Білий колір кита

Я вже дав читачеві зрозуміти, що значив Білий Кит для Ахаба; тепер лишається пояснити, чим він був для мене.

Окрім тих наявних причин, які не могли не породжувати в душі кожного з нас зрозумілого хвилювання, у Мобі Діку було іще щось, якась незбагненна, невимовна загроза, яка часом так зростала, що затьмарювала собою все інше, але завжди лишалася таємничою і незбагненною; тому я майже не сподіваюся, що зможу описати її доладно і зрозуміло. Для мене ця жахлива загроза втілювалась у білому кольорі кита. Як це можна пояснити? І все ж таки, нехай безладно і неясно, я мушу пояснити свої відчуття, інакше всі ці розділи нічого не варті.

Незважаючи на те, що в природі білий колір нерідко примножує красу і робить її більш благородною, ніби наділяючи її своїми власними особливими чеснотами, як ми це бачимо на прикладі мармуру, японських камелій і перлів; і на те, що всі народи тією чи іншою мірою шанують цей королівський колір – адже навіть давні варварські правителі великого Пегу[178]ставили титул «Володаря Білих Слонів» перед усіма іншими пишномовними свідченнями своєї влади, а в сучасних сіамських королів ця сніжно‑біла тварина зображена на королівському знамені, а на Ганноверському прапорі є зображення білого коня, тоді як велика Австрійська імперія, спадкоємиця всепереможного Риму, обрала для свого імперського стягу цей самий величний колір, – на те, на додачу до всього, що білий колір вважається кольором радості, бо римляни відмічали святкові дні білими камінцями, і що за всіма іншими людськими поняттями й асоціаціями білий колір символізує безліч зворушливих і благородних речей – цнотливість наречених і добросердя старості; хоча в червоношкірих в Америці вважалося за велику честь отримати в подарунок білий пояс‑вампум; на те, що в багатьох країнах білий колір горностаєвої суддівської мантії є емблемою правосуддя, а у вигляді молочно‑білого коня щоденно підтримує велич королів і королев; що в найсвятіших таїнствах найважливіших релігій білий колір завжди вважався символом божественної непорочності і сили, – персидські вогнепоклонники над усе шанували білий роздвоєний вогник на вівтарі, а в грецькій міфології сам великий Зевс з'являвся в образі сніжно‑білого бика; і на те, що в благородних ірокезів принесення в жертву священного Білого Собаки посеред зими вважалося, згідно з їхніми релігійними уявленнями, урочистим святом, а це біле віддане створіння – найбільш гідним посланцем для зустрічі з Великим Духом, якому вони, як вірнопіддані, посилали щорічний звіт; і на те, що християнські священики запозичили латинське слово «albus» (білий) для назви стихаря, частини свого священного вбрання, яку носять під рясою; що серед божественної розкоші римської церкви білий колір часто використовується при уславленні пристрастей Господніх; що в Одкровенні святого Йоана праведні мужі наділені білими шатами, і двадцять чотири старці, вбрані у біле, стоять перед великим білим престолом, на якому сидить Господь Святий і Істинний, білий, як біла хвиля, як сніг[179], – все ж таки, попри ці асоціації з усім хорошим, доброчесним і благородним, саме поняття білого кольору таїть у собі щось невловиме, проте більш жахливе, ніж зловісний червоний колір крові.

Саме завдяки цій невловимій властивості білий колір, позбавлений перелічених приємних асоціацій і пов'язаний із предметом, що є жахливим сам по собі, украй посилює його жахливі риси. Погляньте на білого полярного ведмедя або на білу тропічну акулу; що, як не рівне сліпучо‑біле забарвлення, робить їх такими невимовно страшними? Мертвотна білина надає тріумфально‑кровожерному вигляду цих нерозумних істот якоїсь огидної підступності, яка викликає ще більшу відразу, ніж страх. Саме тому навіть лютозубий тигр у своєму геральдичному вбранні не може так нажахати людину, як ведмідь чи акула в сніжно‑білому покриві.[180]

Або, наприклад, альбатрос. Звідки з'являються хмари душевного зачудування і блідого жаху, серед яких ширяє цей білий привид в уяві кожного? Не Колрідж першим створив ці чари[181], це зробив майстерний і безпристрасний божий поет‑лауреат на ім'я Природа.[182]

У нас на Далекому Заході є дуже популярними індіанські легенди про Білого Коня Прерій – прекрасного білого мов молоко скакуна з великими очима, маленькою головою, крутими грудьми і з величчю тисячі королів у гордовитій поставі. Він був владним Ксерксом[183]неозорих диких табунів, чиї пасовиська на той час були обгороджені лише Скелястими горами та Алеганським хребтом. І на чолі цієї вогненної орди він мчав на Захід, наче обрана Богом зоря, що веде за собою щовечірній парад зірок. Збурений водоспад його гриви, звивиста комета хвоста – це була його збруя, і багатшої не могли б подарувати йому ніякі ювеліри. То було величне, небесне видиво незайманого західного світу, який у давнину воскрешав перед очима мисливців ті славні первісні часи, коли Адам ходив по землі, величний, як Бог, круточолий і безстрашний, як цей дикий кінь. Чи виступав він, володар коней, у почті своїх ад'ютантів і маршалів на чолі незліченних когорт, що безмежним потоком, наче ріка Огайо, текли рівниною, чи то, тріпочучи гарячими ніздрями, що червоніли на фоні холодної білини, на бігу озирав своїх підданих, які заполонили прерії до самого обрію, – хоч би в якому образі він поставав перед ними, та відважним індіанцям завжди навіював шанобливий острах. І якщо виходити з того, що розповідають легенди про цього величного коня, то ознакою його божественної сутності був, безперечно, тільки цей примарно білий колір; і ця божественність, викликаючи пошану, водночас породжувала незрозумілий страх.

Проте можна навести і такі приклади, коли білий колір буває позбавленим таємничого і звабливого ореолу, яким оповиті Білий Кінь і Альбатрос.

Що спантеличує нас у зовнішності альбіноса і часом викликає відразу навіть у його рідних і близьких? Саме та білина, що вкриває його і дає йому ім'я. Альбінос створений так само, як усі інші, у ньому немає ніякого ґанджу, і все ж таки ця всепроникна білина робить його потворнішим від найстрашнішої потвори. Чому це так? І навіть сама Природа, уже іншим чином, у своїх найменш помітних, та від цього не менш зловісних проявах, не цурається послуг цієї завершальної ознаки, властивої всім чудовиськам. Закутий у панцир демон Південних морів завдяки своїй крижаній подобі дістав назву Білий Шквал. І людська підлість, як свідчать історичні приклади, у своїх лукавих замірах не гребувала таким могутнім допоміжним засобом. Наскільки посилюється враження від тієї сцени у Фруассара, коли Білі Клобуки Гента[184], ховаючи обличчя під сніжно‑білими емблемами своєї банди, убивають графського управителя на ринковому майдані!

І звичайний багаторічний досвід людства також свідчить про надприродні властивості цього кольору. Ніщо не навіює нам такого жаху при погляді на мерця, як його мармурова блідість; немов ця блідість втілює і потойбічне заціпеніння загробного світу, і смертний земний страх. У смертельної блідості покійників ми беремо колір покриву, у який їх загортаємо. І в своєму марновірстві ми накидаємо білосніжний покрив на кожну примару, що з'являється перед людиною, виринувши з молочно‑білого туману. Годі казати! Поки нас обсипає холодом від усіх цих страхіть, згадаймо краще, що в самого володаря жахів, змальованого євангелістом, під сідлом – кінь блідий.[185]

Отже, хоч би які величні і благі ідеї пов'язувала з білим кольором людина у певному настрої, все одно ніхто не зможе заперечувати того, що за своєю глибинною, чистою сутністю білина породжує в людській душі дивовижні видіння. Та навіть якщо цей факт не викликає сумніву, то як можемо ми, смертні, його пояснити? Проаналізувати його, здається, неможливо. Чи не можна в такому разі, навівши тут кілька прикладів того, як білий колір – цілком чи частково позбавлений будь‑яких страхітливих асоціацій – все ж таки містично впливає на нас; чи не можна таким чином натрапити на ключ до таємниці, яку ми прагнемо розкрити?

Тож спробуймо. Але в подібних питаннях тонкощі міркувань розраховані на тонке розуміння, а людина, позбавлена фантазії, не зможе прослідувати за мною в цю царину думки. І хоча принаймні деякі з тих фантастичних вражень, про які йтиметься, безперечно, були пережиті й іншими людьми, мабуть, небагато в кого вони були свідомими, і тому не всі зможуть їх пригадати.

Наприклад, чому в людини, яка не здобула ґрунтовної релігійної освіти і не надто обізнана із своєрідністю церковних свят, проста згадка про Трійцю, яка в нас зветься ще й Білою Неділею, викликає в уяві довгу похмуру і мовчазну процесію прочан, які повільно йдуть, опустивши очі, рясно запорошені свіжим снігом? Чому також у душі неосвіченого і невинного протестанта із центральних штатів навіть побіжна згадка про Біле Братство або Білу Черницю викликає видіння якоїсь безокої статуї?

Чим – окрім давніх легенд про ув'язнених лицарів і королів, які, проте, не дають нам задовільної відповіді, – чим можна пояснити ту дивну властивість Білої вежі лондонського Тауеру вражати уяву приїжджих роззяв‑американців дужче, ніж сусідні багатоповерхові будівлі, – Бічна вежа і навіть Кривава? А ще величніші вежі, Білі гори у Нью‑Гемпширі, – чому при згадці про них душу охоплює відчуття чогось примарного, тоді як думки про Блакитний кряж Віргінії нагадують таку ніжну, туманну, поетичну мрію? Чому, не зважаючи на довготи і широти, Біле море здійснює на наші душі такий потойбічний вплив, тоді як Жовте море заколисує нас земними уявленнями про довгі й приємні вечори на лискучих хвилях і дрімотний присмерк після заходу сонця? Або, якщо звернутися до прикладів зовсім не матеріальних, розрахованих лише на людську уяву, – чому при читанні старовинних казок Центральної Європи образ «високого блідого мандрівника» в лісах Гарцу, чиє безкровне лице безгучно маячить серед зелених гаїв, чому цей білий привид навіює більший страх, ніж уся галаслива погань Блоксберга?[186]

І не можна сказати, що тільки пам'ять про землетруси, які руйнували церкви, чи про невтримні навали буремного моря; чи безслізна посуха неба, яке ніколи не проллється дощем; чи вигляд самого міста – цілої пустелі похилих шпилів, потрощених кам'яних плит і повалених хрестів, де стіни будинків купчаться одна над одною, мов розкидана колода карт, – не можна сказати, що це всі причини, з яких Ліма є найдивнішим, найсумнішим містом у світі. Адже Ліма, немов черниця, сховала своє лице під білим флером, і в білині її печалі чаїться щось величне й жаске. Давня, як Пісарро[187], ця білина робить її руїни вічно новими; вона протистоїть жвавій зелені остаточного занепаду і вкриває руїни фортеці блідістю апоплексії, що заклякла в болісній судомі.

Я знаю, що на загальну думку білий колір не є первинною причиною страху, який викликають явища, жахливі своєю сутністю; і так само для позбавлених уяви людей у явищах, які жахають інших лише своєю білиною, немає геть нічого страшного – особливо якщо білина проявляється в німій і всеохоплюючій формі. Я б хотів навести приклади, які можуть пояснити обидві ці думки.

По‑перше. Мореплавець, який, наблизившись до незнайомого берега, вночі почує гуркіт припливу, прокидається від сну, сторожкий і уважний, і відчуває страх лише настільки, щоб посилилася його здатність до сприйняття; та коли за таких самих обставин він, почувши свисток, встає з ліжка і бачить, що корабель пливе в нічному просторі по молочно‑білій воді – наче то не пінні буруни, а зграї білих ведмедів припливли сюди з сусідніх мисів, – тоді його огортає безмовний і надприродний жах; примарний покрив пінного моря лякає його, наче справжня примара; і марно лот переконує його, що дно ще не вимірюється; все одно душа у нього в п'яти тікає і лишається там доти, поки під кілем корабля знову не захлюпоче блакитна хвиля. А втім який моряк зізнається вам: «Сер, я не так перелякався, що ми наскочимо на підводні рифи, як злякався цієї страшної білини»?

По‑друге. У перуанського індіанця вічне видиво коронованих снігом Анд не викликає страху – окрім, можливо, уявлення про безмежну крижану пустелю, яка лежить у цій височіні, і окрім цілком природних думок про те, як страшно було б заблукати серед цієї мертвої пустки. Або поселенці Далекого Заходу: вони майже з повною байдужістю озирають безкрайні прерії, сховані під сніговим покривом, де немає ні билинки, ні деревця, щоб кинути тінь на цю застиглу, непорушну білину. Та інші відчуття виникають у моряка в антарктичних водах, коли йому, змерзлому і змученому, перед лицем неминучої загибелі якась збіса підступна гра морозного повітря являє замість веселки – провісниці надії і розради – лише нескінченний церковний цвинтар, який глузливо щириться йому у вічі своїми крижаними надгробками і потрощеними хрестами.

Проте, можливо, ви скажете, що цей побілений розділ про білину – це всього лише білий прапор, викинутий боязкою душею: ти піддався іпохондрії, Ізмаїле.

Тоді скажіть мені, як пояснити поведінку сильного і здорового лошати‑однолітка, що з'явилося на світ десь у мирній долині Вермонту, вдалині від будь‑яких хижаків, коли воно ясної днини, якщо ви потрусите в нього за крупом свіжою бізоновою шкурою, так що воно навіть не побачить її, а лише відчує гострий запах мускусу, неодмінно здригнеться, запхикає і, вирячивши очі, вдарить копитами в землю в нападі панічного страху? Адже воно не може пам'ятати про те, як буцалися рогами дикі бики на його зеленій північній батьківщині, і тому запах мускусу не нагадує йому про колишні небезпеки, бо що може знати він, одноліток з Нової Англії, про чорних бізонів далекого Орегону? Звісно, нічого; але тут, у цій нерозумній тварині, ми бачимо природжене знання про темні сили всесвіту. Нехай тисячі миль відділяють його від Орегону – все одно, коли він відчує ворожий запах мускусу, шалені й могутні стада бізонів стають для нього такою ж реальністю, як для лошати, яке відбилося від табуна в прерії і яке вони, можливо, цієї миті затопчуть до смерті.

І так само глухе ревіння пінних бурунів, і холодний шурхіт паморозі в горах, і безживне коливання снігового покриву, який переносить з місця на місце вітер прерій, – усе це для Ізмаїла – те саме, що бізонова шкура для наполоханого лошати!

І воно, як і я, не знає, де ховаються незбагненні жахи, які нам дано відчути; та ми обоє знаємо, що вони десь існують. Адже багато що в цьому видимому світі тримається на любові, але невидимі сфери створені страхом.

Але й тепер ми не розкрили таємниці магічної сили білого кольору і не дізналися, чому він так впливає на душі; не дізналися – що є ще більш незрозумілим і дивовижним, – чому, як ми бачили, він є багатозначним символом духовності і навіть істинним покривом самого християнського Бога і водночас посилює жах в усьому, що жахає людський рід. Можливо, у своєму безмежжі він віщує нам безживну пустку всесвітнього простору і завдає нам підступного удару думкою про небуття, яка зароджується в нас, коли ми дивимось у білі глибини Молочного Шляху? Чи вся загадка в тому, що білий колір, власне, не колір, а лише видима відсутність кольору, і тому такими німими і водночас промовистими для нас є широкі засніжені простори – всебарвна безбарвність невіри, яка не до снаги людині? Якщо ми згадаємо іншу теорію натурфілософів, згідно з якою всі земні барви, всі різнокольорові емблеми і герби величі й краси, ніжні відтінки неба і зелені в надвечір'ї, і позолочений оксамит метеликів, і вкриті пилком, як метелики, щоки юних дівчат – це лише вигадлива омана, риси, не властиві цим явищам, а надані їм ззовні; і тоді вся наша божественна Природа розмальована, як остання шльондра, чиї зваби ховають під собою лише могильний склеп; якщо ми згадаємо, що той таємничий косметичний засіб, який дає природі всі її барви й відтінки, – це світло, яке за своєю величною сутністю лишається білим і безбарвним, і що воно, потрапляючи на матерію не опосередковано, а прямо, пофарбувало б усі предмети, навіть тюльпани й троянди, у свій власний неіснуючий колір, – якщо уявити собі все це, то світ постане перед нами прокаженим калікою; і, наче ті вперті мандрівники в Лапландії, що відмовляються одягти кольорові окуляри, бідолашний безбожник осліпне, поглянувши на величний білий покрив, що огортає все довкола. Усе це втілював кит‑альбінос. Тож чи варто дивуватися, що він викликав таку палку ненависть?

Дата добавления: 2015-10-21