Цетологія

Ми вже сміливо розтинаємо морський простір; мине ще якийсь час, і ми геть загубимось у безмежжі відкритого океану. Та перш ніж це станеться, перш ніж повитий водоростями корпус «Пекводу» загойдається біля обліпленої мушлями туші левіафана, із самого початку слід звернути особливу увагу на одне загальне питання, розгляд якого є конче необхідним для глибокого і всебічного розуміння тих окремих відкриттів, порівнянь і згадок, які нас іще чекають попереду.

Я маю на увазі детальну класифікацію всіх різновидів китоподібних, яку мені дуже хотілося б тут навести. Проте це не так легко зробити. Таке завдання не легше за спробу класифікувати всі складові світового хаосу. Ось що кажуть із цього приводу найавторитетніші представники сучасної науки.

«Жодна галузь зоології не є такою заплутаною, як та, що називається цетологією», – пише капітан Скорсбі, 1820 р. від Р. X.

«До моїх намірів не входить – навіть коли б я був у змозі це зробити – дослідження існуючих способів поділу китоподібних на класи і родини. Спеціалісти так і не дійшли згоди у цьому питанні», – стверджує корабельний лікар Бійл, 1839 р. від Р. X.

«Непристосованість до проведення досліджень на великій глибині». «Непроникні перепони, що заважають нашому вивченню китоподібних». «Терниста стежина». «Усі ці неповні дані можуть тільки краяти серце натураліста». Так говорять про кита великий Кюв'є, Джон Хантер і Лессон, ці світила зоології та анатомії. Проте хоч істинні знання є мізерними, існує безліч книг на цю тему. Так воно буває всюди, так само і в цетології, або науці про китів. Було багато людей – великих і не дуже, давніх і сучасних, моряків і сухопутних, – які чи то детально, чи побіжно згадували китів. Простежте очима хоча б деякі імена: автори Біблії; Арістотель; Пліній; Альдрованді; сер Томас Браун; Джеснер; Рей; Лінней; Ронделеціус; Віллоубі; Грін; Ерстеді; Сібальд; Бріссон; Мартен; Лесепед; Боннетерр; Демаре; барон Кюв'є; Фредерік Кюв'є; Джон Хантер; Оуен; Скорсбі; Бійл; превелебний Т. Чівер. Але чим обмежуються узагальнюючі висновки цих творів, ми вже бачили з наведених вище уривків. З усіх перелічених тут авторів лише ті, що йдуть після Оуена, бачили живих китів на власні очі, і лише один із них був справжнім ловцем китів і професійним гарпунером. Я кажу про капітана Скорсбі. Щодо окремих питань, пов'язаних із гренландським, або справжнім, китом, він є найбільшим авторитетом з усіх, що існують. Але Скорсбі не знав і не писав нічого про великого спермацетового кита, порівняно з яким гренландський кит взагалі не вартий того, щоб про нього згадували. Тож нехай буде сказано тут, що гренландський кит – це узурпатор на морському престолі. Він навіть не найбільший за розмірами з усіх китів. Проте за стародавнім правом першості у претензіях, а також завдяки безвісті, у якій ще сімдесят років тому перебував міфічний або зовсім невідомий людям спермацетовий кит‑кашалот, а в такій безвісті він перебуває і донині в усьому світі, за винятком келії вченого й окремих промислових портів, – ця узурпація була повною з усіх поглядів. Досить переглянути ті місця у великих поетів минулого, де згадуються левіафани, щоб стало зрозумілим, що для них в океані був один непереможний володар – гренландський кит. Та настав час оголосити новину. Ми на Черінг‑Кросі[141]; слухайте ж, люди, слухайте, гренландського кита скинули з престолу, нехай царює кашалот!

Існує лише дві книги, в яких вдаються до спроби зобразити живого кашалота, і ця спроба певною мірою була успішною. Це книги Бійла і Беннета; обидва свого часу плавали корабельними лікарями на англійських китобійцях у Південних морях, і обидва – люди сумлінні, яким можна довіряти. Цілком природно, що їхні праці містять не надто багато оригінальних даних про спермацетового кита, проте в цілому їх відомості просто чудові, хоча й обмежуються здебільшого тільки науковим описом. Проте ні в науковій, ні в художній літературі кашалота досі не піддали всебічному вивченню. Його біографія значно більшою мірою, ніж в інших китів, лишається ненаписаною. Різні види китів слід класифікувати в доступний і наочний спосіб, для початку хоча б у приблизній схемі, яку наступні дослідження могли б доповнити поступово. І оскільки ніхто з більш достойних претендентів не робить цю справу, я пропоную читачеві результати власних жалюгідних зусиль. Не обіцяю нічого завершеного, бо будь‑яке людське діяння, оголошене завершеним, саме тому приречене на загибель. Також я не проводитиму детальних анатомічних порівнянь різних видів, та й взагалі – принаймні в цьому місті – якихось детальних описів. Я просто взяв собі за мету накреслити план класифікації китоподібних. Я архітектор, а не будівельник.

Але завдання це грандіозне; простий сортувальник листів у поштовому бюро з нею не впорається. Навмання йти за ними в морську глибінь; нишпорити в незбагненній первісній царині, в остові, на якому тримається світ, – хіба ж це не жахливо? Хто я такий, щоб насмілитись спіймати на гачок самого левіафана? Страшна зухвалість Іова мала б настрахати мене. «Чи замириться він (левіафан) із тобою? Бо начувайся – марні твої сподівання»[142]. Але я зборознив у довгих плаваннях бібліотеки й океани; я сам, власною персоною, стикався з китами; я кажу серйозно, я готовий спробувати. Тільки перед цим необхідно вирішити деякі питання.

Перше. Невизначеність, нерозвиненість цетології як науки вже від самого початку підтверджує та обставина, що дехто досі не впевнений, чи є кит рибою. У своїй «Систематиці природи» (1776 р. від Р. X.). Лінней пише: «Я відділяю китів від риб». Проте я з власного досвіду знаю, що до самого 1850 року акули і черевані, сардини і оселедці всупереч однозначній заяві Ліннея мешкали в одних морях з левіафаном.

Свою спробу вигнати китів із води Лінней обґрунтовує таким чином: «Позаяк вони мають двокамерне серце, легені, рухомі очні повіки, порожнисті вуха, репет intrantem, feminam mammis lactantem[143], і, нарешті, ех lege naturae jure meritoque.[144]

Я віддав усе це на розсуд своїм товаришам Саймону Мейсі і Чарлі Коффіну з Нентакету, з якими колись плавав разом, і вони одностайно висловилися в тому розумінні, що наведені тут докази є недостатніми. А нечема Чарлі навіть дав мені зрозуміти, що це просто бридня.

Тож знайте, що я, навідріз відмовляючись від будь‑якого обговорення, приєднуюся до мудрої давньої думки, згідно з якою кит – риба, і закликаю святого Йону засвідчити мою правоту.

Вирішивши це головне питання, тепер ми повинні з'ясувати, якими є ті внутрішні характерні особливості, що відрізняють кита від усіх інших риб. Вище я вже наводив основні твердження Ліннея. Загалом вони зводяться ось до чого: кит має легені і теплу кров, тоді як інші риби є холоднокровними і не мають легенів.

Далі. Яке визначення можна дати киту за помітними ознаками його зовнішньої будови, так, щоб назавжди приклеїти на нього яскраву вивіску? Якщо облишити деталі, кит – це риба, яка випускає фонтани і має горизонтальну лопать хвоста. Ось і визначення. Воно досить стисле, проте є наслідком глибоких роздумів. Морж також випускає фонтани, подібні до китових, але морж – не риба, оскільки він земноводний. Особливо переконливою є остання частина визначення у поєднанні з першою. Кожен знає, що всі риби, з якими стикаються сухопутні громадяни, мають не плаский, а вертикальний, стоячий хвіст. А ті риби, що пускають фонтани, неодмінно вирізняються горизонтальним положенням хвоста, навіть якщо він не має своєрідної форми.

Наведене визначення кита аж ніяк не виключає з левіафанового братства жодну з тих морських істот, яких найбільш авторитетні мешканці Нентакету досі зараховували до китового племені; з іншого боку, це визначення не відносить сюди риб, яких знавці і раніше розглядали як щось стороннє.[145]

Отже, основні підрозділи китового війська.

Попереднє зауваження. Залежно від розмірів я поділяю китів спочатку на три КНИГИ (з поділом на р о з д і л и), які дають змогу охопити їх усіх, і малих, і великих.

І. Кити IN FOLIO; II. Кити IN OCTAVO; III. Кити IN DUODECIMO.

Як представника китів in Folio назву спермацетового кита; in Octavo – дельфіна‑касатку; in Duodecimo – бурого дельфіна, або морську свиню.

IN FOLIO. Сюди я включаю наступні розділи: І. Спермацетовий кит; II. Справжній кит; III. Кит‑полосатик; TV. Горбатий кит; V Гостроспинний кит; VI. Жовтобрюхий кит.

КНИГА І (in Folio). Розділ І (Спермацетовий кит). Цей кит, віддавна відомий англійцям під назвою трампа, фізетер і кит‑ковадло, у французів називається «кашалот», у німців – «Pottfisch», а у «Словнику довгих слів» зазначений як «макроцефал». Він, безперечно, є найбільшим із мешканців земної кулі, найлютішим із китів, найвеличнішим за своїм зовнішнім виглядом і, нарешті, найціннішим із комерційного погляду, оскільки це єдина тварина, з якої добувають дуже цінну речовину – спермацет. Про всі його дивовижні якості ще не раз ітиметься далі. Зараз мене цікавить, в основному, тільки його ім'я. З філологічної точки зору воно просто безглузде. Кілька століть тому, коли спермацетового кита у всій своїй справжній індивідуальності люди не знали, а його лій добували тільки випадково, коли мертвого кита викидало на берег, – за тих часів люди гадали, що спермацет їм постачає та істота, що відома в Англії як гренландський, або справжній, кит. Також гадали, що саме цей спермацет, як зрозуміло із самої назви, є тією речовиною, яка часом збуджує і розпалює гренландського кита. До того ж у ті часи спермацет був за дивовижу і використовувався не для освітлення, а лише для мазей та ліків. Його можна було придбати тільки в аптеці, як ми в наші часи купуємо там унцію ревеню. Коли ж, як мені здається, стала відомою справжня природа спермацету, крамарі зберегли його первинну назву – мабуть, через те, що вона створює поняття про нього як про щось рідкісне і таким чином допомагає тримати високу ціну на цей товар. А потім уже назва, певно, перейшла на самого кита, який справді був джерелом спермацету.

КНИГА І (in Folio). Розділ II (Справжній кит). З певного погляду він має найбільші заслуги серед левіафанів, бо він був першим, на кого почали полювати люди. З нього добувають таку річ, яку звичайно називають «китовим вусом», і особливий жир, відомий під назвою китового жиру, предмет другорядного значення з комерційного погляду. Серед людей, що займаються китовим промислом, його називають будь‑яким із таких імен: Кит, Гренландський кит, Чорний кит, Великий кит, Справжній кит. Істинні межі цього виду з усім його розмаїттям назв не досить чітко окреслені. Якого саме кита я включаю до другого розділу моїх in Folio? Я маю на увазі кита, якого англійські природознавці називають Великим Mysticetus, англійські китобої – Гренландським китом, французькі – Baleine Ordinaire, а шведські – Growlands Walfisk. Кита, на якого вже два сторіччя полюють голландці та англійці у водах Арктики, якого віддавна цькують американські китобої в Індійському океані, на Бразильських мілинах, біля північно‑західного узбережжя та й в інших кінцях світу, які вони називають «Китові поля».

Дехто стверджує, що між гренландським китом англійців і справжнім китом американців існує певна відмінність. Проте за всіма своїми основними ознаками вони цілком подібні, і ніхто ніколи не навів переконливого доказу цієї уявної відмінності. Усі ці розмежовування і часткові розмежовування, основою яких є украй непереконливі розбіжності, призводять до того, що деякі розділи природознавства являють собою суцільну плутанину. В подальшому ми ще повернемося до справжнього кита і при цьому будемо посилатися на відомості, що допомагають вивчити і природу кашалота.

КНИГА І (in Folio). Розділ III (Смугастий кит). У цьому розділі я розглядаю кита, який під різними назвами – Кит‑полосатик, Фінвал, Оселедцевий кит, Довгий Джон та інші – мешкає в усіх морях, бо він – це той самий кит, чиї фонтани так часто бачать пасажири трансатлантичних ліній. У довжину смугастий кит сягає розмірів справжнього кита і нагадує його своїм «китовим вусом», проте в об'ємі він не такий масивний і має більш світле забарвлення, близьке до оливкового кольору. Його велетенські губи наче оздоблені звивистим візерунком, який утворюють косі переплетені складки грубих зморшок. Його визначна риса – великий плавець, який часто можна бачити над водою. Плавець має форму трикутника завдовжки у три‑чотири фути, з дуже тонкою загостреною верхівкою, і здіймається прямовисно над задньою частиною спини. Навіть тоді, коли тварина повністю сховається під водою, поодинокий плавець чітко видно над поверхнею. Тоді, коли море відносно спокійне і лише злегка брижиться, цей плавець, наче гномон[146], височіє над водою, кидаючи тінь на помережану хвильками водну поверхню; і тоді можна подумати, що перед вами сонячний годинник з хвилястими лініями позначок. І нерідко тінь на цих сходах Ахазових[147]вказує назад. Смугастий кит – не стадна тварина. Мабуть, він китоненависник, як деякі люди бувають людиноненависниками. Він дуже лякливий; плаває завжди сам‑один, несподівано з'являючись на поверхні у відлюдних, непривітних водах; його прямовисний одноструменевий фонтан злітає догори, наче довгий зловісний спис над пустельною рівниною; обдарований такою дивовижною силою і спритністю, що йому не страшне будь‑яке переслідування з боку сучасної людини, цей левіафан серед своїх одноплемінників здається несхитним вигнанцем – Каїном, несучи на спині, як особливий знак, загострену голку. На підставі того, що в його пащеці є китовий вус, смугастого кита інколи об'єднують зі справжнім китом у якийсь рід, що існує лише теоретично і називається «баленові кити», тобто кити, що мають китовий вус. Вельми ймовірно, що серед цих «баленових китів» існує декілька різновидів, але нам про них майже нічого не відомо. Кити широконосі і кити дзьоборилі; шипоголові кити; горбаті кити; кити кривороті; гострорилі кити – ось кілька назв, вигаданих для них китобоями.

У зв'язку з назвою «баленові кити» важливо зауважити, що подібний принцип номенклатури, хоча й полегшує визначення однієї категорії китів, все ж таки не дає змоги провести чітку класифікацію левіафанів, бо хоч би що ми взяли за основу – китовий вус, горб, плавець чи зуби, – скласти послідовну цитологічну систему просто неможливо, попри те, що перелічені яскраво виражені ознаки ніби й можуть бути основою такої класифікації. У чому тут річ?

А річ у тім, що китовий вус, горби, плавці і зуби розподілені серед китів усіх видів абияк, без будь‑якого врахування інших, важливіших особливостей їхньої будови. Так, і кашалот, і горбань мають горб; але цим і обмежується їх подібність. З іншого боку, оцей горбань подібно до гренландського кита, має китовий вус, але знову‑таки подібність на цьому обмежується. Так само і з іншими вищезгаданими ознаками.

У різних китів вони утворюють такі химерні комбінації, а в окремо взятого кита якогось одного виду вирізняються такою дивовижною своєрідністю, що будь‑які спроби здійснити систематизацію на цій основі приречені на провал. Це було каменем спотикання для всіх натуралістів‑цетологів.

Здавалося б, можна припустити, що у внутрішній будові кита, в його анатомії, принаймні там ховається можливість правильної класифікації. Але це не так. Наприклад, що є більш визначним в анатомії гренландського кита, ніж його китовий вус? Проте ми бачили, що наявність китового вуса не може правити за основу для визначення видових меж гренландського кита. А якщо ви заглибитесь у нутрощі левіафана, то не знайдете там і сотої частки тих потрібних для систематизації даних, які можна знайти зовні. То що ж залишиться? Залишиться тільки взяти всього кита цілком, у повному об'ємі, і починати сортування. Саме такою є використана тут бібліографічна система – єдина, яка може привести до мети, оскільки лише вона є прийнятною для цього матеріалу. Та підемо далі.

КНИГА І (in Folio). Розділ IV (Горбань). Цього кита часто можна зустріти біля північних берегів Америки. Тут його віддавна били і відвозили до гаваней. На плечах у нього, як у старих мандрівних торгівців, чималий клунок; також можна порівняти його з вивіскою готелю «Слон і Замок»[148]. Так чи інакше, його звичайна назва є не досить визначною для нього, оскільки в кашалота також є горб, хоч і не такий великий. Жир у нього не дуже цінний. Зате в нього є китовий вус. Це найбільш веселий і легковажний з усіх китів, завжди оточений леткими бризками і білою піною.

КНИГА І (in Folio). Розділ V (Гостроспинний кит). Про цього кита не відомо майже нічого, крім назви. Я бачив його здалеку біля берегів мису Горн. Він схильний до самоти і уникає як мисливців, так і філософів. Не можна сказати, що він боягуз, проте він завжди показує людям лише спину з довгим гострим хребтом. Дамо йому спокій. Я мало про нього знаю, та навряд чи хтось знає більше.

КНИГА І (in Folio). Розділ VI (Жовтобрюхий кит). Іще один відлюдкуватий джентльмен з черевцем кольору сірки – забарвлення, якого він, звісно, набув після дотику до черепичного даху пекла під час своїх найглибших пірнань. Він зустрічається рідко; принаймні я бачив його тільки в далеких Південних морях, і то завжди з такої великої відстані, що неможливо було розгледіти вираз його обличчя. На нього не полюють; він все одно дав би драла, затягнувши у глибину будь‑який лінь. А те, що про нього розповідають, – просто диво. Прощавай, Жовтобрюхий ките! Я не зможу сказати про тебе більш нічого напевно, та й будь‑хто із старожилів Нентакету нічого не додасть до моїх слів.

На цьому завершується КНИГА І (in Folio) і починається КНИГА II (in Octavo).

IN OCTAVO[149]. Сюди входять кити, середні за розміром, серед яких можна назвати: І. Сірого дельфіна; II. Чорного дельфіна; III. Нарвала; IV. Кита‑вбивцю; V. Рибу‑молот.

КНИГА II (in Octavo). Розділ І (Сірий дельфін). Попри те що ця риба – чиє гучне, важке дихання, чи то, вірніше, пихкання, стало приказкою на суходолі, – має славу глибоководного мешканця, люди зазвичай не вважають її китом. Та оскільки їй властиві всі основні відмітні риси левіафанів, більшість натуралістів відносять її до китового племені. Вона має середні розміри in Octavo, від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти футів у довжину, і відповідний об'єм попереку. Плаває у зграї; ніколи не була спеціальним об'єктом полювання, хоча жиру в неї досить багато і він цілком придатний для освітлення. На думку деяких китобоїв, сірі дельфіни провіщають появу великого кашалота.

КНИГА II (in Octavo). Розділ II (Чорний дельфін). Я усюди використовую для китів ті назви, під якими вони відомі серед рибалок і китобоїв, бо в цілому вважаю, що ці імена пасують їм якнайкраще. У тих же випадках, коли назва буде нечіткою й невиразною, я зверну на це увагу і запропоную свій варіант. Наприклад, так буде і з чорною рибою, бо чорний колір здебільшого є характерним для всіх китоподібних. Тому ви можете в цьому разі вживати назву «кит‑гієна», якщо вона вам більш до вподоби. Зажерливість кита‑гієни добре відома, а тій обставині, що кути його рота вигнуті догори, він завдячує своїм незмінним мефістофельським усміхом. Цей кит сягає в середньому шістнадцяти‑вісімнадцяти футів у довжину. Його можна побачити майже на всіх широтах. Пливучи, він у якийсь особливий спосіб випинає з води свій гачкуватий спинний плавець, що чимось нагадує римський ніс. Коли напохваті немає більш ніякої здобичі, китобої іноді полюють і кита‑гієну, щоб поповнити запаси дешевого лою для господарських потреб – адже дехто із ощадливих господарів у себе вдома, коли немає гостей, палить замість запашного воску смердючі свічки із сала. Попри незначну товщину жирового прошарку, ці кити іноді дають до тридцяти галонів ворвані.

КНИГА II (in Octavo). Розділ III (Нарвал, або Носатий кит). Іще один цікавий приклад недоречної назви, яка, напевне, завдячує своїм походженням своєрідному рогу, котрий спочатку вважали за довгий загострений ніс. Ця тварина має в довжину близько шістнадцяти футів, а її ріг в середньому – близько п'яти, хоча в окремих випадках сягає і десяти або п'ятнадцяти футів. Власне кажучи, це не ріг, а видовжене ікло, що стирчить у нього з пащі в напрямі, ледь відхиленому від горизонтального. Але росте він лише з лівого боку, і це надає його хазяїнові якогось зловісного виразу й робить його трохи подібним до незграбного лівші. Яким є пряме призначення цього білого рога, цієї кістяної остроги, – сказати важко. Нарвал не використовує його з тією метою, з якою користуються своїми гострими носами меч‑риба і риба‑голка; щоправда, дехто з мореплавців вважає, що ріг служить нарвалу замість грабель, щоб розпушувати ним морське дно в пошуках їжі. А Чарлі Коффін стверджував, що нарвал своїм рогом зламує кригу: коли нарвал, виринаючи на поверхню в полярних морях, побачить, що море скувало кригою, він пробиває її своїм рогом і так проривається назовні. Але правдивість цих припущень довести неможливо. Що ж до мене, то я вважаю, що хоч би яке було фактичне призначення цього однобічного рога – він у будь‑якому разі міг би служити нарвалу чудовим ножем для розрізання памфлетів.

Наскільки мені відомо, нарвала також називають ікластим китом, рогатим китом і китом‑однорогом. Він, безперечно, є також одним із цікавих представників однорогих істот, що ними заселені майже всі регіони тваринного світу. У стародавніх церковних авторів я читав, що ріг цього морського однорога за тих часів вважався могутньою протиотрутою, і тому виготовлення ліків з нього було вельми прибутковою справою. З нього також випарювали леткі нюхальні солі для істеричних леді, подібно до того, як тепер їх виготовляють з оленячих пантів. Колись ріг нарвала вважався великою рідкістю і збуджував загальну цікавість. У старовинному готичному фоліанті я прочитав, як сер Мартін Фробішер[150]повернувся з плавання, у яке королева Бесс[151]проводжала його, привітно махаючи з вікна Грінвічського палацу своєю прикрашеною діамантовими перснями рукою, поки його славний корабель спускався по Темзі: «Коли сер Мартін повернувся з цього плавання, – говориться у старовинному фоліанті, – він, схиливши коліна, вручив її величності надзвичайно великий ріг нарвала, який після цього тривалий час висів у Віндзорському палаці». Разом з тим один ірландський автор стверджує, ніби граф Лестер[152], так само стоячи на колінах, також вручив її величності ріг, що належав якійсь наземній тварині з породи однорогів.

Нарвал має дуже цікавий вигляд і трохи нагадує леопарда; він білий мов молоко, з чіткими округлими і довгастими чорними цятками. Лій у нього високоякісний, чистий і прозорий, але його небагато, і тому на нарвала полюють рідко. Живе він здебільшого у полярних морях.

КНИГА II (in Octavo). Розділ IV (Кит‑убивця). Мешканці Нентакету небагато знають про цього кита, а вчені‑натуралісти – іще менше. Я бачив його лише здалеку, і, наскільки я можу судити, за розмірами він подібний до сірого дельфіна. Він дуже лютий, – словом, якнайкраще пасує до Фіджі. Іноді він хапає за губу великого кита in Folio і висить на ньому, наче п'явка, поки не замучить велетня до смерті. На кита‑вбивцю не полюють, і мені ніколи не доводилося чути, який у нього лій. Назва цього кита не може не обурювати своєю невизначеністю. Адже ми всі – і на суходолі, і на морі – вбивці: і бонапарти, і акули.

КНИГА II (in Octavo). Розділ V (Риба‑молот). Цей джентльмен добре відомий завдяки хвосту, яким він лупцює своїх ворогів, як учитель лупцює школярів лінійкою. Він вмощується на спині кита in Folio і пливе на ньому верхи, а за свій проїзд платить тумаками, наче ті шкільні вчителі, які роблять кар'єру за допомогою подібних засобів. Про рибу‑молота відомо ще менше, ніж про кита‑вбивцю. Вони обидва стоять поза законом, навіть у морях, де про закон і не чули.

На цьому завершується КНИГА II (in Octavo) і починається КНИГА III (in Duodecimo).

IN DUODECIMO. Сюди належать малі кити: І. Ура‑дельфін; II. Дельфін‑пірam; III. Дельфін‑лестун.

Тим, хто не вивчав цього предмета надто глибоко, може видатися дивним, що риби, які зазвичай не більші чотирьох‑п'яти футів завдовжки, опинилися в одному ряду з КИТАМИ, адже це слово в його загальновизнаному значенні завжди містить поняття величі. І все ж таки створіння, перелічені вище під заголовком in Duodecimo, безперечно є китами, позаяк відповідають моєму визначенню кита як риби, що пускає фонтани і має горизонтальну хвостову лопать.

КНИГА III (in Duodecimo). Розділ І (Ура‑дельфін). Це звичайний бурий дельфін, який мешкає майже повсюдно на земній кулі. Таку назву я вибрав для нього сам; річ у тім, що існує кілька різновидів бурих дельфінів, і треба їх якось розрізняти. Я назвав його саме так, бо ці дельфіни завжди плавають морем у галасливій веселій зграї, раз у раз злітаючи догори, наче капелюхи над натовпом у день Четвертого липня[153]. Мореплавці радісно вітають їх появу, коли вони грайливо перестрибують з хвилі на хвилю. Зустріч з ними вважається добрим знаком. І якщо самі ви тричі не закричите «ура», побачивши цих прудких риб, то хай вас Бог милує – адже вашій душі незнайома божественна радість. Один вгодований, гладкий ура‑дельфін дає один галон чудової ворвані. Але особливо цінною є прозора й ніжна речовина, яку добувають з його щелеп. Вона має великий попит у ювелірів та годинникарів; матроси змащують нею свої точильні камені. До того ж, як ви знаєте, м'ясо дельфінів чудово смакує. Може, ви ніколи не помічали, що дельфін пускає фонтани. Справді, фонтан дельфіна не дуже високий, тож помітити його важко. Але все‑таки придивіться, коли побачите їх наступного разу, і тоді ви збагнете, що перед вами великий кашалот, тільки зменшений.

КНИГА III (in Duodecimo). Розділ II (Дельфін‑пірат). Дуже лютий. Живе він, здається, тільки в Тихому океані. Він трохи більший за ура‑дельфіна, але на вигляд майже такий самий. Розлючений, він не боїться навіть акули. Мені не раз доводилося брати участь у гонитві за ним, але я ніколи не бачив, щоб його спіймали.

КНИГА III (in Duodecimo). Розділ III (Дельфін‑лестун).

Найбільший із бурих дельфінів; наскільки відомо, мешкає лише в Тихому океані. Донедавна був відомий під назвою, яку дали йому англійські китобої, – дельфін Справжнього кита, – на підставі того факту, що він постійно супроводжує згаданого представника китового племені. За формою він трохи відрізняється від ура‑дельфіна, в нього немає тієї приємної круглоти в попереку; можна сказати, що фігура в нього по‑джентльменському худорлява. У нього немає спинних плавців (які є в більшості дельфінів), зате є гарно окреслений хвіст і сумні індіанські карі очі. Щоправда, біле рило йому не дуже личить. Його спина від самих бічних плавців – смоляно‑чорна; і чітка смуга, наче ватерлінія на корпусі корабля, оперізує його від носа до корми, розмежовуючи два кольори – чорний угорі і білий унизу. Білина захоплює частину голови і всю пащу – рило в нього завецькане, наче він щойно здійснив грабіжницький напад на млин і крадькома тицьнув там свій ніс у всі закутки. Дуже, дуже злодійкуватий і улесливий вираз! А лій у нього такий самий, як у звичайного дельфіна.

* * *

Ця класифікація не сягає далі, ніж in Duodecimo, оскільки бурі дельфіни – найдрібніші з китоподібних. Отже, вище перелічені всі левіафани, що тією чи іншою мірою варті уваги. Проте окрім них існує ще безліч якихось міфічних, невловимих, нікому не знаних китів, про яких я, американський китобій, знаю лише з переказів. Зараз я перелічу їх, використовуючи ті назви, які вживають у нашому кубрику; можливо, цей перелік буде корисним для майбутніх дослідників, які схочуть довести цю мою затію до кінця. Якщо згодом якого‑небудь із перелічених нижче китів спіймають та виміряють, його можна буде легко включити до цієї систематики залежно від його розмірів – in Folio, in Octavo чи in Duodecimo. Отже: Пляшконіс, Кит‑колода, Пудингів кит, Кейпський кит, Кит‑проводир, Кит‑гармата, Худий кит, Кит‑мідяник, Слоновий кит, Айсберговий кит, Молюсковий кит, Голубий кит і так далі, і таке інше. В ісландських, голландських і давньо‑англійських авторів можна знайти ще довші переліки нікому не відомих китів, нагороджених вельми неймовірними назвами, які просто неможливо вимовити. Але я відкидаю їх, як надто застарілі; до того ж у мене є підстави для підозри, що це просто безглузді звуки, сповнені левіафанізму, проте позбавлені змісту.[154]

На завершення я ще раз повторю те, що заявляв на початку: моя класифікація не буде завершена тут‑таки, за одним разом. Як бачите, я дотримав свого слова. А на цьому я тепер полишаю свою систему, не довівши її до кінця, як покинутий недобудованим Кельнський собор, на одній із веж якого донині лишаються крани і риштування. Адже архітектор‑будівничий завершує тільки дрібні споруди, а істинно величні будівлі завжди залишають наріжний камінь для нащадків! Уся ця книга – всього лише проект, чи то радше проект проекту. О, час, сили, гроші й терпіння!

Дата добавления: 2015-10-21