Розділ 43

Цить!

– Цить! Ти чув той шум, Кабако?

Була нічна вахта; світив ясний місяць; матроси розтяглися ланкою від бочок з прісною водою на шкафуті до порожньої діжки‑лагуна, пригвинченої до палуби гакаборту. Передаючи один одному відра, вони наповнювали лагун водою. Ті, кому довелося стояти на порожньому юті, не сміли вимовити ні слова, не сміли навіть поворухнутися. Відра переходили з рук у руки у повній тиші, лише було чути, як тріпоче під вітром вітрило і монотонно співає вода під невтомним кілем.

І тоді серед цього мовчання Арчі, що стояв неподалік від кормового люка, пошепки звернувся до свого сусіда‑метиса:

– Цить! Ти чув той шум, Кабако?

– Тримай відро, Арчі, не лови ґав. Який шум?

– Ось… ось знову… з люка… ти що, не чуєш? Хтось кахикає… так, наче кашель.

– Який там у біса кашель! Давай‑но порожнє відро.

– Оце знову… чуєш? Наче там троє чоловіків хроплять і крутяться уві сні.

– Карамба! Ось не верзи, друже, дурниць. Це в тебе в животі крутяться три сухарі, що ти ум'яв за вечерею. От і по всьому. Тримай відро!

– Кажи, що хочеш, друже, та зі слухом у мене все гаразд.

– Ще б пак, це ж ти чув у морі, за п'ятдесят миль від Нентакету, як клацають спиці у твоєї старої святоші!

– Ось ти смієшся, а подивимося, що воно буде. Кажу тобі, Кабако, там у трюмі є хтось, кого на палубі ще не бачили. І здається мені, старий Могол теж щось про це знає. Я чув, як Стабб якось казав Фласку на ранковій вахті, наче щось таке в повітрі відчувається.

– Ну, годі ляси точити! Тримай відро!

Розділ 44

Карта

Якби ви вслід за старим Ахабом спустилися до його каюти, коли минув шквал, що налетів на корабель у ніч після того, як команда в запалі привітала його божевільний намір, – ви б побачили, як він підходить до шафи в перестінку, витягає з неї великий зморщений сувій пожовклих морських карт і розгортає його в себе на столі. Потім ви побачили б, що він сів і почав пильно роздивлятися незліченні лінії й позначки, що постали перед ним, і повільно, але впевнено прокладає олівцем нові курси через іще не перекреслений простір. Час від часу він підводив голову і зазирав у старі корабельні журнали, високий стос яких лежав біля нього на столі, і дивився у них, о якій порі року і під якою широтою був убитий або побачений хоча б один кашалот.

Так він сидів і працював, а важка лампа, підвішена в нього над головою, мірно гойдалася в такт із корпусом корабля, кидаючи миготливі відблиски і смугасті тіні на його спохмурніле чоло, тож зрештою могло здатися, що, поки він сам креслив лінії і курси на поморщеній карті, невидимий олівець накреслив такі самі лінії і курси на глибоко поораній зморшками карті його обличчя.

Не вперше Ахаб сидів уночі у своїй відлюдній каюті, заглибившись у вивчення морських карт. Вони виймалися із замкненої шафи чи не щоночі; і майже щоночі з них стиралися одні олівцеві позначки і наносилися інші. Адже капітан, розклавши перед собою карти всіх чотирьох океанів, позначав на них лабіринти течій і водокрутів лише для того, щоб таким чином досягти своєї божевільної мети.

Людині, не досить обізнаній зі звичками левіафанів, спроба вистежити в такий спосіб в океанах нашої планети, не оперезаної бондарними обручами, якусь одну тварину може видатися справжнім безглуздям. Проте Ахаб знав, що це не так. Він знав напрями всіх припливів і течій; а тому, вирахувавши, як пересувається пожива кашалотів, і з'ясувавши із записів свідків, о якій порі року під якими широтами їх можна побачити, він міг обчислити з точністю майже до одного дня, де і в якому місці натрапить на свою здобич.

І справді, періодичність появи кашалотів у певних регіонах є беззаперечно встановленим фактом, а багато хто з китобоїв вважає, що коли б можна було простежити шлях кашалотів в усіх морях, якби вдалося детально порівняти записи в корабельних журналах усіх китобійних флотилій за рік, то з'ясувалося б, що кашалоти з'являються в певних місцях так само регулярно, як перелітні ластівки або косяки оселедців. У зв'язку з цим уже здійснювалися спроби накреслити подібні карти міграції кашалотів.[188]

До того ж, здійснюючи переходи з одного пасовиська до іншого, кашалоти, керуючись безпомилковим інстинктом – а може, потаємними вказівками з вищих сфер, – пересуваються, як то в нас кажуть, по каналах, тримаючи курс в океані з такою неухильною точністю, якої не може досягти жодний корабель, навіть маючи дуже детальні карти. Незважаючи на те що загальний напрям у кожного окремого кита завжди є прямим, наче борозна землеміра, і переслідувати його доводиться в його прямому кільватері, ширина каналу, по якому він пливе, може бути різною і часом сягає кількох миль (буває більше, буває менше, одне слово, по‑різному), проте завжди лишається видимою з верхівки щогли китобійного корабля. А це означає, що в якийсь певний час у цих вузьких межах по всій довжині цього каналу можна твердо сподіватися на зустріч з китами.

Тому Ахаб міг не лише у визначений час натрапити на свою здобич у загальновідомих районах китових пасовиськ, але й так уміло розрахувати курс, щоб навіть під час плавання в безмежному океанському просторі не втрачати надію на очікувану зустріч.

Та втім, таки існувала одна обставина, яка на перший погляд начебто ускладнювала здійснення його божевільних, але ретельно обміркованих намірів. (Проте і це насправді було не так.) Попри те що кашалоти як стадні тварини справді проводять певний час у тій чи іншій зоні, з цього ще не можна зробити висновок, що саме те стадо, яке торік перебувало на даній широті і довготі, опиниться на цьому самому місці і цього року; хоч і були беззаперечно засвідчені окремі випадки, коли це відбувалося саме так. Те саме стосується – тільки в більш вузьких межах – і поодиноких китів, китів‑відлюдників, старих, дебелих кашалотів. І таким чином, навіть якби Мобі Діка помітили, скажімо, торік у Сейшельському районі Індійського океану або біля Вулканічної затоки на японському узбережжі, це аж ніяк не означало, що «Пеквод», якби він опинився у цих місцях о відповідній порі року, неодмінно натрапить на нього там, – там чи в будь‑якому іншому місці, де він з'являвся доти. То були просто випадкові і тимчасові його притулки, можна сказати, його океанські заїзди, а не місця постійного перебування. І тому досі, коли мова йшла про досягнення Ахабом його мети, на увазі малися лише попередні додаткові, супутні можливості, перш ніж буде досягнуте ідеальне узгодження місця й часу, коли все ймовірне стане можливим; а що є можливим, те, як вірив і мріяв Ахаб, уже майже здійснено. Це ідеальне узгодження місця й часу позначалося одним промисловим терміном: «сезон на екваторі», бо саме там і саме тоді вже кілька років поспіль бачили Мобі Діка, який лишався у тих водах певний час, подібно до того, як сонце у своєму річному оберті якийсь час перебуває в одному із знаків зодіаку. Саме там відбулися всі смертельні сутички з Білим Китом, і самі хвилі там зберігають легенди про його діяння, і саме там є те трагічне місце, де в божевільного старого зародилася його мстива манія. Але в невсипущій пильності і невтомній увазі, з якими Ахаб спрямував свою похмуру душу в цю безжальну гонитву, він би не дозволив собі покладати всі надії лише на цю завершальну мить, про яку йшлося вище, хоч якою б привабливою вона здавалася; змучений безсонними думами про свою клятву, він не міг притлумити сердечний неспокій, відклавши пошуки на майбутнє.

«Пеквод» вийшов з Нентакетського порту, коли «сезон на екваторі» лише починався. Ніякі надлюдські зусилля не допомогли б його командирові за такий короткий час здійснити великий перехід на південь, обігнути мис Горн і, піднявшись на шістдесят градусів широти, вчасно опинитися в екваторіальних водах Тихого океану, щоб зайнятися тут полюванням. Отже, йому лишалося тільки чекати майбутнього сезону. Проте передчасне, здавалося б, відплиття «Пекводу» було призначено Ахабом правильно, якщо зважити на всі складнощі його плану. Адже тепер він мав у розпорядженні триста шістдесят п'ять днів і ночей – строк, який він замість нетерплячого бездіяльного чекання на березі зможе присвятити промислу, в тому разі, коли Білий Кит, проводячи канікули далеко від своїх постійних пасовищ, покаже над водою свій зморшкуватий лоб у Персидській чи Бенгальській затоці, у китайських морях чи в будь‑якому іншому районі, куди запливають його родичі. Тому і мусони, і памперо[189], і норд‑вест, і гарматан[190], і пасати – будь‑які вітри, крім левантинця[191]і самуму, могли вивести Мобі Діка на химерно покручений слід «Пекводу», що оперезав білопінною смугою всю земну кулю.

Та навіть якщо це справді так – хіба після спокійних, розважливих міркувань не здається маячнею сама думка про те, що мисливець, зустрівши в безмежному океанському просторі якогось одного кита, зможе впізнати його і відрізнити від інших, мов білобородого муфтія у вуличному натовпі Константинополя? Отож, уявіть собі, що зможе. Адже білосніжний лоб Мобі Діка і його такий само білосніжний горб, побачивши один раз, уже неможливо сплутати ні з чим. Та й сам я хіба не позначив цього кита, звичайно міркував Ахаб, поринаючи у свої божевільні мрії після того, як до глухої ночі просидів над картами, – я його позначив, тож як він утече? Його широкі плавці подряпані й подірявлені, як вуха у заблуканої вівці. І він линув гарячковою думкою в шалену гонитву, поки втома не затьмарювала його розум. І тоді він шукав наснаги у свіжому повітрі палуби. Боже правий, яких тортур завдає сон людині, яку точить невгамовна жага помсти! Вона спить, стиснувши кулаки, а коли прокидається, її нігті, що вп'ялися в долоні, червоні від крові.

Часто, коли його піднімали з ліжка болісні і нестерпно яскраві нічні видіння, які, підхопивши невтомну думку, несли її з собою туди, де буяло божевілля; коли вони шалено кружляли, кружляли, кружляли в його розпеченому мозку, поки самий пульс його життя не відлунював нестерпним болем; коли, як це бувало часом, у вихорі душевного польоту його єство покидало землю, і безодня відкривалася в ньому, і з неї виринали вогненні язики та блискавиці, і потворні демони безгучно закликали його спуститися до них; коли внизу палало його пекло – несамовитий крик лунав по всьому кораблю, і Ахаб, з палаючими очима, вибігав з каюти, наче вирвавшись із вогнища. То не були ознаки потаємної слабкості, яка боїться власних намірів; то були беззаперечні докази того, наскільки несхитними лишаються ці наміри. Адже не божевільний Ахаб, що вперто, безстрашно, невтомно переслідував Білого Кита, той Ахаб, який недавно ліг спати, – не він сам був тією силою, що змушувала його в нападі жаху схоплюватися з ліжка. Тією силою була вічно жива сутність – його душа; уві сні, звільнившись на мить з‑під влади розуму, який невпинно змушував її прагнути до своєї мети, вона намагалася звільнитися від палючої близькості його божевілля і тоді не становила з ним одне ціле. Але розум не може існувати в людині, відтятий від душі; і тому, коли Ахаб підкорив весь свій розум і волю єдиному задуму, цей задум своєю непереможною силою, всупереч усім богам і демонам, нарешті здобув собі окрему царину самостійного існування. Тепер він міг, палаючи, жити своїм зловісним життям, у той час як те життя, що його породило, тікало від свого небажаного, незаконного поріддя. І коли те, що здавалося Ахабом, вибігало з каюти, стражденний дух, що зорив крізь тілесні очі, насправді являв собою лише спорожнілу оболонку, безформну сновиду, промінь живого світла, який не мав перед собою нічого, що б він міг освітити, і тому сам по собі був пусткою. Нехай Бог змилується над тобою, старий, твої думки породили нову сутність твого єства; а той, кого невідступні думки перетворюють на Прометея, буде вічно годувати стерв'ятника шматками свого серця; і цей стерв'ятник – та сутність, яку він сам у собі породив.

Дата добавления: 2015-10-21