Розділ 35

Чатові

Стало на годині; і за усталеною між матросами чергою мені довелося вперше стояти чатовим на топі щогли.

На всіх американських китобійних кораблях чатовий стає на верхівку щогли майже тієї самої миті, коли корабель вийде з гавані; хоча буває, що понад п'ятнадцять тисяч миль відділяє корабель від промислової зони. А якщо після чотирьох‑п'яти років плавання корабель, наближаючись до рідних берегів, несе на борту хоч одну порожню посудину, то чатові стоять нагорі до останньої хвилини! І поки його щогли не загубляться в лісі портових кранів, корабель не полишає надії забити ще одного кита.

Оскільки посада чатового на верхівці щогли – як на суходолі, так і на морі – є дуже цікавою і давньою, я дозволю собі зробити невеликий відступ. Мені здається, найпершими чатовими на щоглі були стародавні єгиптяни, бо у своєму дослідженні не виявив нікого, кого б міг вважати їхніми попередниками. Щоправда, їх пращури, будівничі Вавилонської вежі, безперечно, свого часу зробили спробу спорудити найвищу у всій Азії, а також і в Африці щоглу; та оскільки ця велетенська кам'яна щогла ще до того, як було покладено останню цеглину, повалилася за борт, зметена грізним штормом Божого гніву, ми не можемо визнати першість за вавилонськими будівельниками. Оголошуючи єгиптян народом чатових на щоглі, я беру за основу вельми поширену серед археологів думку, що перші піраміди були зведені для астрономічних спостережень: така теорія знаходить переконливе підтвердження у своєрідній східчастій формі цих чотиригранних будівель, по яких стародавні астрономи велетенськими кроками, страшенно високо піднімаючи ноги, вилазили на саму верхівку і звідти гучними криками сповіщали про появу нових зірок, так само як на сучасному кораблі чатові сповіщають криками про появу на обрії вітрила, землі чи кита. В особі святого Стовпника, того славетного християнського відлюдника давніх часів, який збудував собі в пустелі високий кам'яний стовп і на його верхівці провів решту днів своїх, піднімаючи собі їжу мотузкою, – в його особі ми бачимо чудовий приклад безстрашного чатового на щоглі, якого ні туман, ні мороз, ні дощ, ні град, ні заметіль не могли змусити спуститись і хто, несхитно відстоявши свою вахту, у прямому розумінні, помер на посту. За наших днів чатові на щоглі – це військо із заліза, каменю та бронзи; вони мужньо стоятимуть на посту в лютий шторм, але неспроможні сповіщати криком про побачені дива. Наприклад, Наполеон. Він стоїть, схрестивши руки, на вершині Вандомської колони майже в ста п'ятдесяти футах над землею, і йому байдуже, хто владарює внизу, на палубі, – Луї‑Філіп[159], чи Луї Блан[160], чи Луї‑Диявол[161]. І великий Вашингтон теж стоїть на недосяжній висоті, на вершині своєї величної грот‑щогли в Балтиморі, і його колона, наче Геркулесів стовп[162], позначає межу людської величі, яку мало хто із смертних може перевищити. Так само і адмірал Нельсон стоїть чатовим на верхівці щогли з гарматного чавуну, на Трафальгарській площі; і навіть коли лондонський димовий смог ховає його від людських очей, це є ознакою того, що невидимий герой лишається на своєму посту – адже де вогонь, там і дим. Проте ні великий Вашингтон, ні Наполеон, ні Нельсон ніколи не відгукнуться, якщо озватися до них знизу, хоч як би благали їх про пораду ті, хто нестямно метушиться по палубі в них під ногами; а їхній духовний зір, напевно ж, прозирає крізь густу пелену майбутнього і бачить мілини та рифи, які слід оминути.

Спроба об'єднати з якоїсь точки зору сухопутних і морських чатових на щоглі може видатися безпідставною; але про те, що насправді це зовсім не так, свідчить одне міркування, яке залишив нам Обед Мейсі, єдиний літописець острова Нентакет. Шановний Обед розповідає, що в давні часи, коли китобійний промисел тільки зароджувався і кораблі ще не ходили в регулярні рейси за здобиччю, остров'яни встановлювали в прибережному піску високі щогли, на які вилазили чатові, використовуючи для цієї мети бруски з цвяхами – подібно до того, як кури в курнику вилазять на свої сідала. А кілька років тому такий самий спосіб застосували китобої Нової Зеландії – чатові, побачивши кита, давали знак вельботам, що стояли напоготові при березі. Але тепер цей спосіб застарів, і тому звернімося до єдиного справжнього топа щогли, до топа щогли китобійного корабля в морі. Від зорі до зорі чатові стоять на верхівках усіх трьох щогл, і матроси чергуються там (як біля стерна) кожні дві години. Ясного дня в тропіках стояти на щоглі дуже приємно, а для людини мрійливої, схильної до роздумів – це просто найвища втіха. Ти стоїш, на сто футів здіймаючись над безмовною палубою, ніби крокуючи по морській безодні на велетенських дибах – щоглах; а внизу, під твоїми ногами, пропливають страхітливі морські чудиська, мов кораблі, що колись пропливали між чобітьми славного колоса Родоського[163]. Ти стоїш, самотній в океанському безмежжі, і лише хвилі порушують величний супокій довкола. Корабель дрімотно коливається, заколисаний пасатом; усе навкруги навіває спокій. Під час тропічних китобійних рейсів ви завжди перебуваєте в спокої; ви не чуєте жодних новин, не читаєте часописів, екстрені випуски не турбують вас даремно сенсаційними описами буденних подій; ви не чуєте про сум'яття в країні, про банкрутство, про падіння акцій, і вас ніколи не хвилює, що сьогодні на обід, – адже ваші запаси провіанту на три роки вперед надійно зберігаються в бочках, і протягом цього часу ваш стіл буде досить одноманітним.

У три– або чотирирічному китобійному рейсі, які часто здійснюються до Південних морів, загальна кількість годин, проведених вами на топі щогли, нерідко становить кілька місяців. От тільки шкода, що місце, де ви проведете таку значну частину свого життя, геть позбавлене комфорту, який робить такими затишними й приємно замкненими постіль, корабельне ліжко, катафалк, сторожку вартового, кафедру проповідника, екіпаж та інші тісні приміщення, якими люди користуються, щоб усамітнитися на деякий час. Тут за сидіння править вам верхівка грот‑щогли, де ви стоїте на двох тонких паралельних дошках (по‑моєму, вони бувають тільки на китобійних кораблях), що називаються топ‑краспиці. Хвилі кидають корабель у різні боки, і новачок почувається тут не зручніше, ніж у бика на рогах. Щоправда, у холодну годину можна взяти із собою нагору свій будиночок – у вигляді бушлата; але ж, власне кажучи, навіть найтепліший бушлат не більше нагадує будинок, ніж голе тіло; так само, як наша душа ув'язнена у своїй тілесній камері і не може пересуватися в ній вільно, а тим паче виборсатися назовні, не наразившись на небезпеку загинути (подібно до недосвідченого мандрівника, якому взимку спало на думку перейти засніжені Альпи), так само і бушлат – це не будинок, а лише упаковка чи другий шар шкіри, що нас укриває. І так само, як неможливо розмістити в нашому тілі книжкову полицю чи шафу, з бушлата ніколи не зробиш затишного кабінету.

У світлі цих міркувань викликає щирий жаль та обставина, що топ щогли китобійного корабля в південних рейсах не оснащений такою невеличкою спорудою – щось подібне до шпаківні, – яку називають воронячим гніздом; такі споруди захищають чатових на китобійцях Гренландської флотилії від лютої негоди Льодовитого океану.

У творі капітана Сліта[164], призначеному для домашнього читання біля каміна, що називається «Плавання серед айсбергів у гонитві за гренландським китом з одночасною метою повторного відкриття віддалених давньоісландських колоній у Гренландії», у цьому чудовому творі чатові на верхівці щогли використовують детально описане «вороняче гніздо», що на той час являло собою новий винахід, вперше застосований на «Торосі», як називався славний корабель капітана Сліта. Так він і пише: «Вороняче гніздо Сліта», – вшановуючи самого себе як винахідника і власника патенту і геть відкидаючи недоречну скромність; певно, він гадав, що коли ми даємо імена нашим дітям (у цьому разі справедливо вважаючи батьків винахідниками і власниками патенту), то можемо називати на свою власну честь і будь‑який інший зі своїх витворів. Зовні вороняче гніздо Сліта нагадує велику бочку або трубу; воно відкрите згори, проте має пересувний бічний щиток, яким можна затулятися від вітру під час шторму. Цю бочку встановлюють на самій верхівці щогли, тож залазити в неї доводиться крізь вузький отвір у дні. З того боку, що звернений до корми, міститься зручне сидіння, а під ним скриня, де зберігаються парасолі і теплий одяг. І в передній стінці є щось подібне до шкіряної кишені, до якої можна покласти люльку, рупор, далекоглядну трубу та інші супутні предмети. Капітан Сліт пише, що він сам, коли йому доводилося чатувати у своєму воронячому гнізді, завжди брав із собою рушницю (щоб встановити її, спираючи на бічну кишеню), порохівницю і дріб на той випадок, якщо несподівано з'являться нарвали чи мандрівні морські однороги, яких так багато в північних водах; річ у тім, що стріляти в них з палуби неможливо – заважають хвилі, – а от згори стріляти просто чудово.

Капітан Сліт залюбки змальовує найдрібніші деталі свого воронячого гнізда; однак, попри те, що він довго й ретельно описує свої досліди з малим компасом, якого він тримав нагорі, аби уникнути помилок, викликаних, за його словами, «місцевим тяжінням», яке впливає на нактоузні магніти, – помилок, спричинених горизонтальною близькістю цвяхів, гвинтів та заклепок у палубі корабля, а на «Торосі» – ще й тією обставиною, що серед членів екіпажу було забагато ковалів‑п'яниць, – коротко кажучи, хоч капітан Сліт, з усією його мудрістю та освіченістю, багатослівно розводиться про «нактоузний нахил», «азимутні спостереження» та «допустимі похибки», сам він, капітан Сліт, добре знає, що був не настільки заглиблений у свої роздуми про силу магнітного тяжіння, щоб не зважати на тяжіння повної фляги, яка зручненько вмостилася в цьому воронячому гнізді просто поруч з ним. І тому, хоч взагалі я поважаю і навіть люблю цього хороброго, чесного і освіченого капітана, мені здається, що з його боку негаразд замовчувати заслуги тієї фляги; адже вона була його вірним другом і розрадником, коли він у вушанці та рукавицях займався математикою на своїй верхотурі за десять сажнів від полюса.

Та коли в Південних морях китобійці не мають таких зручностей, як капітан Сліт і його Гренландська флотилія, вони, натомість, мають перевагу в погоді; над південними водами панує справжня благодать.

Коли підходила моя черга змінити чатового, я зазвичай починав дуже повільно підніматися по вантах, затримувався на марсі, щоб перемовитися словом із Квіквегом чи ще з кимось, хто спускався мені назустріч, потім піднімався ще трохи вгору, потім, неквапно перекинувши ногу через марса‑рей, окидав поглядом усе водне пасовисько, а тоді вже поволі прибував до місця призначення.

Тут я мушу зняти тягар із душі, зробивши щире зізнання: я був поганеньким чатовим. Та і як я міг, лишившися наодинці із собою у такій височіні, де думки течуть вільно й щедро, де таїна всесвіту безроздільно володіла мною, – як я міг суворо дотримувати закон китобійця: «Пильнуй і повідомляй про все на палубу!»

Я мушу також щиро попередити вас, власники нентакетських кораблів! Стережіться наймати на ваші промислові кораблі блідих юнаків з високим чолом і запалими очима, юнаків, які схильні поринати в недоречні роздуми, юнаків, які виходять у море з Федоном[165], а не Боудичем[166]у голові. Стережіться їх, чуєте! Адже для того, щоб уполювати кита, його треба спершу побачити, а цей юний філософ‑платонік зі своїми запалими очима десять разів обведе вас навколо земної кулі і не збагатить вас жодною пінтою спермацету. І не думайте, що це зайва пересторога. Адже за наших часів китобійний промисел є притулком для багатьох романтичних, меланхолійних і мрійливих юнаків, які, відчуваючи відразу до клопіткого сухопутного існування, шукають розради в дьогті та ворвані. Можливо, десь на щоглі якогось китобійного корабля, якому не пощастило, стоїть Чайльд‑Гарольд і розчаровано промовляє:

Хай линуть вдаль твої буремні хвилі,[167]

Хай тисяча мисливців‑кораблів

Даремно ралить твій безмежний простір.

Часом трапляється, що капітани дають нагінки цим задумливим юним філософам, звинувачуючи їх у тому, що їм «начхати» на успіх плавання, що їм незнайоме благородне славолюбство, а їхнє потаємне бажання – не побачити кита. Та ці нагінки – марна річ: адже в юних філософів поганий зір, вони недобачають, тож навіщо їм напружувати зорові нерви? А свої театральні біноклі вони залишають удома.

– Чуєш, ти, викрутню, – якось сказав гарпунер одному з таких юнаків. – Ми вже три роки плаваємо, а ти ще не підняв жодного кита! Коли ти стоїш нагорі, кити трапляються рідше, ніж зуби в курки.

Може, вони й справді не трапляють на очі, а може, навпаки, аж кишать поблизу; але цей задумливий юнак, заколисаний хвилями та мріями, поринає в таке дрімотне заціпеніння неясних, невиразних роздумів, що врешті‑решт перестає відчувати самого себе; таємничий океан у нього під ногами здається йому образом глибокої, блакитної, безмежної душі, яка єдиним подихом надихає природу і людину; і все незвичайне, ледь видиме, летке і прекрасне, що ховається від його зору, будь‑який плавець невидимої підводної істоти, що майне над хвилями, здається йому лише втіленням тих невловимих думок, які у своєму невпинному польоті на мить торкаються наших душ. У цьому дрімотному замилуванні твоя душа прагне до свого первісного лона; вона розпливається в часі й просторі, наче розвіяний пантеїстичний прах Кренмера[168], і лине до кожного з берегів нашої земної кулі.

І в тобі вже немає життя, окрім того, яким наділяє тебе сонна хитавиця корабля, що сам отримав її від моря, а море – від незбагненних божих припливів і відпливів. Та лише спробуй у цьому сні, у цій мрії ледь ворухнути рукою чи ногою, спробуй розтиснути пальці, і ти знову з жахом відчуєш самого себе. Ти летиш у Декартовому просторі[169]. І можливо, колись опівдні, у світлий, сонячний полудень, коли повітря таке прозоре, ти із судомним криком зірвешся і полетиш вниз головою у тропічне море, щоб зникнути в його лагідних хвилях назавжди. Пам'ятайте про це, ви, пантеїсти![170]

Дата добавления: 2015-10-21