Розділ 36

На юті

Входить Ахаб; потім – усі інші.

Якось уранці, невдовзі після пригоди з люлькою, Ахаб за своїм звичаєм піднявся на ют одразу ж після сніданку. Тут о цій годині прогулюються капітани – так само, як на суходолі дехто після сніданку прогулюється в саду.

Його важкі кістяні кроки гупали по палубі, яка, наче геологічний пласт, уся була поцяткована круглими ямками – слідами цих незвичайних кроків. Якби ви насмілилися уважно роздивитися його зморшкуватий, Гулястий лоб, то ви б і на ньому побачили такі самі сліди – сліди невсипущої, невтомної, самотньої думи.

Але цього ранку ямини в нього на лобі здавалися ще глибшими, ніж завжди, і сліди його неспокійних кроків ще глибше відбивалися на палубі. Ахаб так захопився своєю думкою, що при кожному з його звичних поворотів – біля грот‑щогли і біля нактоуза – наче було видно, як ця думка повертається разом з ним і крокує далі; вона так заволоділа ним, що здавалася внутрішнім відбитком його зовнішніх рухів.

– Поглянь‑но, Фласку, – прошепотів Стабб, – курчатко прокльовується. Ще трохи – й вилупиться.

Минуло кілька годин. Ахаб то сидів у каюті, замкнувши двері, то походжав по палубі з тією ж несамовитою рішучістю в погляді.

Вечоріло. Раптом він закляк біля борту, спираючись кістяною ногою в пробитий там отвір, схопившись рукою за ванти, і наказав Старбаку покликати всіх на ют.

– Сер, – ледве вимовив збентежений старший помічник, почувши наказ, який на кораблі віддають лише за надзвичайних обставин.

– Усі на ют, – повторив Ахаб. – Гей, на щоглі! Спускайтеся вниз!

Коли всі були в зборі і люди з острахом та цікавістю почали розглядати Ахаба, похмурого, наче штормовий горизонт, – він, швидко позирнувши за борт, перевів погляд на присутніх, ступив уперед і, наче перед ним не було нікого, продовжив свою незграбну прогулянку по палубі. З опущеною головою, низько насунувши капелюха, він ходив і ходив, не чуючи, як здивовано перешіптуються члени команди; нарешті Стабб не витримав і стиха мовив Фласку, що Ахаб, мабуть, зібрав їх тут лише для того, щоб вони були свідками нового рекорду з ходіння. Проте це тривало недовго. Він зупинився і з пристрасною силою вигукнув:

– Люди! Що ви робите, коли побачите кита?

– Кричимо! – відповіли хором двадцять хрипких голосів.

– Добре! – вигукнув Ахаб з шаленою радістю, помітивши, який захват викликало його несподіване запитання.

– А потім що?

– Спускаємо вельботи і йдемо наздогін!

– А під яку пісню ви веслуєте?

– «Убитий кит або розбитий вельбот!»

І з кожним вигуком радісне схвалення все ясніше проступало на його обличчі; а моряки спантеличено перезиралися, наче здивовані, що такі безглузді запитання могли їх отак схвилювати.

Проте вони знову повернулися до нього в єдиному пориві, коли Ахаб, стоячи впівоберта коло свого опірного отвору, підняв руку і, щосили вчепившись у ванти, мовив такі слова:

– Чатові на щоглі і раніше чули мій наказ стосовно білого кита. Тепер дивіться всі сюди! Бачите цю іспанську унцію золота? – І він підняв догори велику монету, що засяяла під сонцем. – Її ціна – шістнадцять доларів. Усі бачать її? Містере Старбак, дайте мені великий молоток.

Поки старший помічник ходив за молотком, Ахаб стояв мовчки і неквапно тер золоту монету полою свого сюртука, мовби для того, щоб вона блищала ще яскравіше, і весь час щось мугикав собі під ніс, видаючи такі глухі, невиразні звуки, ніби в ньому стукотіли, обертаючись, коліщата життєвого механізму.

Узявши з рук Старбака молоток, він ступив до грот‑щогли і, піднявши його в одній руці, а другою простягаючи перед собою монету, несамовито вигукнув:

– Той із вас, хто першим побачить кита з білою головою, зі зморщеним лобом і скривленою щелепою; той із вас, хто першим сповістить мене про білоголового кита з трьома вм'ятинами біля хвоста з правого борту, той із вас, хлопці, хто першим побачить білого кита, отримає цю унцію золота!

– Ура! Ура! – вигукували матроси, шалено розмахуючи шапками, поки Ахаб прибивав монету до щогли.

– Білий Кит, чуєте, – повторив капітан, кидаючи на палубу молоток. – Білий Кит. Пильнуйте ж, матроси. Видивляйтеся білу воду. Коли побачите хоча б одну білу бульбашку, скажіть про це.

Тештіго, Деггу і Квіквег весь час слухали його з більшою увагою та цікавістю, ніж інші; а тепер, почувши слова про зморщений лоб і скривлену щелепу, кожен із них здригнувся, наче від якогось раптового спогаду.

– Капітане Ахаб, – мовив Тештіго, – чи це не той Білий Кит, якого дехто називає Мобі Дік?

– Мобі Дік? – вигукнув Ахаб. – Отже, ти знаєш цього кита, Тешу?

– Він махає хвостом, сер, перш ніж пірнути? – спитав індіанець.

– І фонтан у нього незвичайний, так, капітане? – втрутився Деггу. – Розлогий навіть для кашалота і дуже сильний.

– І в шкура один, два, три – о, багато гарпун, еге, капітане? – схвильовано загукав Квіквег. – І всі так круть… круть… як оце… – і, не знаходячи слів, він почав крутити рукою, ніби відкорковуючи пляшку, – як оце…

– Як штопор! – вигукнув Ахаб. – Так, Квіквегу, у його тілі багато гарпунів, і всі вони покручені та викривлені; так, Деггу, фонтан у нього великий, наче сніп пшениці, і білий, наче купа овечої вовни у нас в Нентакеті під час щорічної стрижки; так, Тештіго, пірнаючи, він високо здіймає хвоста, наче то порваний клівер тріпоче під шквалом. Смерть і пекло! Це Мобі Дік! Мобі Дік! Мобі Дік!

– Капітане Ахаб, – заговорив Старбак, який весь час стояв поруч із Фласком і Стаббом і дивився на свого командира дедалі з більшим подивом, але тепер наче знайшов якесь пояснення для всього, що відбувалося. – Капітане Ахаб, я також чув про Мобі Діка. Чи це не той Мобі Дік, що залишив вас без ноги?

– Від кого ти про це чув? – заволав Ахаб, та потім, хвилю помовчавши, відповів спокійніше: – Це правда, Старбаку, це правда. Хлопці, це Мобі Дік звалив мою щоглу, Мобі Дік поставив мене на цю мертву колоду. Це правда, правда! – повторив він із моторошним, нелюдським риданням у голосі, наче лось, поранений у серце. – Так, це він, Білий Кит, будь він проклятий, обкарнав мою палубу, зробив мене на все життя жалюгідним калікою! – І, здійнявши руки догори, він виголосив своє жахливе прокляття: – Так! Я буду переслідувати його і за мисом Доброї Надії, і за мисом Горн, і за норвезьким Мальстремом, і в пекельному полум'ї, і ніщо не змусить мене відмовитися від гонитви. Ось для чого ми вийшли в море, хлопці! Гнатися за Білим Китом по всій земній кулі, поки він не випустить фонтан чорної крові і не покаже своє біле черево. Що скажете, матроси? Чи згодні ви на таку умову? На вигляд ви хлопці сміливі.

– Згодні, згодні! – загукали гарпунери і матроси, ступивши вперед, до свого шаленого капітана. – Пильнуй і бий Білого Кита на смерть!

– Благослови вас Бог, хлопці! – І розпач, і нестямна радість бриніли в його голосі. – Благослови вас Бог. Гей, стюарде! Тягни сюди ром! Містере Старбак, чому ви спохмурніли? Чи ви не згодні переслідувати Білого Кита? Не готові стати на прю з Мобі Діком?

– Я ладен стятися з його кривою пащекою і з самою смертю, капітане, якщо це буде потрібно для нашого промислу; але я прийшов на цей корабель, щоб шукати китів, а не помсти для свого капітана. Скільки бочок ви отримаєте з цієї помсти, капітане Ахаб, навіть якщо її здобудете? На нашому нентакетському ринку вона матиме невелику ціну.

– Нентакетський ринок! Мені до нього байдуже. Підійди ближче, Старбаку, тут треба дивитися в корінь. Нехай успіх вимірюється грішми, мій друже, нехай гендлярі підраховують бариші на цій біржі – нашій планеті, нехай вкриють її золотими гінеями по три штуки на кожний дюйм, – і тоді, чуєш, навіть тоді помста збагатить мене отут!

– Він б'є себе в груди, – прошепотів Стабб. – А це ж навіщо? Стук гучний, та якийсь порожній.

– Мститися нерозумній істоті! – вигукнув Старбак. – Істоті, яка напала на вас просто з несвідомого інстинкту! Це божевілля! Капітане Ахаб, зачаїти зло проти нерозумного створіння – це значить піти проти Бога.

– Знову подивися глибше. Усі предмети, які ми бачимо, – це лише картонні маски. Але в кожному явищі, у вчинках, у діях крізь дурну машкару проступають незнайомі риси якоїсь розумної волі. І якщо ти можеш завдати удару – пробий цю маску наскрізь! А як в'язень вирветься на волю, якщо не проб'є стіни своєї в'язниці? Білий Кит для мене – це стіна, зведена переді мною. Іноді мені здається, що за нею немає нічого. Та байдуже. Мені вистачить і його самого, він викликав мене на бій, я бачу в ньому безжальну силу, що живиться незбагненною жорстокістю. І оцю незбагненну жорстокість я ненавиджу найбільше; і байдуже, що являє собою цей Білий Кит – чиєсь знаряддя чи самостійну силу; йому все одно не сховатися від моєї ненависті. Не кажи мені про Бога, Старбаку, я постану проти самого сонця, якщо воно скривдить мене. Адже якщо воно могло мене скривдити, то і я можу завдати йому удару; життя – це чесна гра, і кожне з божих створінь скоряється законам справедливості. Та мені немає місця і в цій чесній грі. Хто вищий від мене? Справедливість не має межі. Не дивися на мене так, чуєш? Погляд недоумка ще тяжче витримати, ніж погляд сатани. Еге, ти вже червонієш і бліднеш; моя жага запалила твій гнів. Слухай, Старбаку, слова, сказані в гніві, не лишають слідів. Є люди, чиї гнівні слова не принижують. Я не хотів тебе розгнівити. Забудь про це. Поглянь на ці турецькі вилиці, вкриті плямами засмаги, – справжні живі картини, намальовані сонцем. О, ці леопарди‑язичники, нерозумні, безбожні створіння, що не знають і не шукають сенсу свого полум'яного життя! Поглянь на команду, друже Старбак! Хіба всі вони не підуть за Ахабом проти Білого Кита? Поглянь на Стабба! Він сміється! Поглянь на того чилійського матроса! Він аж розсівся від сміху. Чи може самотнє деревце вистояти в такій бурі, Старбаку? Та й про що, власне, йдеться? Поміркуй як слід. Треба тільки забити кита, – Старбаку це під силу. От і все. Чи може статися, щоб перший гарпун Нентакету не вийшов на лови, коли кожен із матросів уже взяв точильний камінь? Еге! Я бачу, ти в сум'ятті, тебе вже понесла висока хвиля! Ну, то кажи, кажи! Отож, ти мовчиш, твоє мовчання вже саме по собі багато значить. (Убік.) Щось вирвалося в мене з ніздрів – і він це вдихнув. Тепер Старбак мій, тепер він мусить скоритися – чи відкрито постати проти мене.

– Господи, помилуй мене, – ледь чутно прошепотів Старбак. – Господи, помилуй усіх нас.

Проте Ахаб у своєму тріумфі, тішачись німою покорою свого зачарованого помічника, не чув ні його загрозливих слів, ні тихого сміху, що долинав із трюму, ні зловісного гуготіння вітру в снастях; він навіть не чув, як залопотіли по щоглі повислі вітрила, наче в безсилому відчаї. В опущених очах Старбака знову спалахнув упертий вогник життя, підземний сміх змовк, вітер напнув тугі вітрила, і корабель знову помчав уперед, здіймаючись і похитуючись на хвилях. О, прикмети і пророцтва! Чому ви зникаєте, ледь з'явившись? Ви не застерігаєте, о тіні, ви просто віщуєте нам майбутнє! І не так віщуєте майбутнє, як показуєте нам те, що вже відбулося в нашій душі. Адже зовнішній світ лише злегка втримує нас, а вперед нас вабить потаємна жага нашого єства!

– Рому! Рому! – вигукнув Ахаб.

І, взявши з рук стюарда повну по вінця сулію, він повернувся до гарпунерів і наказав їм зняти чохли з гарпунів. Потім він вишикував усіх трьох з гарпунами в руках напроти себе, біля кабестана, і троє помічників з острогами стали з ним поруч, а вся команда оточила їх щільним кільцем; і якусь мить капітан Ахаб мовчки дивився в обличчя своїх підлеглих. Очі, що зустрічали його погляд, світилися шаленим вогнем, мов червоні зіниці койотів, спрямовані на ватажка, який зараз поведе зграю по сліду бізона, щоб утрапити – на лихо – до влаштованої індіанцями пастки.

– Випий і передай далі! – гукнув Ахаб, простягаючи жовту посудину матросові, що стояв поблизу. – Нехай п'є вся команда. По колу, передавайте по колу! Сьорбайте хутчіш, а ковтайте помалу; цей напій палить, мов диявольське копито. Отак! Кухоль пішов кругом – отак і треба! Пішов туди, а повернувся звідси. Давай його мені, – еге, та він порожній! Матроси, ви – наче роки: випили чашу життя до краплини. Стюарде, налий по вінця! Тепер тихо, хлопці! Я зібрав вас тут, на кабестані; ви, помічники, стійте при мені зі своїми піками, а ви, хоробрі моряки, підійдіть до мене ближче, щоб я міг воскресити благородний звичай рибалок – моїх предків. Хлопці! Я покажу вам… еге, посудина знов повернулася? Так скоро не повертається і фальшива монета. Я б налив її знову по вінця і пустив по колу, та не хочу тішити святого Вітта. А ну, клята трясовиця, геть від мене! Схрестіть переді мною ваші остроги. Отак! Ну ж бо я покладу руку на вісь, – і він, простягши руку, схопив три рівні сяючі остроги в центрі їхнього перетину і раптом із силою шарпнув їх до себе, переводячи напружений погляд зі Старбака на Стабба, зі Стабба на Фласка. Здавалося, він силою своєї могутньої волі намагався передати їм ту вогненну напругу, що зібралася в лейденській банці його магнетичного життя. Троє помічників не витримали його пильного, довгого, незбагненного погляду. Стабб і Фласк відвели очі убік, чесний Старбак опустив їх долу.

– Усе марно! – вигукнув Ахаб. – Та, може, так воно й краще. Може, якби ви хоч раз прийняли повний розряд, весь мій магнетизм розвіявся б назавжди. До того ж, можливо, він убив би вас на місці. Можливо, у ньому немає потреби. Опустіть остроги! А тепер, мої помічники, я оголошую вас чашниками при трьох моїх язичницьких родичах, при оцій трійці шляхетних, високородних панів – моїх відважних гарпунерів. Ви не радієте такій честі? А як великий папа обмиває ноги жебракам, використовуючи свою тіару замість глека? Мої шановні кардинали, ви самі зволите це зробити. Я не наказую вам – ви зробите це добровільно. Гей, гарпунери! Розріжте мотузку і зніміть наконечники з древків.

Мовчки виконавши наказ, гарпунери підняли перед собою вістрями догори три футові металеві леза своїх гарпунів.

– Та ви так, глядіть, і мене заколете! Переверніть їх, переверніть вістрями вниз! Так, щоб вийшли келихи – розтрубами догори! Отак. А тепер ви, чашники, ходіть сюди. Візьміть у них оці келихи; тримайте, поки я наливатиму! – І, неквапно переходячи від одного до другого, він по вінця наповнив розтруби перевернутих гарпунів вогненною рідиною з великого кухля. – А тепер ставайте по троє, один напроти одного. Передавайте убивчі келихи! Візьміть їх – віднині ви пов'язані нерозривними узами. Ну то що, Старбаку? От і все! Саме сонце скріпило ці узи своїм останнім променем. Пийте, гарпунери! Пийте, ви, чиє місце на смертоносному носі вельбота! Пийте і кляніться: смерть Мобі Діку! Нехай скарає нас Господь, коли ми не доженемо і не вб'ємо Мобі Діка!

Гарпунери підняли довгі, гострі сталеві келихи і вицідили їх одним духом, під крики і прокльони Білому Киту. Старбак зблід і, затремтівши, відвернувся. У божевільній юрмі знову – востаннє – пішла по колу повна сулія; потім за помахом вільної руки Ахаба всі розійшлися, а капітан спустився до своєї каюти.

Дата добавления: 2015-10-21