надималося, невтомно надималося темне безмежне єство океану, наче хворе сумління великої світової душі, що гірко спокутує всі гріхи і муки, створені нею.

Тебе називають мис Доброї Надії? Тобі найкраще пасує давня назва – мис Бурі; заколисані довгим лукавим штилем, ми раптом потрапили в ці буремні води, де грішні душі в образі птахів і риб, здавалося, довіку приречені плавати в океанському просторі, не маючи надії на спокійну пристань, чи битися в темній височіні, не бачачи обрію. Але й тоді, спокійний, сніжно‑білий, незмінний, так само здіймаючи до неба свій сріблястий плюмаж, так само кличучи нас за собою, часом виднівся самотній фонтан.

У ці дні, серед темного сум'яття стихій, Ахаб узяв на себе майже безперервне командування на вимоклій, зловісній палубі і перебував у вельми похмурому та відлюдному настрої, звертаючись до своїх помічників ще рідше, ніж зазвичай. У штормову погоду, після того як на палубі принайтовані всі снасті і прибрані вітрила, лишається тільки в бездіяльності чекати, поки ураган ущухне. У такі дні капітан і його команда стають фаталістами. Спершись своєю кістяною ногою у звичне заглиблення і міцно тримаючись однією рукою за ванти, Ахаб довгі години стояв, повернувши лице назустріч вітру, і дивився вперед, і від раптових поривів урагану зі снігом у нього мало не змерзалися вії. А в цей час матроси, яких прогнали з бака згубні буруни, що з гуркотом розсипалися біля бушприта, вишикувалися вздовж бортів на шкафуті і кожний, щоб надійніше захиститися від натиску хвиль, накинув на себе, наче незатягнутий пасок, петлю буліня, закріплену біля поруч, і розгойдувався в ній з боку в бік у танці хвиль. Лише зрідка хтось вимовляв хоч слово; і мовчазний корабель, чий екіпаж, здавалося, складався з воскових ляльок, день у день мчав уперед серед божевільного шаленства демонічних сил. І вночі на кораблі панувала та сама людська німота перед лицем волаючого океану; так само в мовчанні гойдалися в петлях буліня матроси, так само несхитно стояв безмовний Ахаб під поривами шторму. Навіть коли сама його натура вимагала перепочинку, він не шукав спокою у своєму ліжку. Старбак не міг забути, як одного разу вночі, спустившись до каюти, щоб відмітити показники барометра, він побачив там старого капітана, який із заплющеними очима сидів, виструнчившись на пригвинченому до підлоги стільці; а краплини дощу і розталого снігу повільно скапували довкола нього з плаща і капелюха. На столі біля нього лежав нерозгорнутий сувій морських карт, про які вже йшлося вище. У міцно стисненому кулаці він тримав ліхтар. Він сидів дуже прямо, але голова в нього була відкинута назад, а заплющені очі спрямовані до стрілки «вістуна»[207], закріпленого між бімсами палуби.

«Страшний стариган! – подумав Старбак, здригнувшись. – Навіть коли ти спиш посеред жахливого шторму, твій погляд спрямований до твоєї мети!»

Дата добавления: 2015-10-21