Мобі Дік

Я, Ізмаїл, був серед цих людей; мої крики злітали до неба в загальному хорі; мої прокльони зливалися з прокльонами інших, і я волав дедалі гучніше і сипав відбірною лайкою, бо страх заполонив мою душу. Мене підкорило всевладне містичне почуття, що прийшло ззовні: спрагла ненависть Ахаба стала моєю. І я жадібно слухав розповідь про люте чудовисько, якому я і всі інші поклялися безжально мститися.

Уже багато років самотній Білий Кит час від часу з'являвся в тих пустельних водах, куди лише зрідка заходять китобійці в гонитві за кашалотами. Проте навіть серед них не всі знали про нього; небагато хто його бачив; а тих, хто колись насмілився вийти з ним на бій, було й зовсім мало. Велика кількість промислових кораблів, безладно розкиданих у водному просторі, які нерідко переслідують свою небезпечну здобич у відлюдних широтах, де часом за цілий рік не побачиш жодного вітрила і не почуєш жодної звістки; надзвичайна тривалість китобійних рейсів; невизначені строки відплиття і повернення – усе це разом з іншими причинами, явними та прихованими, віддавна заважало відомостям про Мобі Діка поширитись у світі китобоїв. Безперечно, окремі кораблі повідомляли, що в певний час і під певним меридіаном зустріли кашалота, який був дуже великий розміром і надзвичайно лютий і, завдавши чималих втрат тим, хто нападав на нього, зрештою тікав від них; і багато хто вважав цілком імовірним, що цей кашалот – не хто інший, як Мобі Дік.

Проте завдяки тій обставині, що останнім часом мисливці на кашалотів нерідко наражалися на прояви надзвичайної люті, хитрості і злості з боку переслідуваних китів, багато тих нещасливців, хто необачно зіткнувся з Мобі Діком, вважали, що причиною цього жахливого зіткнення була сама небезпека китобійного промислу, а не особливості цієї окремої тварини.

Саме з такої точки зору зазвичай розповідали про фатальну сутичку Ахаба з китом.

Спочатку ті китобої, яким доводилося, вже почувши розповіді про Білого Кита, зустріти його в далеких морях, неодмінно спускали вельботи і мчали за ним наздогін, боячись його не більше, ніж будь‑якого іншого кашалота. Але страшні наслідки цієї гонитви – не тільки вивихи зап'ясть і гомілок, переломи кісток, втрата руки або ноги, але й згубні, смертельні небезпеки і запеклий опір, на який наражалися люди з боку Мобі Діка, – усе це, помалу звеличуючи його грізну славу, зрештою налякало і найсміливіших мисливців.

Жахливі чутки лише перебільшували і посилювали ту правду, що була в розповідях про зіткнення з Мобі Діком. Адже будь‑яка дивовижна і страшна подія обов'язково породжує різноманітні чутки – так на розламаному стовбурі дерева виростають гриби і пліснява; а тим паче в морі, де неймовірні чутки виникають у значно більшій кількості, ніж на terra firma[173], якщо для них існує хоча б найменша основа в реальному житті. І наскільки море щодо цього випереджає суходіл, настільки ж китобої випереджають усіх інших моряків у своїх неймовірних вигадках. Китобоям властиві не тільки звичайні для мореплавців невігластво і марновірство, – їм частіше і ближче, ніж усім іншим морякам, доводиться бачити все жахливе і незбагненне, що є в океані, і не лише розглядати, зітнувшись із ними віч‑на‑віч, найбільші морські дива, але й ставати з ними – руки проти зубів – на смертельний герць. Загублений у далеких морях, де можна пропливти тисячу миль, проминути тисячу берегів і ніде не знайти різьбленої камінної плити чи іншої ознаки гостинності; на тих довготах і широтах, де йому доводиться робити свою нелегку роботу, китобій опиняється у владі явищ, які породжують у його душі грандіозні фантазії.

І тому не дивно, що чутки про Білого Кита, які наростали, мов снігова брила, що прокотилася в буремному морському просторі, зрештою увібрали різноманітні туманні натяки і зародки припущень про участь потойбічних сил, і через усе це Мобі Дік зажив такої грізної слави, якої не зміг народити лише видимий бік цього явища. І нарешті він почав навіювати на людей такий жах, що небагато хто з тих, кому доводилося бодай за чутками познайомитися з Білим Китом, наважився б зайти в небезпечну сутичку із цим створінням.

Для цього були ще й інші, більш вагомі і реальні причини. І донині живе серед китобоїв давня слава кашалота, що вирізняється своєю люттю з‑поміж інших левіафанів. І донині існують китобої, готові з відвагою та спритністю стати до бою з гренландським, або справжнім, китом, але через брак досвіду, вміння або хоробрості відступають перед кашалотом; у всякому разі, є чимало китобоїв, особливо серед тих, що плавають не під американським прапором, чиї уявлення про левіафана – позаяк їм самим ніколи не доводилося бачити спермацетового кита – обмежуються лише тим мерзенним чудиськом, на яке віддавна полюють на Півночі; сидячи на палубі, ці мужні чоловіки, наче дітлахи біля вогнища, ладні перестрашено слухати дивовижні оповіді про промислові рейси до Південних морів. Проте ніде так не відчувають, не усвідомлюють усю страхітливу незвичайність величного кашалота, як на борту того корабля, форштевень якого спрямований йому вслід.

Про жорстоку могутність кашалота, з яким ми познайомилися порівняно недавно, здається, ще з давніх‑давен існували туманні передчуття‑уявлення; адже в деяких учених‑природознавців – наприклад, у Повельсона і Олассена – ми читаємо, що спермацетовий кит становить загрозу не лише для всього морського тваринного царства, але й такий лютий, що має невтримну жагу до людської крові. Подібні уявлення зберігалися навіть за часів Кюв'є. І сам барон у своїй «Природничій історії» говорить про те, що при появі спермацетового кита всі риби (навіть акули) відчувають «великий страх» і «нерідко при поспішній втечі з такою силою б'ються об скелі, що можуть заподіяти собі смерть». І попри те що досвід китобоїв певною мірою спростував ці твердження, подібні вірування у всій своїй страшній сутності, втіленій у кривавому описі Повельсона, нерідко оживають у душах китобоїв під впливом їхньої небезпечної професії.

Тому зрозуміло, що багато хто з китобоїв, слухаючи таємничі і чудесні розповіді про Мобі Діка, згадував минулі часи, коли досвідчені мисливці на справжніх китів нерідко відмовлялися переслідувати кашалота, кажучи, що можна з чималим зиском полювати на інших левіафанів, але піднімати острогу проти такого чудовиська, як спермацетовий кит, смертній людині негоже. Зробити це – значить одразу попливти за течією Вічності. Існує чимало цікавих пам'яток, із яких можна отримати деякі свідчення з цього приводу.

Проте були й інші, готові навіть усупереч усім цим повір'ям стати на прю з Мобі Діком; а ще більше було таких, хто чув лише невиразне відлуння легенд про нього, без правдивих моторошних подробиць і без звичайного містичного ореолу, і був досить мужнім, щоб не уникати бою при зустрічі.

Серед марновірних людей існували неймовірні розповіді про Білого Кита; в одній із цих розповідей ішлося про те, що Мобі Дік всюдисущий, що його в один і той самий час бачили під різними широтами.

Слід завважити, що з певної точки зору таке твердження не було позбавлене деякого особливого, надприродного відтінку правдивості. Річ у тім, що таємниці морської течії недоступні навіть ученим; і таємничі підводні шляхи кашалотів теж здебільшого є незбагненними для китобоїв; ця обставина час від часу породжує дуже цікаві і суперечливі теорії стосовно тих способів, завдяки яким спермацетовий кит, пірнувши на велику глибину, може за дуже короткий час опинитися в якомусь віддаленому місці.

І на американських, і на англійських китобійних кораблях чудово знають той факт, до того ж давно підтверджений авторитетними висловлюваннями Скорсбі, що в тілах китів, виловлених у північних районах Тихого океану, іноді знаходять гарпуни, закинуті біля берегів Гренландії. При цьому не можна заперечувати, що проміжок часу між запусками останнього і передостаннього гарпунів іноді, без сумніву, не перевищує кількох днів. На цій підставі більшість китобоїв зробили висновок, що славетний Північно‑Західний прохід[174], так довго недоступний для людини, ніколи не становив перешкоди для кита. Можна сказати, що в цьому разі сама жива дійсність на очах у живих людей не поступається дивам, які в давнину приписували горі Стрелло в Португалії (де біля самої вершини начебто розташоване озеро, на поверхню якого виринають уламки кораблів, що зазнали аварії в далеких морях); або ще більш дивовижним легендам про Аретузьке джерело поблизу Сиракуз (чиї води начебто течуть із Святої Землі по підземному каналу); реалії китобійного промислу майже не поступаються всім цим вигадкам.

Саме тому не слід надто дивуватися, що деякі китобої, мимохіть звикнувши до описаних дивовиж і до того ж знаючи, що Білий Кит залишився живим після багатьох жорстоких нападів, у своєму марновірстві пішли ще далі й оголосили Мобі Діка не тільки всюдисущим, але й безсмертним (адже безсмертя – це лише всюдисутність у часі); вони наполягають на думці про те, що навіть коли цілі ліси острог виростуть на його боках, він все одно втече живий та неушкоджений; а якщо він все ж таки колись випустить кривавий фонтан, це буде лише диявольською оманою, бо мине трохи часу, і за сотні ліг звідти знову можна буде побачити, як він викидає над зеленими хвилями прозорий водяний стовп.

Та навіть якщо заперечувати надприродні властивості, у земному вигляді цієї істоти, у її непереборній впертості лишається достатньо сили, щоб вразити людську уяву. З‑поміж інших китів його вирізняли не тільки велетенські розміри тіла, але, як згадувалося вище, сліпучо‑білий, поораний зморшками лоб і високий білий горб пірамідальної форми. Такими були його визначні риси, ознаки, за якими він навіть у пустельному морському просторі дозволяв своїм давнім знайомим упізнавати його здалеку.

І все його тіло вкривали смуги, плями і розводи того самого безживного кольору; тож врешті‑решт його прозвали Білим Китом. А він і справді здавався геть білим, коли опівдні ковзав по темно‑блакитних хвилях, лишаючи за собою молочну смугу жовтуватої піни із золотавими спалахами.

Проте своєю грізною славою він завдячував не своїм велетенським розмірам, не дивному кольору і не скривленій нижній щелепі, а тій неймовірно розважливій жорстокості, яку він, кажуть, нерідко виявляв, нападаючи на людей. Особливий жах навіювали його підступні втечі. Адже він мав звичку спершу удати, ніби, зляканий, намагається втекти від своїх переслідувачів, а потім раптом розвертався і, помчавши їм назустріч, або трощив їхній вельбот на друзки, або, жахаючи команду, волік його просто назустріч кораблю. На його рахунку вже було кілька людських життів. І хоча такі випадки, мало відомі на березі, у китобійному ремеслі є досить частими – у Білому Киті все одно бачили стільки пекельної свідомої жорстокості, що будь‑яку спричинену ним смерть або каліцтво вважали чимось більшим від простої гри нерозумних сил.

Подумайте, яка глибока, жагуча лють охоплювала його бідолашних переслідувачів, коли вони серед уламків потрощеного вельбота, серед знівечених трупів виринали з білого виру жахливого тваринного гніву назустріч сонцю, що з нестерпно безтурботною посмішкою так само світило довкола, наче освітлюючи народження немовляти чи весільний бенкет.

Один капітан, побачивши навколо себе уламки всіх трьох своїх вельботів і вир, у якому крутилися дошки, весла і люди, – цей капітан вихопив з корми свого розбитого човна великий ніж і кинувся на кита, наче арканзаський дуелянт[175]на свого супротивника, у сліпому шаленстві намагаючись шестидюймовим лезом вразити глибинне єство китового життя. Цим капітаном був Ахаб. І тоді блискавичним порухом своєї серпоподібної щелепи Мобі Дік відтяв у Ахаба ногу, наче косар – зелену билинку в лузі. Жоден турок у тюрбані, жоден найманий убивця – венеціанець чи малаєць – не зміг би напасти на нього з такою явною зловмисною жорстокістю.

Навряд чи можна сумніватися, що саме від часів тієї кривавої сутички в Ахабовій душі зростало шалене бажання помститися киту, і воно заволодівало ним дедалі більше, бо він, охоплений похмурою люттю, мало‑помалу почав бачити в Мобі Діку не лише причину своїх тілесних страждань, але й джерело душевної гризоти. Білий Кит плив у нього перед очима, наче маячний образ усякого зла, що часом мучить душу вразливої людини, поки не залишить її ледь животіти з половиною серця і половиною легені. Білий Кит був для нього тією темною невловимою силою, яка існує споконвіку, якій християни навіть тепер віддають у владу половину світу і яку древні офіти[176]на Сході шанували в образі диявола; Ахаб не вклонявся їй, як вони, але у своєму божевіллі, надавши їй образу ненависного Білого Кита, сам‑один, скалічений, постав на боротьбу з нею. Усе, що затьмарює розум і завдає болю, що піднімає з глибини каламутний осад усіх болючих істин, усе, що висотує жили і сушить мозок, уся потаємна погань життя і розуму, – усе зло в уявленні божевільного Ахаба стало видимим і доступним для помсти в образі Мобі Діка. Він спрямував на білий горб кита усю свою лють, усю ненависть, яку відчуває рід людський від часів Адама, і бив у нього розпеченим ядром свого серця, наче його груди були бойовою гарматою.

Ця настирлива думка навряд чи виникла в нього раптово, у ту хвилину, коли його скалічили тілесно. Тоді, кинувшись на звіра з ножем у руці, він лише дав вихід раптовому спалаху інстинктивної люті; а коли він отримав той згубний удар, то, мабуть, не відчув нічого, крім нестерпного фізичного болю. Та поки його корабель, змушений внаслідок цієї сутички повернути додому, посеред зими огинав похмурий, суворий Патагонський мис, Ахаб і його мука багато днів, тижнів і місяців лежали разом в одному ліжку; і тоді його понівечене тіло і поранена душа злилися воєдино, спливаючи кров'ю; і він збожеволів. Про те, що ця його манія оволоділа ним уже на зворотному шляху, після сутички з китом, свідчить той факт, що дорогою він часом впадав у буйне божевілля; і навіть скалічений, він ще мав у своїх могутніх циганських грудях стільки дикої сили, яка дедалі зростала під впливом гарячки, що помічники під час цих нападів мусили прив'язувати його до ліжка. І так він лежав у гамівній сорочці, розхитуючись у такт шаленій хитавиці буремних хвиль.

Коли корабель вийшов у тихі широти і, поставивши ліселі, поплив серед спокійних тропіків, буйство разом із бурями мису Горн нібито покинуло старого капітана і він почав виходити із свого темного барлогу під цілюще світло й повітря; але й тоді, з незворушним і рішучим, хоч і блідим обличчям віддаючи спокійні накази, так що помічники дякували Богові за те, що його жахливе божевілля нарешті минуло, – навіть тоді в глибині своєї душі Ахаб лишався божевільним.

Людське божевілля часто буває по‑котячому лукавим і підступним. Іноді здається, що його вже немає, а насправді воно просто набуло іншої, більш вишуканої форми. Божевілля не покинуло Ахаба, воно лише зіщулилося і пішло углиб, наче невгамовний Гудзон, коли цей благородний норман торує собі шлях крізь гори по вузькому, але глибокому урочищу. Утім, як вузький потік марення зберігає кожну краплину первинного безмежного божевілля, так і в цьому безмежному божевіллі Ахаба не загубилася жодна крихта його могутнього розуму. Тільки раніше його розум був володарем, а тепер став слухняним знаряддям божевілля. Якщо такі пишномовні порівняння є доречними, то можна сказати, що божевілля взяло штурмом увесь його здоровий глузд і звернуло захоплені гармати проти своєї власної маячної мішені; тому Ахаб не тільки не знесилів, але й, навпаки, мав у тисячу разів більше сили для досягнення своєї єдиної мети, ніж йому колись доводилося спрямовувати її проти розумного об'єкта.

Це багато що пояснює; але найважливіша, найглибша, найтемніша сутність Ахаба лишається незбагненною. Даремними є спроби зробити глибини досяжними для кожного; а істина завжди ховається в глибині. Тепер звідси, з найвищої вежі Отелю де Клюні[177], де ми стоїмо, витими сходами зійдіть униз; хоч який він розкішний і прекрасний – покиньте його і зійдіть, о шляхетні, скорботні душі, у просторі зали римських терм, туди, де під химерними запонами зовнішнього життя ховається найглибший корінь людської величі, найстрашніша сутність людини; де, завалена купою мотлоху, спочиваючи на троні з уламків античних статуй, сидить тисячолітня, сивоборода давнина! Великі боги глузують із полоненого володаря на розламаному троні; а він сидить, покірно, наче каріатида, тримаючи на своєму закляклому чолі тягар століть. Зійдіть туди, горді, скорботні душі! І зверніться до цього гордого зажуреного царя. Вас дивує родинна схожість? Так, усі ви – його спадкоємці, юні королі у вигнанні; і тільки ваш похмурий предок повідає вам давню державну таємницю.

Ахаб десь у глибині душі прозирав її, цю таємницю; він усвідомлював, що його вчинки розумні, а мета і мотиви – божевільні. Проте, не маючи змоги ні відвернути, ні змінити, ні уникнути цього, він довго прикидався перед людьми, та й зараз продовжував прикидатися певною мірою; але то була лише омана, бо його воля і наміри лишалися несхитними. Та він приховував своє божевілля так успішно, що коли він нарешті ступив своєю кістяною ногою на пісок Нентакету, ніхто з його земляків ні про що не здогадався – усі гадали, що він просто до глибини душі вражений страшним лихом, яке його спіткало.

Таке саме пояснення люди знаходили і для нападів шаленства, які, подейкували, траплялися з ним у морі; а також для тієї безпросвітної туги, яка до самого дня відплиття на «Пекводі» затьмарювала його чоло. І вельми ймовірно, що обачливі мешканці цього розважливого острова, аж ніяк не схильні з таких незрозумілих причин сумніватися в його здатності очолити промисловий рейс, навпаки, з цієї ж причини були схильні вважати, що тепер він тільки краще підготовлений для такої небезпечної і кривавої справи, як полювання на китів.

Обпалена ззовні, зранена зсередини гострими, безжальними іклами невиліковної манії, така людина, якщо її знайти, якнайкраще пристосована для того, щоб кидати гарпун і здіймати острогу в сутичці з найжахливішим із земних створінь. А якщо фізичне каліцтво не дає йому змоги цього зробити, все одно ніхто не зможе краще від нього підбадьорювати криком своїх підлеглих, заохочуючи їх до смертельної битви. Так чи інакше, можна не мати сумніву в одному: замкнувши глибоко в собі таємницю своєї невгасимої ненависті, Ахаб цього разу вирушив у плавання на «Пекводі» з єдиною і всевладною метою – зустріти і подолати Білого Кита. Якби хтось із його давніх друзів у Нентакеті міг уявити, що він зачаїв у душі, – з яким поспіхом вони вирвали б корабель із рук цього лиходія! Але вони переймалися тільки майбутнім успіхом плавання, яке мало принести їм кругленьку суму в доларах; і він вирушив за божевільною, недосяжною, надприродною помстою.

Ось він, цей сивочолий грішний старець, що з прокльонами женеться через увесь світ за китом Іова, очоливши команду покидьків, нелюдів і канібалів, чиї вади проступали ще вирізніше на тлі незграбної відваги і безсилої добропорядності Старбака, вічної безтурботності байдужого і необачного Стабба і безнадійної сірості Фласка. Здається, таку команду, та ще й з такими командирами, охопленому жагою помсти Ахабу підібрали пекельні сили. Як могло статися, що ці люди так охоче відгукнулися на гнівний заклик старого капітана; які темні чари володіли їхніми душами, перетворюючи його ненависть на їхню ненависть, а Білого Кита – на такого ж лютого ворога для них, як і для нього; яким чином усе це сталося; чим був для них насправді Білий Кит і як він поставав у їхній підсвідомості, наче неясний і величний демон, що пливе по життєвому морю, – пояснити все це – значить пірнути на глибину, недосяжну для Ізмаїла. Хіба ми можемо з глухого стуку лопати, що лунає то тут, то там, здогадатися, куди прокладає свій хід той підземний трудівник, що копирсається в глибині кожного з нас? Хто з нас не відчуває, як щось підштовхує його і тягне за рукав? Хіба може малий човник лишатися непорушним, коли його тягне на буксирі лінійний корабель із сімдесятьма чотирма гарматами? Що ж до мене, то я віддав себе на долю часу й простору; проте, у нетерпінні жадаючи зустріти Білого Кита, я все одно вбачав у ньому лише смертельне зло.

Дата добавления: 2015-10-21